неділя, 27 лютого 2011 р.

Самітник в океані життя, або дні і труди Василя Барки

Раїса Мовчан
доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Шевченка


Я щасливий, бо написав твори, про які мріяв, і знаю, що вони будуть значною допомогою в духовному житті мого народу, особливо в майбутньому. 
Василь Барка

Василь Барка — відомий далеко за межами рідної землі український письменник, релігійний філософ, літературознавець, педагог.
Для звичайного читача в Україні поки що він — лише автор роману, який донедавна вивчався в загальноосвітній середній школі, — «Жовтий князь», про Голодомор 1932—1933 рр. Нині ж із Програми з української літератури його вилучено.
До речі, саме цей твір за життя автора закордонна громадськість двічі висувала на Нобелівську премію. Французька преса, зокрема, високо оцінювала його потужний гуманістичний пафос. Необхідна була підтримка з Батьківщини письменника, тоді радянської...
11 квітня 2003 року В. Барка помер. Нобелівську ж присуджують лише живим. В Україні його досі офіційно також не поцінували, хоча кілька разів і висували на здобуття Національної премії ім. Тараса Шевченка.
Останні 28 років свого життя Василь Барка провів у мальовничому курортному містечку Ѓлен Спей, що на півночі Нью-Йорку. Довгий час він мешкав у химерній споруді, що колись була водонапірною баштою — справжня вежа зі слонової кості! Тамтешні мешканці називали його «святим чоловіком».
Від кінця 1980-х років його почали відвідувати гості з України. Вони привозили зворушливі враження, інтерв’ю та частку його життєдайної енергії. Розповідали, що він по-дитячому радіє найбільшому Божому дару — життю, фанатично вірить у перемогу добра, світла, воскресіння духовності, України: «А чого тут журитися?.. Україна відродиться — і вже відроджується, бо вона саме й належить до структур, милих Богові»
Доля постійно кидала його в мандри, часом небезпечні й важкі, — Кубань, Північний Кавказ, Москва, Берлін, Авсбург, Нью-Йорк, Ѓлен Спей — ніби для випробування стійкості духу, для набуття великого життєвого досвіду й усвідомлення через нього самого себе й віри, свого призначення на цій грішній землі. Але все приймав спокійно, із вдячністю, як істинний християнин.
Величезна творча спадщина Поета, що могла б скласти більше 20 томів, ще мало відома в Україні. Сам В. Барка вважав її видання своїм «духовним поворотом» додому. Той поворот розпочався 1991 р., з першим друком тут роману «Жовтий князь». Згодом з’явились «Океан», епічна поема «Судний степ», романи «Спокутник і ключі землі», «Душі едемітів», «Рай», драматична поема «Кавказ».
А душа його насправді ніколи не покидала Україну. Перед своїм відходом він більше року лежав паралізованим у госпіталі, обірвався його листовний зв’язок зі світом, були лише записки до відвідувачів. Отже, свідомість працювала. Тоді, наче краплі, скапували останні земні дні Василя Барки, повернені в минуле...
16 липня 1908 року в родині незаможного козака Костянтина Очеретька на хуторі Кошелика Лубенського району Полтавщини народився наймолодший син Василь. Родина постійно бідувала, батько теслював, доглядав чужі сади, під час громадянської війни виготовляв кінське спорядження для армії Будьонного... Василь разом із братами недовго провчився в Лубенській бурсі, бо через хворобу батька змушений був наймитувати. Саме там він ознайомився з творами Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, М. Гоголя, Ф. Достоєвського — їх давав йому викладач математики. Вони залишили в душі глибокий слід, спонукали до роздумів над життям і магією слова. Тоді ж зароджувалися й паростки християнського світогляду, яким просякнута вся творчість Василя Барки. В автобіографії він зізнається, що особливо манила ілюстрована Ѓюставом Доре «Божественна комедія» Данте та ще «Апокаліпсис» — улюблена книга його батька. Згодом він перекладе її українською мовою для римського видання «Біблії».
Надалі вчився на педагогічних курсах у Лубнах, які невдовзі було перетворено на педагогічний технікум. Тоді ж почав віршувати. Після закінчення навчання в 1927 р. викладав математику та фізику в шахтарському селищі Сьома Рота на Донбасі. Але через серйозний конфлікт із місцевим партійним начальством — спробував викрити його злочинне обкрадання дітей — там працював недовго.
У 1928 р. виїхав до м. Краснодара (Північний Кавказ). Там три роки провчився на українському відділі філологічного факультету Краснодарського педінституту.
Тоді ж, у 1929 р., із легкої руки відомого поета Павла Тичини в харківському журналі «Червоний шлях» було надруковано перші вірші Василя Очерета. Це був перший псевдонім, який став його офіційним прізвищем і прізвищем сина.
У 1930 р. було видано його першу поетичну збірку «Шляхи», оцінену в Україні як «вилазку класового ворога», вияв «буржуазного націоналізму», бо не було в ній революційного пафосу, а передано душевні відчуття звичайного українця.
Отож, одразу молодий поет став «чужорідним тілом» для української літератури в її радянському різновиді. Його навіть змусили публічно покаятися на зборах РАППу (Російської асоціації пролетарських письменників), до української філії якої він належав. Із перевиховною метою невдовзі його послали на завод «Красноліт» набиратися пролетарського духу, після чого поет скомпонував книжку «Цехи» (1932). Цього разу відгуки були майже прихильні: вірші ідеологічно правильні, зі зрозумілим «виробничим сюжетом».
Проте невдовзі до Краснодара з Києва завітала спеціальна комісія, яка запропонувала Василеві Очерету за достойну винагороду написати поему про «геніальне керівництво Сталіна». Його відмову було розцінено як «позицію тих, хто не змирився і затаїв зло». Поет зробив відповідні висновки.
Насамперед обрав внутрішню свободу, що в тодішніх умовах означала «добровільну поетичну німоту», яка тривала до 1942 р. Хоча, звісно, іноді писав сам для себе вірші, багато з яких зникли безповоротно.
Вступає до аспірантури на відділ історії середньовічних західноєвропейських літератур Московського державного педагогічного інституту. Досліджує стильові особливості «Божественної комедії» Данте. Водночас читає лекції з історії західноєвропейських літератур середньовіччя в Краснодарському педінституті, працює в Краснодарському художньому музеї, вивчає європейський живопис. Якось зайшов до букіністичного магазину. Завідувач повідомив, що надійшло особливе урядове розпорядження про ліквідацію української культури на Кубані, внаслідок чого було «почищено» бібліотеку ім. О.С. Пушкіна. Усі українські книжки спалено за містом. Відповідні заходи розпочалися і щодо В. Очерета.
Скажімо, його лекції в Краснодарському педінституті відвідували спеціальні комісії, навіть намагалися звільнити, однак це успіхом не увінчалося — студенти протестували. До того ж високі фахові вимоги проведення занять, скажімо, точне прочитання, переклад і пояснення цитат із грецьких і латинських оригіналів, із творів Ѓете, Данте, Мільтона міг виконати лише Василь Очерет.
У музеї ж кілька разів його намагалися звинуватити у протизаконних діях. Невдовзі ідеологічні пастирі розгледіли «контрреволюційне оформлення» експозиції, в яку він включив картини на біблійні сюжети: «Чоловіка смутку» Дюрера, копії «Явлення Христа народові» А.Іванова, «Мадонну зі святим Георгієм» Рафаеля, «Ніч» Кореджіо та ін. Їх він знайшов у підвалі, ретельно вичистив, оправив... Від суду врятувало заступництво відомого мистецтвознавця Фелікса Кона.
Та Господь був милостивий до Василя. 13 березня 1940 р. у Москві успішно захистив кандидатську дисертацію на спільній сесії Московського університету ім. М. Ломоносова та Московського державного педагогічного інституту. Однак продовжити наукову роботу зможе лише за кордоном.
Із початком війни він потрапив до «народного ополчення», навіть пройшов повний вишкіл для партизанської боротьби в підпіллі. Однак несподівано опинився на фронті, де був важко поранений. Дві жінки, ризикуючи життям, врятували його.
Саме тоді стався «цілковитий розрив» Василя Барки з «режимом»: він почув про наказ радянської влади, за яким кожен, хто лишився живим чи здався в полон, оголошувався «изменником Родины». Він опинився на окупованій території, отже став тим самим «зрадником». Це нічого доброго не віщувало, але треба було якось виживати. Одужавши, працював на місцевій фабриці свічок, згодом редагував місцеву газету «Кубань».
Тим часом повернулися з евакуації дружина із сином Юрієм. Отже, родина об’єдналася. Проте в січні 1943 р. його як «остарбайтера» мобілізували для робіт у Німеччині. Він взяв із собою сім’ю, бо сподівався скоро повернутися. Дружина втішала: «Залишишся — загинеш; поїдеш — можливо, зустрінемося»...
«Остарбайтери» фактично ставали полоненими, їх везли до Німеччини на відкритих платформах напівголодними, під «подвійним обстрілом». Багато хто не витримував, Барка також мав важке запалення легенів. Кривий Ріг, Маріуполь, Біла Церква, Київ, Варшава — такий його шлях до Берліна. Щоб зігріти самотню душу, в дорозі пише вірші. 1943 р. з’явився і псевдонім «Василь Барка».
Якби в Берліні Василь Барка дивом не вирвався з табору «остів», напевне, загинув би, бо був надто хворий і морально зломлений. Якось у неділю, гуляючи містом, потрапив до книгарні, яку утримував п. Сердененко, колишній емігрант. Він і звернув увагу на непересічного відвідувача. Розговорилися, Барка повідав Сердененкові свою «історію», той порадив звернутися в українське видавництво «Голос», яке якраз потребувало коректора. Його директор п. Кравців посприяв Барці, допоміг переховатися від місцевої влади в тісній комірчині під дахом.
Із маленького віконечка в самотні вечори зорі йому здавалися близькими й теплими, а небо було дуже схожим на українське. Хоча Берлін і палав від повітряних атак, однак саме тут він знайшов «свою омріяну «фаустівську» Європу».
Праця у «Голосі» для Василя Барки була тільки коротким перепочинком перед новим переходом. Небезпека репатріації спонукала його добиратися до німецького міста Авсбурѓ в один із таборів «діпі» («переміщених осіб»), яких у воєнній Європі було чимало. У бараці для новоприбулих йому місця не знайшлося. Довелося ночувати в збитому з дощок ящику...
Тоді він написав багато віршів, що ввійшли до збірок «Апостоли» (1946) і «Білий світ» (1947), надрукованих у Німеччині. Про той «ваймарський період» життя Барки його близький товариш Ю. Корибут згадує ось так: «О шостій годині ранку, навесні, ходив він до парку, де попід горою стоїть літній будиночок Ѓете, і, слухаючи різноголосих виспівів пташок, складав свої вірші в росі, над потоком, в якому самотник і фантазер принагідно прав свою сорочку». Тому не дивно, що в них зовсім нема зневіри й розпачу! Саме в діпівські часи писалися такі рядки, як ось ці, з поеми «Цареборець»: «Світ — чистий, як сльоза; і як дитя — слухняний сад...»
Ці поезії ще несуть у собі заряд «тичинівської панмузичності», естетику фольклорної традиції, але дедалі більше проступає саме Барчине, індивідуальне зачудування «білим світом», життям. У них уже й проглядається експресивно-раціоналістичний стан людини, яка прагне глибоко пізнати цей світ, відчути себе в ньому самодостатньою часткою. Поетову уяву ще підживлюють незагоєні рани душі, що ятряться дедалі більше, туга за Україною, родиною воскрешає в пам’яті вже далекі, але зримі образи, що набувають символічного значення. Усе це спонукає до контрастних зіставлень сонячного, небесного, вищого смислу людського життя і буттєвої трагічності, складної земної реальності, в якій є голод, смерть, сирітство, розлука, вічна печаль, неволя. У цих книжках переважає символізм Барчиного мислення, пізнання буття через художній образ. Його образи-символи прозорі, ніби «розтлумачують» авторську думку, бо за кожним із них проглядається якийсь конкретний шмат життєвої реальності, яку поетично переживає Барка.
Прикметно, що в цьому переживанні він ненав’язливо, непомітно співвідносить внутрішній світ людини з великим світом природи. Ця тенденція спостерігається й надалі. Природу він бачить у калейдоскопі найрізноманітніших проявів, прагне розгадати її гармонійну загадковість і доцільність, проектуючи ці свої маленькі відкриття на людський світ, нерозгаданий, очужілий, що потребує не хаосу, а доцільної композиції, упорядкованості.
Саме тоді В. Барка пише роман «Рай», який надрукує 1953 р. в Нью-Йорку. У рецензії на нього Ю. Шерех наголосив на модерністичності першого роману Барки, що виокремився на тлі української еміграційної літератури, ставши своєрідним «викликом нашій добі, виступом проти течії». Цей твір народився з життєвого матеріалу, тому має чимало автобіографічних моментів. У розповіді переважає викривальний пафос, спрямований на розвінчання міфу про СРСР як земний рай. Але В. Барка, сміливо висловлюючи антиімперські думки, як то робили тогочасні митці-емігранти (І. Багряний, У. Самчук, Т. Осьмачка, Д. Гуменна), розширює межі художнього «аналізу й синтезу», цілеспрямовано рухається до глибоких філософських узагальнень. Він також ламає традиційну форму роману, вводить чимало образів-символів.
Спрага творчості залишається для нього невтоленою. Йому, як і всякій іншій людині, так хотілося затишної життєвої бухти, якою не могла бути зруйнована війною Європа. Тому він спершу спробував перебратися до здавна омріяної Франції, однак нелегальний перехід кордону успіхом не увінчався. «Нас судили і посадили до в’язниці. Я не мав вибору і йшов без найменшого недоброго наміру, без жодної прихованої цілі, просто — з відчаю, як рятується людина, що позбавлена роками всього, хотіла кудись вибитися з останньою іскрою надії: про творчість», — із сумом згадує Барка. Згодом у табір «Діпі» йому прийшов офіційний дозвіл на від’їзд до Парижа, однак він на нього вже не зреагував.
Отже, єдиною «землею обітованою» для хворого, стомленого, змученого морально поета залишалася далека Америка, куди він переїхав уже цілком офіційно в 1950 р. Поселився на 82 вулиці West Нью-Йорка, де мешкали так звані black people, в дешевій кімнаті, найнятій в емігранта-єврея. Та кімната знову була на піддашші, близько до зоряного неба. Невдовзі перебрався до монастиря отців Василіян, іноді жив у друзів-українців — власного житла Барка не мав ніколи.
Перші роки перебування в Нью-Йорку були голодними, похмурими, бо не міг працювати на повну силу, майбутнє лякало невизначеністю. Однак часом біда «виходить на добрий вжиток», як вважає поет. «З минулого все почало випливати перед його душевним зором», особливо чіткими проступили картини голодних 1932—1934 рр., спостережені на Кубані й Полтавщині, куди їздив до брата. Так Вавиль Барка пише роман «Жовтий князь» під впливом спогадів із минулого й переживаючи теперішній свій напівголодний стан. А ще були в нього численні свідчення очевидців, зібрані під час війни. Серед них зберігся зошит із описом трагічної історії вимерлої під час голоду української родини — вона стала документальною основою роману «Жовтий князь». Твір буде вперше надруковано 1963 р. в Нью-Йорку. Тоді сучасники оцінювали його вище, ніж «Голод» К. Гамсуна, за яку норвезький письменник отримав Нобелівську премію...
Невдовзі Василеві Барці вдалося влаштуватися санітаром у шпиталі, що був під опікою французьких черниць ордена св. Христа. Це дало змогу жити трохи краще, мати тимчасове помешкання. Там же в 1956 р. його якимсь дивом знайшла страшна звістка про смерть дружини Довлетхан... Згодом деякий час працював редактором українського відділу радіостанції «Свобода» в Нью-Йорку.
У 1960-ті роки переїхав до українського Ѓлен Спею, поселився недалеко від церкви й культурного центру «Верховина», у тій самій напівзруйнованій башті, яку називав «вежею». Звідти ще недавно Василь Барка пильно стежив за подіями в Україні, за нашим літературним життям. Був переконаний, що український народ врешті-решт позбудеться важкої спадщини колоніального минулого, вийде на власний шлях розвитку й процвітання. Це стосується й душі кожної людини. Прикметні слова з його есею «Жайворонкові джерела»: «Все зміниться! Буде без насильства, злиднів, неправди... Бо — на небі сонце... Так, як сонце в небі, Євангеліє в серці. Наймогутніше. Сяйво від нього — в сфері, що найперша. Все буде, як воно каже... Все зміниться, щоб здійснити сонячний закон».
Безперечно, велику роль у такому самовідкритті зіграла віра. Вона допомогла йому не лише вижити, а й відродитися. І про це найпереконливіше свідчить уся його творчість, особливо поезія. Вона, як найточніший образ його душі, випромінює ту життєствердну енергію, якою наділяє її віра. «Маємо в сучасній українській літературі велетня, до вивчення творчості якого лише приступаємо...», — так досить точно охарактеризував місце Василя Барки в українському літературному процесі ХХ століття літературознавець із Парижа Леонід Плющ.
Американський період творчості Василя Барки — найпродуктивніший. Окрім поезій, які він тепер писав постійно, ѓрунтовно осмислював історичний шлях української літератури, національної духовності, результатом чого стали літературознавчі та релігійно-філософські есеї «Хліборобський Орфей, або Кларнетизм», «Жайворонкові джерела» (1956), «Уваги про поезію старовинну і сучасну» (1958), «Правда Кобзаря», «Творчість» (1961), «Вершник неба» (1965), «Земля садівничих» (1977), численні статті, надруковані в зарубіжних часописах і не видані, які зберігаються в його архіві.
Вагомий і перекладацький доробок Барки. Найперше — це переклад за оригінальними текстами у 1963 р. «Апокаліпсиса», з мовною редакцією, зробленою разом із І. Костецьким та М. Орестом-Зеровим; переклад «Короля Ліра» В. Шекспіра (1969), уривків із «Божественної комедії» Данте (1978).
В американський період з’явилися його поетичні збірки «Псалом голубиного поля» (1958), «Океан І» (1959), «Лірник» (1968), «Океан І, ІІ» (1979). Упродовж 1952—1977 рр. написав чотиритомний роман у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (1981), за який 1982 р. першим отримав Міжнародну премію фундації Антоновичів. У 1944—1990 рр. створювалася драматична поема «Кавказ» (1993) у двох томах, уже в 1990-ті завершувалася й «українська іліада» — епічна поема «Судний степ» (1993), присвячена осмисленню трагічної долі людини на тлі Другої світової війни. Весь цей епохальний український ліро-епос складає поемну трилогію «Брама смиренних», через яку він, як зізнавався, намагався відбудувати в українській культурі «високу й світлу сферу духовних скарбів», що складалася тисячоліттями й була брутально в неї відібрана комуністичним режимом. За його переконанням, ця трилогія сприяє «доглибному реформуванню художніх способів українського письменства, в нових оригінальних строях, із власне українською прикметністю мистецтва, як національного». Так це чи ні — сучасне літературознавство ще не готове відповісти, бо великий духовний спадок Василя Барки потребує детального всебічного дослідження, глибинного осмислення й найпрозорішої інтерпретації. А на це потрібен час, велика підготовча робота, насамперед видання всієї спадщини митця.
Безперечно, творчість Василя Барки належить до елітної культури. Її варто осягати поступово, невеликими дозами, як читається, наприклад, Біблія, як приймаються хворими дорогі, але дуже якісні ліки... Вона ніколи не буде читатися «широким загалом», та це й не потрібно. Досить того, що світло від неї неодмінно розливатиметься в нашій свідомості й довкола, непомітно зцілюючи душі.
Цю особливу місію покликана виконувати саме Барчина поезія як серцевина його творчого доробку, хоча варто наголосити на цілісності його духовного світу, хоч і трансформується він через різні жанри, проявляючись у кожному інакше.
Унікальність Василя Барки в тому, що це людина, яка заради місії митця відмовилася від самої себе. Тому саме в його поезії можна знайти те, що зараз найбільше потребує наше суспільство, нація.
Найголовнішим своїм твором поет вважав поетичну епопею «Брама смиренних». У ній відбилося світло його душі, яким він хотів поділитися, там втілено його мудрість, набуту великим життєвим досвідом, його ідеалістичний світогляд, що завжди виводив митця з небезпеки на шлях, освячений любов’ю до людей і Божого світу. У цьому контексті пригадуються слова одного з героїв «Раю», які втілюють і авторське творче кредо: «Поет, що воліє прийняти всі прокляття на свою голову і віддає перевагу станові «ізгоя», злидаря, обшарпанця, митаря, відлюдника, ченця... ? рівний силою свого духа подвижнику і герою, бо він саможертвою зберігає світло для всіх. Поет повинен бути непокірним і неслухняним, повинен іти тільки своєю, призначеною йому від народження стежкою. Зобов’язаний бути ворогом всіх, хто чинить насильство».

Коментар Романа Маца:
Василь Барка був моїм приятелем довгі роки. Сталось це так, що я йому розповів про мою освіту. Властиво, вона закінчилась, коли мені було 13 літ. Розказав йому, коли мого батька довело до передчасної смерти НКВД у 1939р., я був змушений 8-літнім вступити до шевця як челядник і за три роки вповні навчився шевства і гарбарства. В 1944р. я вступив до УПА. Був учасником боротьби проти польських банд і свідком палення сел і кидання людей в палаючі їх хати. Говорив Барці, що силу життя знаходив у лісі, де живився грибами, малинами, орішками і все думав, що на мене дивиться згори Творець Вселенної. Його я вважав опікуном людства, а не Сталіна, Рузвельта і Черчеля. І навіть я собі думав, що як диплому "Цей на вершинах" дав мені, немов диплом мого знання, вічно вебруючі пісні в ухах, пільоти в мойому житті. Не раз стріли лунали з всіх сторін, а пісні у мене звучали. Ця розповідь немов смичок заграла на струнах серця Барки. Він був моєю розповіддю підбадьорений і від цього часу (1960р.) стали добрими приятелями. Розповідав мені часто про Г. Скрвороду, а я йому про Спінозу, в яких ми знаходили спільність. В цьому році я закінчив музику на Колюмбійському Університеті, і Барка часто з мною слухав твори Баха, Моцарта і українську церковну музику. Не раз я його запрошував на обіди до реставранів, але він все додержувався майже до рівня життя ченця. Все найскромніше в житті було самою ціллю. Я йому завдячую піднесення рівня знання української мови. Він сказав, що я доповнив знання своєї освіти з часів УПА, але забажав вчити мене нею писати. Я думав, що пічнемо від граматики, на що він відповів, що граматика це опис мови. Він дав мені декілька тем для розвинення, і на цьому мої лекції з ним закінчились. Він мешкав в поганій дільниці у Бруклені, і я його перевіз до Манхетен, близько української церкви і Вільної Української Академії Наук. Його люди любили і старались йому всяко помагати. Найбільше він одержав ріжної помочі від видавництва "Пролог". Раз він мені звірився, що до нього приходили члени української радянської місії до ООН. Він навіть сказав, що його захопили вони на вулиці і старались всадити в машину і тому що прохожі на це дивились, йому вдалось втекти. Пізніше виявилось, що йому було потрібно про це фантазувати. Ніхто його на "родіну" не тягнув і чи навіть відвідував з української місії. Під кінець 1960-х років я завів родину і виїхав до штату Пенсильвенії. Я приїжджав його відвідувати на "Верховині" і був його гостем на цій славній вежі. Він мав все з собою, щоб мене погостити, і робив це з видом великої гостинності. Барка дав мені багато своїх рукописів. Всіх не запам’ятав, але була там його кореспонденція, Лірник, ріжні статті і багато всього іншого, що я передав в 2009 році на руки пана Махна Науковому Товаристві Імени Шевченла в Нью-Йорку.
Ще хотів би я згадати про видання "Жовтий Князь" у французькій мові. Я чув інформацію, що Москва закупила ціле Видання "Князя", щоб його спалити. Подробиць про це не памятаю. Під час літнього сезону управа Верховини дала йому працю стрічати гостей, задля комерційних інтересів. Переповідали мені знайомі, що його відвідав син і був огірчений свого батька животінням. Йому не подобалось, що він навіть не придбав собі скромної хати, як це зробили найбідніші люди.
Роман Мац