четвер, 17 лютого 2011 р.

ОДЕСА: РОСІЙСЬКИЙ МІФ І УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ

„Одесса всегда была русской!”. „Какие же вы одесситы, если говорите по-украински!”…
Ці та подібні „перли” нині можна почути від деяких осіб, які називають себе „карєннимі адєсітамі”, при тому, здебільшого, безпідставно. Але диму без вогню не буває. Російська мовна та культурна атмосфера створювалася в місті цілком штучними методами переважно за часи Радянського Союзу, а не за російської імперії. Серед різноманітних брудних засобів, в арсеналі був передовсім „російський міф Одеси”.
У своїй статті ми спробуємо спростувати нав’язані легенди і навести факти з історії нашої рідної Одеси, – українського міста біля моря.

Отже, перша письмова згадка про Кацюбіїв (Одесу) датується 1415 роком. Поселення з'явилося на берегах Одеської затоки Чорного моря в період Великого князівства Литовського за правління князя Вітовта. Коцюбіїв заснував подільський шляхтич Коцюба, що за своїм корінням був українцем. У XV ст. поселення було зруйновано турками. В цей час воно найменувалосяХаджібеєм (дослівний переклад: „достойник, що зробив хадж до Мекки”). У 1765 р. поряд із Хаджибеєм, населеним греками і едісанськими татарами, турки побудували фортецю Ені-Дунья (Новий Світ). Як свідчать історичні джерела, навіть за панування Кримського Ханства на південній землі були українські поселення з власним козацьким порядком, що носили назву Ханська Україна і були опорою та прихистком для всіх місцевих християн.
Під час російсько-турецької війни (1787—92 рр.) фортеця Хаджибей 14 вересня 1789 р. була взята передовим загоном російських військ Хосе де Рібаса під командуванням генерала І. В. Гудовіча. Треба наголосити, що активну участь у військових діях та взятті фортеці брали загони Війська чорноморських козаків під командуванням Захарія Чепіги та Антона Головатого. Згідно з Яським мирним договором 1791 р. місто увійшло до складу Росії. А козаки оселилися на території сучасного району Одеси Пересипу і були залучені до наведення ладу в місті.
Під керівництвом О. М. Дерібаса в 1793 р. за проектом голландського військового інженера Ф. де Воллана були розпочаті роботи з будівництва порту та міських будинків. Слід зазначити, що історики вцілому розуміли повну абсурдність загальновизнаної дати „народження” Одеси, тому у відповідальних виданнях не наважувалися відверто писати про заснування міста у 1794 році.
Одеса закладалася як порт, довгий час виділялася як „вікно” і навіть „двері” до Європи, формувалася та розвивалася під величезним впливом європейської культури і безпосередньої участі політичних та військових діячів, будівельників і архітекторів, фінансистів та комерсантів всієї Європи. Все це різко відрізняло тодішню Одесу від інших міст Російської Імперії і, навіть, Петербургу.
Зберіглося багато згадок про місця знаходження і пошуки козацьких скарбів наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Одним з районів інтенсивних пошуків таких скарбів 1880-1890-х років стали передмістя Одеси, а точніше околиці козацьких сіл Усатове та Нерубайське. Тут також були записані легенди про козацькі скарби. Так, В.Данилов на початку ХХ ст. зі слів онука, – старого запорожця – зазначив: „Да, все полегло, только память осталась, да еще говорят, до пропасти в земле лежит кладов, зарытых ими [запорожцями]. Кто из людей таки находили их гроши, разжились, да другим про это молчат”.
Довгим і тернистим був шлях від першої української книжки в Одесі („Маруся. Казка”, 1834) до здобутків одеських українофілів на ниві книговидання та розгортання українського просвітництва у місті. Також неодноразово тут перебували славнозвісні українські письменники – Леся Українка, Іван Франко.
Відродженню українських козацьких традицій в Одесі допомагала не лише історична пам'ять народу, котра із покоління в покоління передавала героїку козацьких часів в Україні, посилювали цей процес численні кобзарі та лірники, котрі ходили від села до села, збираючи на майданах велику кількість слухачів козацької минувшини. Адже не дарма царські жандарми розганяли слухачів і заарештовували виконавців козацьких пісень та маршів, народних дум, про „славне Військо Запорозьке”.
З початком XX століття, завдяки українським діячам, відомі і знані серед народу кобзарі, зайняли почесні місця на сценах театрів, у музеях та в народних аудиторіях Одеси (М. Комаров), Катеринослава (Д. Яворницький), Олександрівська (Д. Сигаревич), Миколаєва (М. Аркас), Херсону (В. Гошкєвич) та інших міст, і не лише Півдня України.
В народі досить сильною була пам'ять про козацькі часи, і не лише в поодиноких родинах дворян - вихідців з козацької старшини: Кочубеїв, Капністів, Трощинських, Лукашевичів, Рєпніних, Тарновських, Дорошенків, Лизогубів та Скоропадських, а й інших багаточисленних родинах. Ця традиція була глибоко вкорінена і в родинах прямих нащадків простих козаків. Яскравим прикладом такої традиції є спогади відомого українського діяча кінця XIX - початку XX століття Сергія Шелухина, розглядаючи судову справу про землю в передмісті Одеси, був вражений почутим. Нащадки запорожців Йому говорили: „... Цариця була люта, народ ставила ні в що і завела неволю в панів, а землю, политу християнською кров'ю козацькою, роздала задурно своїм полюбовникам та панам великими маєтками”.
Яскравим прикладом живучості козацької традиції в Одесі є життя та діяльність вихідця з козацької родини Михайла Слабченка, що значну кількість своїх історико-правових та історичних праць присвятив дослідженню козацтва. Тобто у народі глибоко були вкоріненні відомості не лише про козацьку славу, а й про те, що землі на півдні України „политі козацькою кров'ю”, повинні по праву належати українській нації. Нащадки запорожців і чорноморців були глибоко ображені політикою царизму, яка віддала їх землі у власність чужинцям.
Підвищенню національної свідомості, яка була закладена в козацьких традиціях, сприяли українські діячі Одеси на рубежі століть. Так, Михайло Комаров - відомий бібліограф, театрознавець, етнограф, літературознавець, мовознавець, історик, письменник і громадський діяч, розпочав, за сприянням патріотів з усієї України, перевидання „Чорної Ради” Пантелеймона Куліша в Одесі. Це був перший український історичний роман, в якому віддзеркалені складні і болючі події козацької України. Роман вийшов у 1900 році накладом 3,5 тисяч примірників і миттєво розійшовся. Тоді постало питання перевидання „Чорної Ради”, з ілюстраціями відомого одеського художника Амвросія Ждахи, у творчості якого поважне місце займала козацька тематика. Такою великою тут була зацікавленість українською історією.
Вдійсності важко було видавати книги українською мовою, ще й про козацтво та його ватажків, проте „Оповідання про Богдана Хмельницького” М. Комарова було опубліковано і книга розійшлася швидко.
Діяльність Одеської української громади була досить наполегливою, а з осені 1905 року і „Просвіта” мала неабиякий успіх серед мешканців міста, особливо його передмість, у поширенні козацької тематики. Так, в 1906 році в одеській „Просвіті”, де збиралися сотні людей, було прочитано низку доповідей з історії козацтва: „Про запорозьких козаків”, „Звідки взялися під Одесою села Яськи та Біляївка, і чого люди звуться в них Турбаями”, „Про повернення козаків в кріпаків”, а також про козацьких ватажків С. Палія, І. Мазепу, І. Сірка.
У 1907 році у „Просвіті” були прочитані лекції на теми: „Козацтво перед Хмельниччиною” М. Комарова, „Байда, князь Вишневецький в українській словесності”, „Богдан Хмельницький - гетьман України” Л Ковальчука, „Б. Хмельницький” К. Бондаренко та інші.
Процес поширення козацької героїки в Одесі продовжувався і після закриття „Просвіти” восени 1909 року. В лютому 1910 року у місті було створено „Одеський український клуб”, а в 1912 році товариство „Українська хата в Одесі”. Саме вони продовжували та пропагували українську традицію до 1917 року, поширюючи серед населення козацьку героїку шляхом читання лекцій, організовуючи різноманітні концерти і спектаклі, пов'язані з козацькою тематикою, через поширення історичних книг і, насамперед, „Кобзаря” Т. Шевченка, де відображена героїчна доба України. В Одесі планували видавати повний „Кобзар”, проте цього зробити так і не вдалося. Однак, твори Т. Шевченка відіграли чи не найбільшу роль в піднесенні національної свідомості та традицій в Одесі зокрема і на Одещині загалом.
З початком Революції 1917 року українці здобули відносну волю і розпочалось будівництво державності. Відбувся широкий процес українізації в армії та на флоті. У квітні 1917 року в Одесі було організовано „Одеську Українську Військову Раду”, яку згодом перейменували на „Одеський Український Військовий Кіш” за козацьким звичаєм. Для поширення українських ідей серед солдатів в Одесі було засновано військову газету під назвою „Рідний курінь”. На сторінках видання підіймалися болючі питання війни і миру, процесу створення національних частин, героїзму українських вояків. Поряд з українізацією військових частин в Одесі розпочалася розбудова народних формувань - гайдамацьких загонів. Ці підрозділи формувались з мешканців Одеси, її передмість та навколишніх сіл. Організатором та натхненником створення куренів був Іван Луценко.
На початку осені 1917 року при підтримці штабу Одеського військового округу було сформовано Перший Гайдамацький Курінь. Його першим командиром був сотник О. Сахно-Устимович. Цей гайдамацький курінь був найбільш дисциплінованою частиною Одеського гарнізону, сумлінно виконував службу в місті. Пізніше постав Другий Гайдмацький Курінь, а, згодом, і Одеська Гайдамацька Дивізія. Їхньою задачею було нести караульну службу і підтримувати загальний порядок. Сформовані гайдамацькі курені мали свою військову форму темного кольору із прошитими сріблом погонами з літерами „ГК” та з жовто-синьою стрічкою на кашкетах. Ці курені мали як піхотні, так і кавалерійські підрозділи, брали активну участь в усіх українських заходах в Одесі. Газета „Рідний Курінь” писала: „Коли останніми днями з'явилась контрреволюційна загроза, комендант Одеси доручив охорону міста військовим українцям, військові українці охороняли і Совіт солдатських і офіцерських депутатів Одеси, і „Румчерод”, навіть наші козаки, як охорона поїхали з делегацією „Румчерод” до Ясс”.
У березні 1917 року в Одесі було створено „Союз української молоді” чисельністю до 500 осіб, що активно включився в процес українського відродження у місті. З часом постала группа одеських студентів і гімназистів, яка заклала бойову організацію „Одеська Січ”. Командиром „Січі” був колишній учасник галицьких Українських Січових Стрільців, що втік з російського полону, а його заступником став великий одесит – Юрій Липа.
Про діяльність Юрія Івановича Липи та його батька можна написати чи не найбільше у контексті української Одеси першої половини XX століття. Іван Липа відзначився лікарською діяльністю тут, заснував лікарню у селі під Одесою, був письменником і громадським діячем. Юрій Липа був вельми багатогранною людиною – поетом, письменником, публіцистом, геополітиком, громадським діячем, солдатом, медиком і просто бійцем за українську волю…
Так, одеські козаки, як прямі нащадки козацтва, виховані у національному дусі через культурно-освітню роботу, стали зі зброєю в руках на захист молодої Української Народної Республіки. На кінець 1917 року загальне число українських військ в Одесі становило близько 10 тисяч багнетів і шабель. Пізніше, через абсурдну політику Центральної Ради щодо війська та гайдамацьких загонів, влада УНР була втрачена, однак одеські гайдамаки зробили вагомий внесок у боротьбу за українську державність в ході визвольних змагань 1917-1921 років.
Таким чином, чорноморський степ повсякчас належав тому автохтонному Роду, що нині зветься Українською Нацією. Протягом всієї історії рідної й величної Одеси червоною ниткою проходить участь українців в її житті та розбудові. У протиставлення російському міфу, вже давно час підняти до загального розголосу справжню українську історію Українського Міста на шляху до здобуття Української Держави.
http://www.banderivets.org.ua/index.php?page=pages/zmistd0/201007/article01