Міф про Василя Симоненка

Академік Іван Дзюба – не лише мудрий учений, а й людина великого такту – назвав свою статтю про Василя Симоненка «Більший за самого себе». «Є люди, яким судилося бути більшими за самих себе. Такий Василь Симоненко, – писав він. – Якщо спробувати одним словом виразити головне в поезії Василя Симоненка, то це буде слово: народність. Правда, це слово так часто й фальшиво вживали і так його скомпрометували, що доводиться спеціально застерігатися, що в цьому разі йдеться про істинну народність, рідко явлену і тяжко здобувану. А не про ту сухозлітну лакейську «народність», яка полягала в краснобайських віршованих вправах на задані теми, в епігонстві і в бездумному переспівуванні кон`юнктурних гасел, у простакуватості і спробах піддобритися до казенних смаків, у дешевому славослів`ї упривілейованим «передовикам».

Справжня народність приходить тоді, коли поет починає говорити голосом народу, твердим і солоним голосом; коли поет висловлює його наболілу правду; а це можливе тоді, коли поет той живе життям народу, його клопотами, тривогами й муками і коли він має велику силу й мужність бути репрезентантом народу перед своїм часом, а може, й перед усіма часами».

Це визначення видається напрочуд точним передовсім тому, що недвозначно вказує: Симоненко в суспільній свідомості сприймається «більше ніж поетом», – а отже, спроби оцінити його творчий доробок за допомогою винятково літературознавчого інструментарію a priori не осягнуть усього феномену. Ба більше: неупереджений сучасний літературознавець, базуючись винятково на текстах Симоненка і не враховуючи суспільної рецепції навіть не так текстів, як самої його постаті, неодмінно доскочить «каверзного» запитання: чому цей поетвважається великим? Та ж для цього нібито немає жодних об’єктивних, власне літературних спричинків!

Почнімо з того, що строфіка його не вирізняється жодних розмаїттям, рима бідна й нерідко банальна, силабо-тоніка зловжита хореями, та й загалом така поетика цілком типова для «кастрованої» української поезії середини ХХ століття. Уявляю, який жорсткий присуд виніс би тут славетний Дмитро Чижевський, формалістські аналізи якого я вважаю взірцевими!

Ідемо далі: текст «ріденький», художні засоби мінімізовані – переважно «улюблені радянськими вчительками» епітети й порівняння, де-не-де прозирає хіба гіпербола. Добра метафора є великою рідкістю, а тяжіння до афористичності «забезпечується» радше епатажністю висловів, – скажімо, саме емотивним епатажем, позбавленим жодного інтелектуального опертя, сприймається славетна строфа «Все на світі можна вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину». Завваги з цього приводу авторитетних Юрія Шевельова і Романа Шпорлюка хоч і толерантні й скромні, та все ж украй промовисті.

Звісно, на «енергетичному» рівні відчитування починають проявлятися цікавинки. Простота й гранична щирість вислову, яка подекуди навіть межує з прямолінійною наївністю, справляє враження довірливої розмови автора з реципієнтом «на рівних». Добре використано прийом нагнітання – в цьому контексті можна вести мову про засвоєні уроки письма Олександра Олеся (поета, до речі, теж міфологізованого націоналістичним дискурсом) і загалом раннього українського модерну.

Завважмо: це середина ХХ століття – а кореспондування йде до самісінького його початку, потужної інтелектуальної й формалістської традиції 1920-х мовби й не було…

Авжеж, для Симоненка – простого хлопчини з села на Полтавщині – її справді не було! Яка в біса інтелектуальна традиція в тогочасному забитому українському селі, що погрузло в колгоспному рабстві?! Саме звідти він виносить свій поетичний дар – а спілкування з Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Кочуром та іншими серйозними людьми, які на цих традиціях зналися, було вже в зрілому віці. Чи не тут слід шукати причини того, про що пише Іван Дзюба: «Василь Симоненко був людиною немилосердно самокритичною і вічно собою незадоволеною»? Друзі поета згадують, що коли критика на всі заставки розхвалювала його першу (і єдину прижиттєву) збірку «Тиша і грім» (1962), сам він тільки бурчав на неї. Ще б пак: гадаю, тоді він уже знав, що така поетика – давно минулий час! Але змінитися, еволюціонувати йому не судилося – це потребує часу, а вже наступного, 1963-го року поет помирає від раку нирок…

Отак ми й дійшли до головного: що саме спричинилося до того, що поет, творчість якого не вирізняється особливим новаторством і який просто не встиг розкрити свій потенціал, був у нас міфологізований і досі в суспільній свідомості сприймається «більшим за самого себе»? Гадаю, найвагомішими тут були такі фактори:

1. Згадувана вже максимальна щирість, простота й довірливість розмови поета «на рівних» зі своїм читачем, яку академік Дзюба в цитованій наприпочатку студії справедливо означив як «правдиву народність» (при всій химерності цього вислову, який навряд чи можливо означити як термін).

2. Напрочуд важливо, що ця розмова завжди пристрасна – про наболіле, про те, що в моторошному, до смерті заляканому репресіями й голодоморами сов’єцькому суспільстві звикли говорити хіба пошепки на кухні, винятково найближчим… Прочитати це – нехай десь на рівні натяків і недомовок, нехай у відцензурованому вигляді – було для мисливої людини того часу як ковток чистого повітря в задушливому хліву. Це викликало безмежну довіру читача до такого поета. Так зароджувався феномен взаємної інтимної довірливості, формувалася свого роду «каста втаємничених», яка й визначила таке передовсім суспільне (воно лише включало літературне) явище як шістдесятництво. Низка ключових імен об’єктивно була б просто собі марґіналами без цього «айсберґу» довірників, більшість із яких нічим не виявляли своєї солідарності, крім принагідних думок чи натяків пошепки на кухні…

Отож, Симоненкові вірші дуже точно «влучили» у свій час; в іншому часі цей дебют просто загубився б.

3. До міфологізації Симоненка значною мірою спричинилася наявність невеликого, та все ж корпусу текстів, які в той час із цензурних міркувань не могли бути опублікованими в Україні за жодних обставин. То нічого, що більшість цих текстів відверто декларативні й з погляду поетики нецікаві – їхня місія була далекою від поетичної.

Поза тим «офіційна версія Симоненка» іноді продукувала такої ж якості «барабанщину» з відверто протилежними ідеологічними нараціями – згадаймо богоборчий вірш «Проклялля», через який у грудні 2010 року священики Української православної церкви Київського патріархату відмовилися освячувати пам’ятник поету в Черкасах; або ж не менш одіозний текст «Ні, не вмерла Україна!», де на адресу українських націоналістів (до кола яких, без сумніву, слід причислити і самого Симоненка) ужито нарацій, які сприймаються нині як блюзнірські:

Тоді вас люди називали псами,

Бо ви лизали німцям постоли,

Кричали «хайль» охриплими басами

І «Ще не вмерла…» голосно ревли.

Де ви ішли — там пустка і руїна,

І трупи не вміщалися до ям, —

Плювала кров’ю «ненька Україна»

У морди вам і вашим хазяям.

Ви пропили б уже її, небогу,

Розпродали б і нас по всій землі,

Коли б тоді Вкраїні на підмогу

Зі сходу не вернулись «москалі».

Найдивніше, що націоналістичному міфові про Симоненка ці інвективи досі ніяк не пошкодили.

4. Нарешті, до міфологізації спричинилися і деякі обставини поетового життя (відкриття Василем Симоненком, разом із Аллою Горською і Лесем Танюком, поховань жертв сталінських репресій у Биківні; загадкове побиття його міліціонерами невдовзі після того), а передовсім рання і раптова смерть.

У висліді маємо напрочуд цікавий в українській історії ХХ століття феномен міфу про поета – більше суспільного, ніж літературного міфу, який (попри всі численні публікації про Симоненка в останні роки) все ще потребує докладного вивчення і всебічного осмислення не лише літературознавцями, а й істориками, психологами, політологами.

Без сумніву, в незалежній Україні з часом «розвіється» гострота сприйняття Симоненкової політичної поезії, – та все ж певен, що його ім’я не забудеться. Певен бодай тому, що головний текст, який залишився після нього, – поезія «Ти знаєш, що ти людина…» – взорує не до українських політичних реалії середини минулого віку і навіть не до раннього модернізму, а до Григорія Сковороди і потужної гуманістичної традиції. Далеко не в кожного поета є вірш, здатний піднятися на такі обшири…

Іван Андрусяк