Високий і найвищий суде, від рішення
якого немає відклику, немає апеляції! Суде, який буде вирішувати цю справу вже
в першій і останній інстанції. Суде, що маєш рішати про долю цих чотирьох
людей, але суде, рішення якого матиме своє місце у факторах тієї, кров’ю,
болем, нещастям, любов’ю, ненавистю і великими змаганнями наскрізь пересиченої,
країни!
Високий суде! Інакше говориться до лави
присяглих, інакше до фахових суддів. Там можна апелювати до почувань, можна
бути неречевим, натомість до фахового судді промовляється виключно речево,
виключно фактами і доказами. Маю цю недостачу, цю хибу, що не вмію промовляти
до присяглих, але разом із цим маю певність, що в цьому спеціяльному випадку,
може, з деякого боку є щастям те, що промовляємо до фахових суддів, які до того
не є вирвані з коріння з оцієї землі, але є її громадянами і переживають усе
те, що переживає ввесь край. Вони мають ці високі кваліфікації інтелекту й
характеру, які дозволяють їм дивитися і вирішувати об’єктивно, і керуватися
виключно розумом, який чейже не є самою математикою, який є розумінням життя,
тим розумом, який розуміє зміст дійсности. Сказав великий філософ: “Weltgeschichte ist Weltgericht”*. Суд, а зокрема фаховий суд,
має і мусить мати можливість об’єктивно дивитися на речі, які є близькі, які ще
обтікають кров’ю, так, як дивився на це з перспективи сторіч холодно, спокійно
і керуючись розумом, котрий усе бачить і все розуміє, той філософ. Розумом,
який може не все прощати, бо не все вільно судові простити, але який, у всякому
випадку, не піде далі, як наказує припис закону.
Оте глибоке розуміння життя й актуального
моменту і того струму, який у безконечності за нами почався і в безконечність
нас веде і зветься він історією. Це дає мені відвагу, як першому, що має
промовляти в обороні цих хлопців.
Високий суде! Передусім хочу обговорити
одну справу, яка, не зважаючи на свій трагічний хід, має велике значення, яка є
чимось несподіваним і не була охоплена пляном дії цих авторів нападу на пошту в
Городку, як щось, що створив випадок – це смерть коменданта поліційної станиці
Коята. Ця смерть інкримінована моєму клієнтові Біласові. В цій справі прошу
видати уневиннюючий вирок, бо вважаю, що маю повне право з таким апелем до вас
звернутися. Маю право тому, що не тільки не подано жадних доказів вини обвинуваченого,
а навпаки, всі докази, які могли в цій справі обтяжити, підтвердили оборону
Біласа, що він тієї крови не винен, що до бл. п. коменданта він не стріляв.
Єдиним обтяженням у цій справі були зізнання п. Слуґоцкого.
Й, очевидно, я
не оспорюю його суб’єтивного переконання про те, що Білас був тим, хто стріляв
до Коята, але прошу, Високий трибунале, це є тільки суб’єктивне переконання,
оперте на конклюзії, на висновки, і в цьому я відкликаюся до пам’яті судді.
Сказав Слуґоцкий: була темна ніч, світилося недалеко, у віддалі 20 кроків, одна
тільки ліхтарня, і світло тієї ліхтарні падало в очі обидвом представникам
поліції, і що ті два, що їх вони стрінули, були в тіні. І ще мушу підкреслити,
що п. Слуґоцкий не бачив ані блиску, ані руху. Чи в тій ситуації можна
було бачити, що якраз Білас стріляв до комісара Коята? Й, очевидно, цим одним
зізнанням вина Біласа ще не є доведена, доказу в напрямі вини немає. Але зате є
протидоказ: зізнання свідка Коллера, який виразно ствердив, що почув три
постріли, з яких третій міг бути тільки відгомоном, бо лише два він чув виразно,
і ми знаємо, що їх було тільки два. Коли ж пан Коллер міг порахувати і
ствердити, що їх було тільки два, то це значить, що вони не могли впасти
одночасно, особливо ж у тих акустичних умовах в коридорі. І врешті, Високий
суде, є щодо цього признання іншого обвинуваченого, котрий з тим високим
етичним підкладом у той критичний момент заявив: “Не стріляв Білас, тільки я!”
І не лишилося ані тіні можливости, що стріляв Білас, але, може, Данилишин, його
дядько, керуючись дуже сердечним почуванням, стягає вину на себе. Смію, Високий
суде, покликатися на ту внутрішню правдомовність зізнань Біласа. Адже він
признався до речей безмірно страшніших і юридично та морально більше обтяжуючих
його, і не затаював нічого, бо говорив у тому психічному наставлені, коли не
міг говорити неправди і думати про викрут.
Був рішений на все, був уже без усякої
надії. При такій настанові Білас від самого початку аж до розправи, і тут,
завжди твердив, що в Глинній Наварії він не стріляв, що під час цілого нападу
він не віддав ані одного пострілу. Тому прошу про уневиннюючий вирок щодо цього
місця Акту обвинувачення, в якому йому закидається вбивство коменданта Коята.
Високий трибунале! Тепер приступаю до
другої справи, в якій не прохатиму уневиннення. В справі, в якій мусить запасти
вирок, що він, клієнт, є винний. Це справа нападу на пошту. В цій справі щодо
мого клієнта все є вияснене, і я мушу признати, що акт обвинувачення в цьому
пункті є тільки потвердженням зізнань обвинуваченого про те, що діялося під час
нападу на пошту. Отож, фактом є, що Білас належав до ОУН. Фактом є, що він
отримав наказ їхати до Львова, фактом є, що він тут опинився серед подібних
йому інших пізніших учасників нападу на пошту. Фактом є, що він брав участь у
нападі, фактом є, що мав призначену ролю в ньому й її виконав. Але тут заходить
цілий ряд облегшуючих обставин щодо участи і значення того, що робив підсудний
Білас. Не буду повторювати всього, хочу тільки відкинути погляд і насвітлення,
що його цій саме справі дає пан прокурор. Каже пан прокурор, що Біласові й
Данилишинові доручено завдання забрати гроші, бо вони мали вже за собою
минувшину, яка їх кваліфікувала до експропріяційних нападів, бо вони брали
участь у давнішому нападі на пошту в Трускавці. Я зважуюся сказати щось
протилежне: роля, яку їм приділено, вказує якраз на те, що вони були трактовані
як люди найменше спосібні на те, що є терором, що є ґвалтом, що виконується зі
зброєю в руках, що вимагає остаточного виступу проти людського життя. Навпаки,
з ролі, яка була призначена першому і другому, виходить ясно, що це була роля,
яка вимагає цілком інших кваліфікацій. Роля, яка вимагає певности, що той, кому
вона буде доручена, її виконає і виконає абсолютно чесно.
Високий суде! Я завжди буду цілком
далекий від того, щоб очорнювати, понижувати який-небудь революційний рух, щоб
плюгавити й етично понижувати тих, котрі в ім’я політичних ідей беруть участь у
нападі на чуже добро. Як людина, яка хоче і має ту абсолютну волю дивитися на
життя реально, я знаю, що гроші – це є страшна сила, про яку Ґете у “Фавсті”
сказав, що це сила, яка безоглядно панує над людиною і залишається постійною
небезпекою для того, хто їх тримає. В підпільній революційній боротьбі, в
акції, де немає контролі, де неможливими є точні рахунки, де немає доказів, хто
скільки взяв і скільки видав та на що видав, з конечности залишається ця
спокуса і можливість, що хтось, із якої-небудь слабости або через дефект свого
характеру може піддатися тій спокусі, яка є зв’язана з посіданням грошей. І ось
я тверджу: коли Біласові й Данилишинові доручено якраз цю функцію – забрати
гроші, щоб серед тієї суматохи в хвилині, після якої наступає втеча, коли
наступає безконтрольність, – зберегти їх і передати Організації, коли якраз їм
доручено справу грошей, то це є доказом, що той, хто давав ті доручення, мав
абсолютну певність щодо чистоти їх душі, мав абсолютну певність, що доручає ту
ролю людям, які про власну користь не дбають і матимуть силу опертися
найбільшим спокусам. Признаю, що це доручення було певною мірою вирізненням
з-поміж інших учасників, бо той, хто доручив їм ту ролю, знав, що доручає ролю
людям, які зроблять для Організації, що її членами вони є, все без найменшої
думки про власне добро і про власну вигоду. Вони щиро і всеціло, нічого для
себе не застерігаючи, принесли себе в жертву ідеї, яку визнали великою і
святою, і тими способами, що їх їм вказано, як єдиними й найкращими способами,
намагалися цю святу і велику ідею здійснити. Уважаю, що перше, що промовляє в
користь обидвох, – а і в цьому і в цілій справі трудно відділити їх одного від
одного, – є та обставина, яку я оце подав і яку треба взяти до уваги як
злагіднюючу обставину, згідно з розпорядженням про нагле поступування. Є
незаперечним фактом, що під час цілого нападу ні один, ані другий, особливо ж
Білас, не мали зброї в руках. Уважаю, що цей факт давав би мені право
оспорювати, чи взагалі їх обидвох належало ставити перед наглий суд...
Але, Високий трибунале, є ще обставина
обставин, щось, що не просить, не говорить, а кричить великим голосом про
пристосування статті розпорядження про наглі суди щодо злагіднюючих обставин:
це мотиви, якими керувався обвинувачений Білас, який пішов на цей страшний чин,
коли згодився взяти участь у грабунковому нападі на пошту. Це проблема проблем,
найбільша і найістотніша, це відповідь на те питання про мотиви: чому ти,
Біласе, послухав наказу і виконав його, чому й сьогодні кажеш, що ти зробив те,
що тобі твій моральний обов’язок наказував? Вельмишановний пан прокуратор давав
частково відповідь на це питання, навів ряд аналогічних справ, нападів
саботажів, експропріяцій. І, Високий суде, те, що вирахував пан прокуратор, –
це тільки частина, їх було багато, багато більше. Була акція, але ж була й
протиакція, – був цілий ряд шибениць, цілий ряд розстрілів, сотки і тисячі літ
в’язниці, сотки й тисячі зламаних екзистенцій, сльози матерів і батьків, і все
те, що може нести якась буря, якийсь вихор, якого не можна спіймати в сітку
карного кодексу. Іде щось, що в актуальний момент набуває спеціяльно гострих
форм, але й щось, що є специфічне не лише для цієї землі. Рух, що ідентичною
формою виявився скрізь по світі. Фінляндія – спокійна країна, мешканців якої
характеризувалося тим спокоєм, тим абсолютним опануванням життя, – ця Фінляндія
зірвалася до революційного змагу... І Латвія, і Бретонія, й Ірляндія, і
Катальонія, і скрізь і всюди – те саме. Якийсь великий крик народів, часто
навіть малих, про існування яких світ навіть не знав, а які виступають на арену
до боротьби проти тих, кого вважають за своїх ворогів. І скрізь ми бачимо ті
вчинки, маленьку частину яких назвав пан прокуратор. І це, прошу Високого суду,
не якась там зла воля одиниць, а якась, скажімо, – психоза, якась природня
сила, стихійна сила, сила, що пориває людей на вчинки, метою яких є смерть чужа
і власна. 1913 року відбувся світовий конґрес соціологів, який був присвячений
виключно національним справам, виключно лише соціологічному дослідженню тих
рухів, що їх називаємо національними. І соціологи, представники всіх світових
держав, однозгідно прийшли до переконання, що тут мається до діла з силою
природньою, елементарною, якоюсь волею національних груп, яка є сильніша за
волю одиниці, – що тут маємо справу з проявом стихійної сили, яка паде, немов
той струм на водопаді. І всі ствердили безсильність людської одиниці супроти
тієї великої елементарної сили, яка попросту вже є, існує, і пливе вперед.
Високий суде! Французька революція перша
створила в тому новому значенні слово, яке, навіть якщо перед тим існувало,
мало цілком інший зміст: слово “ля патрі” – “Батьківщина”, в значенні не
держави, а чогось іншого, якоїсь іншої людської спільноти, яка є родиною, але в
безмірно більшому значенні, – якоїсь людської спільноти, що її творить та
загальна спільна воля, яка має право говорити за всіх, яка має право вимагати
від усіх своїх членів якнайбільшого послуху, якнайбільшої посвяти. Постало те
слово, те нове поняття, яке не існувало ще 200-300 літ тому, коли існувала
держава-династія, коли був обов’язок вірности державі і династії. Тепер, коли
демократія розбила старі організації, старі спільноти, поставила на їх місце
нове – оцю Батьківщину. І постає любов Батьківщини й обов’язок супроти неї.
Але я смію твердити, що та любов і той
обов’язок не все однакові, хоч зовнішньо, теоретично їх однаково називається.
Смію висловити, може, парадоксальну думку, що ваше польське покоління, те, яке
прийде, не буде знати того слова – Батьківщина – і не буде знати любови до тієї
Батьківщини в такому змислі, в такій беззастережності абсолютної сили, як знає
її наше покоління.
Бо Батьківщина вільна, державна, щаслива
Батьківщина – її треба любити, її треба шанувати, її треба боронити і стояти на
сторожі її добра, але ця Батьківщина вже сильна, вона не дуже потребує нашої
помочі й нашої любови, вона робить не раз і те, що нам невигідне матеріяльно чи
морально. Але батьківщина, – нещаслива Батьківщина в неволі, Батьківщина, яка
терпить, – це є Батьківщина, це є величезне джерело любови, понад яку більшої,
сильнішої нема і бути не може. Жеромський сказав, що він скінчив свою творчість
з приходом визволення Польщі, цим він сказав велику істину, відкриваючи тайну
того, що діється в душі патріота після того, коли поневолена Батьківщина стане
вільною. Бо вільна і щаслива Батьківщина ніколи не може бути в психологічному значенні
для своїх поколінь і для нації тим, чим є нещаслива, поневолена Батьківщина. І
коли я, Високий суде, прохаю, щоб ви пішли зі мною тією тернистою дорогою, що
нею йде мій народ, і до якого належать підсудні, то прошу вас не для
сантименту, а для того, щоб ви зрозуміли цих хлопців та їхні вчинки і щоб
знайшли речеву формулу їхньої вини.
Польський поет Томаш Весоловскі дивився
на нашу історію, як ще досі ніхто з українців. Він відкрив тайну історії,
вказав, що наша історія – це ряд зривів до життя, і то зривів, з яких кожний
кінчиться невдачею. Він у своєму вірші до України каже:
“Дивним на світі існуєш спокоєм: могилою
в колисці, колискою в могилі. Існуєш як трава на луці, що має силу перетривати
всі земні творива”.
Так упродовж тисячоліть і раз, і другий,
і десятий, здавалося, що ось-ось постане на цій землі якийсь новий твір, щоб
внести щось від себе, додати своїм зусиллям і багатствам своєї душі якийсь
новий культурний дорібок. І – кожний раз таке зусилля кінчалося невдачею.
Кожний раз приходила руїна, така страшна не раз, що, здавалося, з неї виходу
вже немає, що з того стану Україна вже ніколи не вийде. В цих хлопців є той
біль століть, що його свідомо й несвідомо відчувають усі українці й який єднає
нас усіх. Але не тільки те. В їхньому поколінні, в поколінні цих хлопців живе
ще щось інше.
Прошу взяти до рук їхні життєписи, прошу
глянути на дати народження цих молодих хлопців. Вони були цілком молодими
хлопцями, дітьми тоді, коли Україна, здавалося, вітає свою нову весну. І тут,
Високий суде, знову не до почувань, а до розуміння життя я апелюю. Хто раз
поглянув на сонце волі, чи ж може він це забути? Чи є на світі сила, яка
видерла б з його душі бажання й постанову йти далі нестримно до сонця волі?
Я знову вживу порівняння. Два поети двох
народів: Міцкевич згадує про 1813 рік, кажучи, що він виріс у неволі, але мав у
своєму житті одну весну, весну надії. А Шевченко – “В неволі виріс між чужими і
неоплаканий своїми, в неволі, плачучи, умру”. Чи ж не бачите тут тієї глибокої
трагедії, різної трагедії двох народів? Міцкевич бодай одну весну мав, а
Шевченко, як і багато поколінь українського народу перед ним і по нім, такої
весни не мали.
Але прийшли роки 1917 і 1918 і кинули
своє зерно: ті почування, що мусіли залишитися назавжди. Очевидно, інакше
формулювалися вони в старшого покоління, а інакше в молоді, яка не має інших
критерій, крім одного: любови і бажання служити визволенню України.
Прошу послухати тієї сухої мови фактів.
Один і другий підсудний – хто вони? Молоді хлопці, освіта яких скінчилася на кількох
клясах народньої школи, а живуть у той час, коли в перших роках їхнього життя
завітала наша весна – початок нового життя. І хто прийшов до них? Мотика.
Людина абсолютно визута з усіх почувань моралі. Хто повірить йому сповидно,
його каяттю тут у залі? Хто повірить у причини, задля яких він постановив
змінити свої переконання і в ім’я цього видати своїх товаришів? Хто повірить в
перетворення, з календарною точністю майже щодо години, цієї цинічної людини,
голос якої не задрижав і очі не зайшли сльозами в хвилину, коли він видавав і
вказував тих якраз, котрих він перший поставив на шлях, що тут кінчається.
Сьогодні суджені стали членами ОУН. І
коли ми згадуємо це, то тут стає перед нами один основний, абсолютний закон
соціології, їх втягнено до конспіративної організації і – що стає для них
панівним мотивом їхнього життя? Посвята. З одного боку бажання чину, – оте
бажання чину, яке що якийсь час стукає до вікон сердець і душ народів, яке
проявлялося і в польського народу у формі романтизму, – не того сентиментального,
ідилічного, а того романтизму, що кликав до чину, той, квітом якого було
повстання 1831 року, того, що застукав до душі польського народу 1863 року,
того, що ворожо ставився до тих земляків, які “хотіти не хотіли”. Він, цей
поклик, приходить і опановує цілі покоління. Приходить і породжує бажання чину,
байдуже, чи в оцінці критика той чин виглядає доцільним чи ні. На критичні
завваги не відповідається арґументами, а тільки вірою, що той, хто думає
інакше, хто критикує, робить це з психічного дефекту – “не хоче хотіти”. Це та
абсолютна віра в абсолютну силу й вартість чину, віра і переконня, що “треба
міряти сили на наміри, а не наміри залежно від сил”.
Високий суде! Приходить ще один мотив,
який виявляється в психології кожної людини-патріота. В душі Данилишина і
Біласа, коли вони стали в ряди ОУН, зроджується й приходить до голосу одне
бажання: бажання посвятити себе, згоріти в жертві на жертовнику ідеї, на службу
якій вони стали. Ми признаємо, що для великої ідеї треба посвячуватись, треба бути
готовим на смерть. У них оця квестія жити для ідеї, служити їй перетворилася в
бажання вмерти за цю ідею. У своєму критичному наставленні супроти себе самих,
вважаючи себе тільки сірими рядовиками в боротьбі, вони прийшли до переконання,
що великій своїй ідеї вони не можуть прислужитися нічим краще, як тільки своєю
смертю.
Високий суде! Цей момент бажання жертвувати самого
себе, попри бажання чину, притаманний усім таким рухам, до яких належить і
український революційний рух. У Німеччині недавно ставав перед судом один
революціонер-комуніст, який сказав: “Ми, члени підпільної організації, – це
небіжчики, що їм дано тільки відпустку на якийсь час. Ми не зачисляємо себе до
живих. Наше місце там, по тому боці границі”. До типу таких належить і
Данилишин, належить і Білас. Перший потвердив це своєю твердою мовчанкою,
другий зізнаннями, в яких виразно весь час бриніло: “Такі, як я, Батьківщині
найкраще смертю служать”. І ніщо з того, що вони робили, ані трішки не затемнює
ясности: чому й кому віддали себе цілковито ці обидва революціонери. Відділити
їх одного від одного я не можу. В них обидвох однаковим було одне-одніське
почування, святе почування: Любов, ніщо інше. Не бажання наживи, користи. Вони
були невільниками тільки тієї одної ідеї – Волі. І стали вони рабами її,
віддаючи їй все своє життя, добровільно. Два рази відкрив заслону святая святих
своєї і Біласа душі той, що мовчить – Данилишин. Там, у шпиталі, де небуденним,
щирим, геройським жестом бере на себе з товариша вину за вбивства, і тут, коли
на звук самого слова Україна “заламався” той гордий Данилишин – заридав. І це
хай промовить до ваших судейських душ: цей кришталь душі обидвох підсудних».
* нім.: Історія світу є судом світу
Джерело:
Мірчук П. Нарис історії ОУН. – Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк: Українське В-во, 1968. – С. 309–314.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар