субота, 24 листопада 2012 р.

Хвіст наслідків Голодомору тягтиметься ще не одне покоління – Оксана Забужко

Дмитро Шурхало
Аудіозапис

Письменниця Оксана Забужко вважає, що деякі сучасні українські проблеми – зокрема, якість політичної верхівки – зумовлені наслідками Голодомору 1932-1933 років. Адже це – здебільшого прямі чи в другому поколінні нащадки тих, кого за допомогою голоду заганяли в колгоспну систему. За її словами, у відповідь на небажання українців вростати в комуністичний лад – проти них повели війну на знищення і демографічні та цивілізаційні наслідки якої ще слід усвідомлювати.

– Чинна українська влада дещо відкоригувала свою політику щодо Голодомору. Чим би Ви це пояснили?
– Що Ви маєте на увазі? Я взагалі не бачу в чинної української влади будь-якої притомної політики до будь-чого неїстівного.



– Зокрема, коли Янукович прийшов до влади, то був дуже показовий епізод: із офіційного інтернет-сайту Президента України спочатку зник банер про Голодомор, а потім – знову там з’явився.
– Вони схаменулися. Те, що їм здавалося ніби неістотним і те, в чому можна піти на поступки Кремлю, насправді виявилося значно серйознішим, ніж вони собі уявляли. І що, якщо вони хочуть удавати з себе хоч скільки-небудь репрезентативну владу, то вони не можуть позбутися цієї теми.
Обговорювати рівень компетентності цієї влади – просто гаяти ефірний час. Зрозуміло, що це – люди дуже низького рівня освіти і культури. Це, зрештою, стосується всього українського правлячого класу. І якщо там є якісь поодинокі винятки, то вони аж ніяк не міняють загальної картини і погоди не роблять. Але в принципі, можна і треба говорити про цілий цей клас, яким ми не втомлюємося обурюватися, як про продукт того самого Голодомору. Тому що це якраз і є та, з дозволу сказати, «політична еліта», яка тільки і могла бути породжена колоніальною нацією, яка впродовж трьох поколінь у ХХ столітті була кинута у найчорніше рабство, починаючи від 1933 року. Беремо цю дату досить умовно, бо колективізація почалася раніше. Ліквідація класу вільних виробників, і знищення поваги в самому менталітеті нації до власності, і знищення звички і культури до самоорганізації – ці навики, які є необхідними для повноцінного функціонування зрілої європейської нації, були ліквідовані. І вся ця наша «політична еліта» – це є діти і внуки цих самих нещасних колгоспних рабів – всі ці симоненки, лазаренки, литвини… І саме тому вони Україну сприймають, як такий величезний безрозмірний колгосп, із якого треба тягти в’язанку сіна до себе в дім. Те, що в’язанка сіна сьогодні вимірюється якимись багатозначними цифрами, рахунками на офшорах – вона від того не перестає бути в’язанкою сіна психологічно. Тобто вона кількісно змінила свою матеріальну вагу, але це той самий інстинкт голоду, інстинкт тієї самої нависаючої над їхніми предками, всього-на-всього два покоління тому, видимої найстрашнішої, яку можна собі лише уявити, смерті. І це – люди, які на цьому самому інстинкті й вискочили – і являють собою цей самий огидний феномен вічної ненажерайлівки, який ми спостерігаємо.

– Ми, мабуть, доволі парадоксальна країна, де до загальнонаціональної трагедії немає єдиного ставлення. Віддзеркаленням цього є український парламент, де різні політичні сили по-різному тлумачать цю подію. Можна побачити і такий малозрозумілий парадокс, що в Західній Україні, яку не зачепив голод 1932-1933 років, бо це була інша держава, вшановують пам'ять жертв Голодомору значно з більшим пієтетом, ніж в деяких східноукраїнських областях, де голод лютував.
– В деяких східноукраїнських областях якраз автохтонів лишилося не так уже й багато. Я нагадаю демографічні дані, що датуються ще 1988 роком, коли виявилося, що в Запорізькій області не оформила пенсію жодна уродженка області. Себто змінився демографічний склад населення, і, я думаю, що цей момент не можна не враховувати. Ті, які були привезені внаслідок зміни демографічного складу на місце загиблих – це вже люди, які не ділять із українцями цієї спільної пам’яті, історичної травми і звідси, відповідно, може бути інше ставлення. Я не певна, чи можу з Вами погодитися в тому розумінні, що український парламент являє собою таке вже представницьке віддзеркалення українського суспільства в цьому відношенні.

– В усякому разі, громадяни України його ж обирають.
– Це інша справа. В якомусь сенсі, звичайно, він дещо відбиває в якихось ментальних вимірах, але він не є представницьким суцільно, як проекція на те, чим живе і що справді думає українське суспільство. Це дуже криве і опосередковане віддзеркалення тільки деяких рис характеру українського суспільства і українського народу в цілому. Так що, я б із цим не поспішала.

– Ви на своїй сторінці у мережі «Фейсбук» оприлюднили фотографію, як у Чикаго була маніфестація з протестом проти голоду в Україні. Цю маніфестацію проводили українські організації, але прихильники лівих політичних організацій влаштували там з ними сутичку. І це якраз було в 30-ті роки минулого століття…
– Це було не в 30-ті роки, це було абсолютно конкретно в грудні 1933 року.
Це – справді важливий історичний факт, який треба пам’ятати для розуміння однієї простої речі – що Голодомор був послідовним, планомірно провадженим геноцидом, війною проти українського народу. А всяка війна супроводжується й інформаційною війною також. Себто одночасно з планомірним винищенням мільйонів українських вільних фермерів, відбувалося і цілковите інформаційне закриття України для зовнішнього світу і створення натомість «потьомкінської картинки».
Це була ніби сутичка комуністів з українцями, як писала тодішня чиказька преса. Це була п’ятитисячна хода українців Комітету допомоги голодуючим в Україні. Хода протесту, бо Комітет цей не міг дістатися до України і не міг надіслати їй поміч, бо відповідали, що ніякої допомоги Україна не потребує і ніякого голоду немає. А та група молодиків, названих комуністами, які напали на демонстрацію – це та сама технологія, яка вживалася нацистами в Німеччині і та технологія, яка зрештою вживається і досі. Голомозі бритоголові міцні молодики в шкірянках, сотня чи дві сотні їх, нападають з камінням й битами на мирну демонстрацію – цілком достатньо для того, щоб цю демонстрацію, якщо не розігнати, то, принаймні, паралізувати. Звичайно, це було організовано. Це не був вільний волевияв чиказьких лівих – треба говорити прямо. То не ліві сили. Це оплачені Радянським Союзом братки.
І ці братки – це той самий феномен інформаційної війни, що і, скажімо, Волтер Дюранті, який в тому самому 1933 році писав у своїх репортажах із Радянського Союзу, що ніякого голоду в Україні немає. Уже недавно, кілька років тому, ініційована на Заході кампанія щодо позбавлення Дюранті Пулітцерівської премії себе не виправдала, тому що, як аргументували опоненти, смішно через 70 із гаком років позбавляти покійника нагороди, якщо навіть ця нагорода була присуджена неправильно. Але важливо те, що американські журналісти заснували премію імені Дюранті за найбрехливіший репортаж року.
Волтер Дюранті – це той негідник, який за гроші Сталіна в 1932-1934 роках, будучи кореспондентом в Москві, зумів своїми репортажами переконати Захід, що наклепники і вороги комунізму брешуть і ніякого голоду в Україні немає, а все кругом цвіте-буяє тощо. Теперішні американські журналісти заснували премію імені Дюранті за найпідлішу брехню року.
Тоді Радянський Союз в інформаційній війні виграв і зумів проіснувати, не в останню чергу і завдяки цьому, 70 років.

– Як Ви для себе пояснюєте переходи в тогочасній українській історії? Адже в 1920-і роки в Українській РСР – політика українізації. В загальносоюзних рамках це була політика коренізації, санкціонована в Москві, але в Україні це була українізація. Власне, відбувається культурне відродження, яке потім в 1937 році було знищене…
– Чому в 1937 році?! Перестаньте послуговуватися цими російськими цифрами, у нас інші цифри і інші дати. Відродження пов’язане аж ніяк не з політикою українізації! Політика українізації стосувалася виключно партійного і державного апарату з тієї простої причини, що коли УРСР за рядом компромісів з націонал-комуністами була вже легітимізована на території України як нібито незалежна республіка, і в Союзі з іншими комуністичними республіками і було утворено Радянський Союз – виявилося, що в партійному і державному апараті було, здається, 4% етнічних українців. Виключно для того, щоб ця влада не сприймалася як окупаційна, а вона такою була – тобто, складалася з неукраїнців, вона складалася з людей, які не знали ані української мови, ані української культури – їм було дано кілька років на так звану коренізацію. Але якщо ви досі пов’язуєте, через 20 років незалежності, українське «розстріляне відродження» із тим, що товаришу Кагановичу треба було писати диктант українською мовою і від цього нібито все у нас забуяло і розквітло, то перепрошую, про що ми тоді далі говоримо?!
У нас все забуяло і розквітло тому, що у нас були визвольні змагання 1918-1920 років. І ось та хвиля підйому – чорнозем підвівся і дивиться в вічі, як писав Павло Григорович Тичина – ця хвиля підйому, всі ці люди, які воювали в армії УНР за незалежну Україну, вони прийняли у вигляді компромісу: добре, хай, хоч комуністична, червона, але незалежна Україна. До речі, більшість проводу УНР – вони були соціалістами, були лівими. Енергія, розбуджена визвольними змаганнями 1918-1920 років, і породила українське відродження 1920-х років. Це була наша Веймарська республіка. Все те відродження було Петлюрівським відродженням, я цитую в даному разі Юрія Володимировича Шевельова. І якщо ви досі вірите, що його нам принесла радянська влада…

– Я маю на увазі, що радянська влада з ним деякий час співіснувала, і ці люди про радянську владу висловлювалися доволі лояльно.
– Радянська влада його толерувала до пори до часу. Тобто реально було 7-8 років цієї нашої Червоної Веймарської республіки. Було 7-8 років, коли цей всенародний підйом спробували нібито загнати в рамки і форми радянського будівництва. А заганявся він дуже погано. В ці самі роки бурхливо знімалися прекрасні фільми, писалися прекрасні романи, прекрасні вірші, чудові картини тощо – і Курбас розбудовував «Березіль» і Бойчук розмальовував казарми – це те, що потім було знищено абсолютно на корні. Але це, дійсно, був надзвичайно цікавий феномен – тодішня українська культура 1920-х років.

– Зауважте, це були казарми Червоної армії – не якоїсь іншої.
– Але давайте не забувати, що в цей самий час в Україні було зареєстровано близько 6 тисяч селянських повстань. Тобто при всьому компромісі еліт, а це був компроміс еліт, українське суспільство, український вільний виробник ніякої радянізації не прийняв. Україна не надавалася до радянізації. Україна була ось тим найсильнішим, якого при захопленні групи заручників, терорист відстрілює першим. Знаєте логіку тероризму? Коли терористи беруть групу заручників – вони одразу вираховують лідера. Тільки знищивши лідера, можна потім підкорити всіх інших. Так от, Україна серед радянських республік і була тим самим лідером, якого треба було завоювати і замирити. І це замирення почалося в 1930 році, не в 1937-му. В 1937 році – це була просто заміна Сталіним однієї мафії на іншу, це була війна їхніх партійних кланів.

– Ми ж знаємо, що в 1937 році українське відродження завершилось у Сандармосі, значною мірою.
– То – остання крапка. А знищення української інтелігенції почалося у 1930 році процесом Спілки визволення України. І по процесу СВУ пішли в ГУЛАГ близько 30 тисяч людей. А це вже дуже серйозна чистка! Тридцять тисяч – це практично вся інтелігенція старого дорадянського гарту, тобто всі ті, хто міг говорити за народ і від імені народу. Це – інтелектуальний прошарок, який міг справді виставити опір цим самим колонізаційним політикам сталінської влади. І вже 1934 рік для України був тим, чим для Росії був 1937 рік. Тому що 1934-й – це була заміна уже партійних еліт. Того нашого націонал-комуністичного компромісного прошарку, який бачив Українську РСР, як говорив Хвильовий, «як Росія самостійна, так і ми самостійні», який бачив її однією з незалежних країн цього Союзу, на кшталт Європейського Союзу. А тоді вони ще вірили взагалі в швидку світову революцію, яка перетворить цілий світ на Союз Радянських Соціалістичних Республік. Коротше кажучи, це був кінець отої самої націонал-комуністичної еліти. І 1934 року можна відкривати далі вже нову сторінку, на якій суцільна чорна загладь і історія суцільного рабства і великою мірою колаборації, спроб виживання. Починаючи від 1934 року – це яма, з якої десь тільки під кінець 1950-х років якось Україна почала помалесеньку вистромлювати носа.

– Тобто, репресії спочатку були проти інтелігенції, потім – проти селянства, а потім – проти компромісної номенклатури?
– Абсолютно справедливо, і про це треба говорити. Про Голодомор треба говорити в ширшому контексті. Тому що зробити з селянами те, що було з ними зроблено, можна було тільки після того, як було знято і зачищено верхівку. Тобто тільки після того, коли нищиться провід, мозок, то можна методом диявольських соціальних інженерів влаштували такий масштабний геноцид.
Сьогодні треба говорити про ту війну на знищення, яка планомірно провадилася проти України і говорити про її антропологічні, демографічні і цивілізаційні, що найголовніше, наслідки в нашому сьогоденні. Тільки зрозумівши, що хвіст наслідків за нами тягнеться й тягтиметься ще не одне покоління, тільки поставивши собі ці діагнози, ми зможемо вилікуватися як нація і зможемо мати майбутнє, про яке ми мріємо.