вівторок, 4 січня 2011 р.

Дар за дар

Шевчук Валерій 
Мудрий правитель мистецтво завше толерує без диктату, а дурний через диктат його нищить
Загалом це тема широка, якій можна присвятити дослідницьку монографію, адже тут не все зрозуміло. Наприклад, коли почалося формування погідних та антагоністичних стосунків митця та володаря – зрештою, це відходить в античні часи, коли людину влади і митця почали фаворизувати до рівня богів, маючи для того й певні підстави, адже володар творив суспільну організацію – державу, а митець – світ, тотожний до реального та все ж таки ілюзорний, хоч і видимий. Відповідно рано чи пізно ця пара мусила ввійти в тісні стосунки.

Український мислитель XVIII століття, поет і драматург Митрофан Довгалевський у книжці «Сад поетичний» зазначає, що поезія – божественна справа, і вказує, що «майже всі античні поети, а також філософи вважалися богами». Про це писав іще Овідій у своїх «Фастах»:
Дух сам витає у нас і зв’язки у нас з небом могутнім,
Дух цей з безмежних небес завжди приходить по нас.

Тобто до поетів чи взагалі митців.
І завершує цю думку так:
Інші вважають, що в нас завжди живе божество…
Правителі проголошували себе, як казали пізніше, «Божими помазаниками», а щоб пропагувати це між підлеглих, почали приваблювати до себе митців слова, аби вони їх звеличали; звука, аби про них складали гімни чи інші співи; будівників, аби зводили їм пишні палаци; малярів та скульпторів, аби їх змалювали на портретах та фресках чи різьбили їхні боввани. Був момент з’єд­­нувальний: володар потребував митця, а митець – володаря, щоб мати можливість застосовувати свій дар і за нього діставати дар, тобто винагороду. Як бачимо, ці поняття однозвучні: дар – талант, дар – винагорода. За такі послуги володар не був проти того, щоб його величальників також наблизили до богів. Чинили так і вельможі, які ставали меценатами митців. У поемі «Шах-наме» перський поет Фірдовсі вельми обурювався на царя, коли той заплатив йому за багаторічну пра­­цю мало і… роздав той, кажучи сьогочасним словом, «гонорар» своїм наближеним. Наскільки пригадую, в цій-таки поемі є диспут царя з поетом: цар каже, що без нього поет ніщо, а поет заперечує, що без мистецького звеличення цар швидко відійде в забуття. Подібне вістить польсько-україн­­ський поет Бартоломей Зиморович у селянці «Співаки», де Співак славить вроду дівчини Галини:
Та коли тебе віршем я славить не буду,
У прийдешньому віці про тебе забудуть…

Тож не дивно прочитати в одній із українських анонімних поетик ХVIII століття таку фабулу: поет поїхав туди, де точилася битва; коли ж воїни довідалися, що прибув поет, спинили її й віддали йому честь биттям у щити.
Приблизно так вона й формувалася, оця сув’язь митця та володаря, і це була в культурі, так би мовити, офіційна лінія, яка протривала до нашого часу, знаходячи видозміни. Річ у тім, що не всі володарі митців для себе чи держави потребували й толерували їм. Історія з Фірдовсі згадує, що царем був турок, тобто порівняно з персами малокультурний, тому й ставився до митців абияк.
Є інша видозміна: цар-тиран і цар – просвічений володар. Перший митців принуджував, не даючи робити творчу справу вільно, другий їм толерував і забезпечував волю творення. Так, в одній із київських билин про Добриню оповідається, що під час бенкету Великого київського князя Володимира зайшов Добриня, що був знаним співцем, і скромно сів біля печі на місце, призначене скоморохам. Князь закликав його і запросив сісти побіч себе, сказавши, що княжому співакові не годиться бути поміж скоморохів. Отже, тут маємо розподіл між співаками високими (Добриня) та низовими, які творили вільно й державного інтересу до яких князь не мав, тим-то й упосліджував.
Це ще один різновид: вільна творчість, до держави вона може не бути антагоністичною, але від неї цілком незалежна. Ця позиція блискуче розроблена у вірші Івана Максимовича, чернігівського поета початку XVIII століття в книзі «Алфавіт» 1705 року, що має назву «Цар Александр». Фабула – діалог між названим царем та філософом Діогеном. Цар Александр, просвічений володар, учень Аристотеля, захотів відзначити Діогена, який, як відомо, жив у бочці, але той відмовляється від дару, просячи при цьому царя відійти, бо той затулив йому сонце (символічна позиція). Александр запитує: чи не є це зневагою влади? Відповідь Діогена характерна:
«Царю, влади не боюсь, – сказав обичайно, –
Тої, котра вже була, чи може, ще буде,
Бо чи справжнім те назвеш, що уже забуте?..
Не страшусь того, що є – це скоро минає.
Не вертається воно, у миті збуває».

Тобто маємо яскраву позицію не антагоністичності митця до володаря, а цілком роздільну: філософ (читай: митець) царя цілком не потребує, його чин автентичний і належить лише йому, тобто жодної залежності від влади немає. Цю позицію знаходимо й у Григорія Сковороди в притчі про того-таки царя. Коли Александр говорив про державні справи, всі з пошаною його слухали, а коли він забалакав про мистецтво, то навіть фарботери (учні художника) почали з цього сміятися. Відтак мистецтво та влада бачаться цілком роздільними поняттями. Але в мові Діогена з притчі Івана Максимовича є ще один важливий момент: філософ вістить, що влада дочасна, отже, не є Божа, відповідно можна згадати античний вираз: «Мистецтво вічне», а вічність – категорія Божа; це погляд тих, хто дивиться на з’єднання мистецтва і влади негативно, проти влади як такої не постаючи. Тим-то митці й здобувають більше честі, ніж царі.
Є ще одна позиція: бунтарська. Митець стає особою політичною, його мета – побороти небажану владу, цим і зумовлюється його негація до певного типу правителів, зокрема тиранів, на користь іншої політичної доктрини та іншого типу правителя чи на користь поневоленого тираном свого народу з метою його визволення з-під гніту. Яскравим прикладом тут є історія співця Митуси, записана в «Галицько-Волинському літописі». Князь Данило захотів зробити цього митця своїм славителем, але Митуса відмовився, за що був спійманий, закутий і приведений на кару. Ця традиція дійшла до нашого часу, згадати хоча б діаспорну чи дисидентську літературу та мистецтво, що за своєю суттю є антитоталітарними. Яскраві твори такого типу писали Семен Климовський, Семен Дівович, анонімний автор «Історії Русів», власне, й «Енеїда» Івана Котляревського в підтекстовому читанні є таким твором – йдеться про ХVIII століття. А в ХІХ столітті це й Тарас Шевченко, й Іван Франко, й Леся Українка та чимало інших. Такими були, зрештою, й наші літописці з часу Козацької держави, які увічнювали визвольний чин української нації, записуючи гарячі події цієї боротьби й утримуючи ту чи іншу політичну позицію.
Я вже згадував, що серед володарів – носіїв державної влади бували просвічені й тирани. Просвічені толерували розвиток мистецтва у своїх державах, бо воно приносило честь і славу не лише самому князю, царю (королю) чи вельможі-меценату, а й самій нації та державі в системі співжиття з іншими народами, підносячи при цьому й свій. Відповідно віддавалася шана й митцям – конкретним творцям культури, розвиток якої ставав компонентом державної політики, але без жорсткого на­­в’я­­зування, без «ручного» управління культурою та мистецтвом: у творенні митцям давалася воля, і вони мали змогу жити без поліційного тиску. Яскравим представником просвіченого володаря є Іван Мазепа, бо він, не маючи повної політичної влади у своїй державі, максимально толерував мистецтво та ку­­льтуру як обличчя нації. Так постали незрівнянна архітектура українського бароко, образотворче та прикладне мистецтво, література, театр, система освіти, філософія, хоча й проти гетьмана поставали його вороги, яких Тарас Шевченко класично назвав «гряз­­зю Москви» – ця «грязь», на жаль, культивується і в наш час.
Інше обличчя мали культура та мистецтво при тиранських правліннях, яка волю митця підпорядковувала жорсткому диктату правителя чи його кліки. Відповідно, натура­­льна, сказати б, органічна культура ставала ерзацом, який можна назвати ще партійною літературою та мистецтвом. Яскравим прикладом ерзацкультури були творення в тоталітарних суспільствах, що постали в ХХ столітті на основі комуністичної та фашистсько-нацистської ідеології, – митець мусив жити при тотальному політичному терорі за певними визначеними партійними принципами: догідні толерувалися при цьому, а недогідні знищувалися або ж жорстко переслідувалися – все це ми пережили.
Треба сказати про ще одну закономірність: коли митець ставав надто вже залежним від влади й носив, за визначенням Лесі Українки, «золоті кайдани», він перетворювався на партголосника, ставив матеріальний інтерес вище за духовний і цим порушував своє Боже призначення – зазвичай творчо деградував, стаючи ерзацмитцем (яскравий приклад – Павло Тичина), фактично втрачаючи талант. Бо митець передусім має служити мистецтву як Божому дару, а решта – побічні нікчемності, зокрема й правителі, під якими живе чи мусить жити. І ще одне: мудрий правитель мистецтво завше толерує без диктату, а дурний через диктат його нищить.