вівторок, 4 січня 2011 р.

70 років тюрми

Кірсенко Михайло 
Справжнього міждержавного договору про створення СРСР так і не було укладено
«Союзом незламним республіки вільні навік об’єднала Великая Русь. Хай квітне народами створений спільно великий, могутній Радянський Союз!» Кількадесят років на шостій частині суходолу співвітчизників будив і присипляв цей гімн. Та якщо союз навіки незламний, то республіки не вільні його скасувати. А якщо згуртувала Велика Русь, годі казати про спільний витвір. Згодом ніяково зникли слова, як «нас виростив Сталін», під чиєю владою загинула третина народу. Зараз на цю мелодію в Росії оспівується «хранимая Богом родная страна».
Досить пізно СРСР почав відзначати роковини свого народження. Згадаймо, що ж там насправді відбулось. Ідею самостійної Компартії України 1918 року відкинуто, і вона стала обласною організацією Всеросійської (Всесоюзної) партії більшовиків. Навесні 1922-го радянські Україна, Білорусь, Грузія, Азербайджан, Вірменія, Бухара, Хорезм і Далеко­східна Республіка доручили Росії захист своїх інтере­сів у Генуї на міжнародній конференції. Зникла буферна багатопартійна Далекосхідна держава, Зелений Клин української діаспори.
Грузини й українці критикували ідею автономії у складі Росії. З’їзди Рад у Росії, Україні, Білорусі й Закавказькій Федерації чітко висловилися на користь союзу рівноправних націй; спільна конференція затвердила проекти договору й декларації. Центральний комітет Російської комуністичної партії призначив усі чотири делегації на спільний з’їзд Рад 30 грудня 1922 року в Большому театрі у Москві. Доповідач-апологет автономізації Іосіф Сталін подав обидва документи на затвердження. Проте український представник Микола Фрунзе пропонував доопрацювати їх, а вже потім ухвалити. З’їзд погодився й обрав Центральний виконавчий комітет, де в Президії по черзі головували б Міхаіл Калінін із Росії, Григорій Петровський з України, Александр Черв’яков із Білорусі та Нариман Нариманов із Закавказзя. Невдовзі розпущено Комісію тринадцятьох, яка мала готувати остаточний варіант. Відтак міждержавного договору про створення планованого Союзу так ніколи й не було укладено!
Отже, Виконком у «Зверненні до народів і урядів світу» в липні 1923 року проголосив Союз Соціалістичних Радянських Республік незаконно. Та нова комісія виробила, ІІ з’їзд Рад у січні 1924-го затвердив, а республіки слухняно ратифікували Конституцію, де тексти декларації й договору не мали нічого спільного з проектами. Завдяки цим маніпуляціям міжнародну угоду суверенних націй за­­мінила Конституція, себто внутрішньодержавний закон. Названо Всесоюзними доти всеросійські Раду народного господарства (1917–1932) і Реввійськраду (1918–1934, до 1925-го головою був Лєв Троцкій), ліквідовано Народні комісаріати закордонних справ усіх республік. Політична асиміляція увінчала економічну, військову та дипломатичну централізацію. Герб втілив амбіцію світової революції: серп і молот на цілу земну кулю, де більшало стрічок із закликом різними мовами до єднання пролетарів усіх країн. Часопис «Всесвіт» із нагоди десятиріччя радянської України назвав її громадською організацією трудящих. Наприкінці Другої світової війни УРСР мала забезпечити додатковий голос в Організації Об’єд­­наних Націй і тому отримала атрибути суверенітету, зокрема Наркомати закордонних справ та оборони, майже тотожні із загальносоюзними герб і прапор, а також цинічний гімн: «Живи, Україно, прекрасна і сильна, в Радянськім Союзі ти щастя знайшла. Між вільними вільна, між рівними рівна під сонцем свободи…» Гасло «вільних з вільними і рівних з рівними» взято з Люблінської унії Польщі з Литвою 1569 року. Щастя й свободу дали Голодомор і ГУЛАГ.
Кремль двічі відзначив УРСР орденами, хоча не спало на думку вшанувати нагородою жодну справжню державу. Київські дипломати набували фахового досвіду, але виконували накази «союзників», як із гіркою іронією звали між собою «старших братів». Та все ж смертовбивча фікція сконала. Закавказьку Федерацію 1936 року скасовано. Решта співзасновниць Союзу в Білове­­зькій угоді 8 грудня 1991-го визнали, що ця «геополітична реальність і суб’єкт міжнародного пра­­ва» припиняють своє існування. Створену натомість Співдружність Незалежних Держав Москва бадьоро вважала важелем возз’єднання, а Київ – зручним знаряддям цивілізованого розлучення й підґрунтям двобічних відносин. Пішли в небуття підвалини СРСР: спільна партія, армія, державна безпека. Маячнею здаються нині панегірики: «О партіє, ласкава наша мати, прийми любов, що в пісню перейшла, безмежно людяні твої діла» чи «Тебе, любимая родная армия, шлёт наша родина песню-привет». Колись Алєксандр Радіщєв на початку «Подорожі з Петербурга до Москви» затаврував потвору кріпацтва церковнослов’ян­­ським реченням: «Чудовище обло, оґромно, стозевно и лая». Перефразуймо влучний епіграф на українську епітафію найбільшій в’язниці: «Чудовисько ласе, зажерливе, хиже – і здохло».