Обережно, люстрація!

Сергій Грабовський

Сьогодні чимало публіцистів та громадських діячів енергійно наполягають на необхідності докорінного оновлення як політичної, так і чиновницько-управлінської еліти, люстрації всіх кадрів, пов’язаних із радянською системою, особливо з її військом, держбезпекою, органами внутрішніх справ, партійними та комсомольськими керівними структурами. Втім, не тільки з радянськими часами, а й із добою Кравчука — Кучми; найрадикальніші автори взагалі закликають заборонити всім тим, хто мав будь-які керівні посади впродовж останніх 30-ти років, займатися політикою, а до того ж розформувати партії, що мали хоча б одного депутата на рівні Верховної Ради. «Оновлення! Люстрація! Ротація! Докорінна зміна! Старим кадрам не можна довіряти, вони корумповані, зрадницькі й антинародні!» — такі й подібні до них гасла переповнюють інтернет-видання.

Не бувши жодного дня членом КПРС і полишивши лави комсомолу 1984 року із власного бажання, двічі побувавши безробітним із причини неблагонадійності у пізньорадянські часи, я, тим не менше (а може, саме тому), візьму на себе сміливість не погодитися з таким тотальним підходом до справді потрібного країні очищення її політично-управлінської верстви. Ба більше: я вважаю, що такий підхід несе у собі ще більші загрози, ніж сама по собі корупція всередині чиновництва і наявність певного числа відвертих чи прихованих агентів чужих держав у політичному середовищі. Бо ж можна повністю паралізувати, а то й зруйнувати, всю державну машину, після чого питання про незалежність України автоматично перестане бути актуальним.

Згадаймо-но першу половину 1990-х років: чи можна було без генералів-екс-комуністів Костянтина Морозова та Віталія Радецького створити й побудувати армію незалежної України? А без радянських адміралів Бориса Кожина та Володимира Безкоровайного чи були б у вкрай несприятливих умовах створені Військово-морські сили України? А без досвіду та вельми ефективних політичних технологій Євгена Марчука, чи був би успішно розв’язаний «кримський вузол» у середині 1990-х і чи не став би без дій команди цього політика Крим ще однією «незалежною республікою» на кшталт Абхазії та Придністров’я? А «програма Ємельянова», якщо хтось ще пам’ятає таку, — чи не був цей проект творення цілісної економіки незалежної держави, ухвалений Верховною Радою у квітні 1992 року, але, на жаль, так і не втілений у життя, найграмотнішим з-поміж усього, що було за ці 20 років у плані подолання радянської колоніальної економічної спадщини?

З другого боку, вже є ціла генерація 25-35-літніх політиків, включених у владну еліту як на столичному рівні (у команді Леоніда Черновецького і навколо неї їх ой як вистачає!), так і на загальнодержавному (маємо кількох кандидатів у президенти такої ж вікової категорії). Здавалося б, це саме ті люди, які потрібні Україні, їх не обробляв ідеологічно комсомол, вони формувалися як особистості у бурхливі роки перебудови, коли потяг до правди і свободи став лейтмотивом суспільного життя, та у роки незалежності, включно із буремним початком 2000-х. Вільне володіння англійською мовою, добрі знання з макро- та мікроекономіки, політичної теорії, права, вітчизняної історії — це те, чого не було в їхніх попередників або якщо і було, то здобувалося впродовж років наполегливої самоосвіти, всупереч наявному стану справ. Але за рівнем цинізму та пристосуванства хіба ці молоді й по-своєму талановиті персонажі не перевищують (і значно) багатьох представників старої компартійної номенклатури?

Одне слово: не все так просто, як видається багатьом щирим і полум’яним (пишу це без жодної іронії) революціонерам. Тим більше, що і нехтування «старими» кадрами, начебто поспіль «зараженими» чужим нашій славній революції духом, і своєрідна люстрація вже були в українській історії ХХ століття. І призвели вони до великої катастрофи. Йдеться, як уже зрозумів читач, про добу 1917—1921 років.

Такі «чистки» і «люстрації» почалися ще до проголошення незалежності України — ледь-ледь конституювалася і набула сили Центральна Рада. Юрко Тютюнник, у майбутньому генерал-хорунжий УНР, згадував, як був він, поручник-фронтовик, а до того агроном, обраний на Першому військовому з’їзді членом Центральної Ради і як до них прийшов один із визнаних вождів революції Володимир Винниченко, глава новостворюваного уряду.

«Промову свою Винниченко почав з привітання нас від імені Центральної Ради. Далі він говорить:

— Спочатку мушу зазначити, що військовий з’їзд не виправдав наших надій. Центральна Рада чекала від з’їзду чогось іншого. Ми сподівалися, що з’їзд вибере членів Ради, яких можна буде використати як матеріал до агітаційної роботи на селах...

Слухаю і дивуюся. Що він хоче сказати? Який йому «матеріал» хочеться бачити в мені? Як не є, а я вважаю себе таким же членом українського революційного парламенту, як і сам «товариш» Винниченко, а не «матеріалом до агітаційної роботи». Дивлюся навколо і бачу збентеження на обличчях моїх товаришів. А Винниченко нервово, з притиском продовжує:

— Поміж вами, товариші депутати, багато офіцерів... Нам треба солдатів. Офіцерів не можна показувати на село, бо там їх не будуть слухати; офіцер — член Центральної Ради — одним своїм виглядом буде шкодити авторитетові найвищої демократичної інституції...».

Розумієте? «Одним своїм виглядом» поручник-фронтовик з числа агрономів, студентів, учителів шкодитиме українській революції, бо це, бач, «царський» офіцер! Що ж казати про полковників, генералів та адміралів — то взагалі в очах Винниченка і його однодумців, що домінували тоді в українських владних структурах, були потенціальні зрадники й вороги простого народу. І коли в жовтні 1917 року в Севастополі єдина на той час боєздатна друга бригада лінкорів Чорноморського флоту з ініціативи її командира віце-адмірала Андрія Покровського підняла українські прапори, офіційний Київ цю акцію не підтримав. Ба більше: намагання адміралів Остроградського-Апостола та Покровського організувати національний український флот і не допустити впровадження ідеї добровільної служби на кораблях залишилися на зламі 1917 — 1918 років безрезультатними. А тим часом 65% матросів-чорноморців були етнічними українцями, і цілком можна було б створити з них дві-три дивізії морської піхоти, щоб не посилати студентів під Крути. Але ж в очах тодішніх полум’яних революціонерів адмірали і старші офіцери були такими собі «старорежимними держимордами»...

А доля генерала Олександра Грекова? Блискучий знавець військової справи і викладач Академії Генштабу Російської імперії. Серед його найближчих друзів тих часів — Володимир Сінклер та Олександр Ліґнау (згодом також генерали української армії). Серед його вихованців — майбутні полковники й генерали армії УНР Володимир Сальський, Євген Мешківський, Віктор Кущ, Микола Капустянський, Олександр Осецький, Марко Безручко, Всеволод Змієнко та інші. Восени 1917 року генерал-майор Греков стає до служби Україні й одразу пропонує план розгортання спочатку невеликої, але добре навченої та озброєної регулярної армії, яка поступово на основі загальної військової повинності розгорталася б у потужні збройні сили, здатні захистити державу. Якби був прийнятий план Грекова, студенти та гімназисти не змушені були б лягати трупами під Крутами, намагаючись захистити Київ від більшовиків; ця патріотична молодь одержала б прискорену фахову військову підготовку й очолила б взводи та роти регулярного війська. А захистити Київ міг би, скажімо, й Перший український корпус генерала Скоропадського, який у листопаді 1917 року силою спинив першу спробу більшовизації України, але після цього негайно був де-факто розпущений Центральною Радою. А генерал Греков за плани створення регулярного війська був звинувачений урядовцями у «бонапартизмі».

Інший епізод: ставши після відновлення УНР військовим міністром, генерал Греков знову вступає у конфлікт із політичними лідерами. Він намагається організувати регулярне військо всупереч політиці лівих соціалістів, котрі порядкували тоді на чолі Директорії УНР; він рішуче, за допомогою військових трибуналів, бореться з отаманщиною та єврейськими погромами; він вимагає від політиків чіткої та виваженої лінії заради збереження незалежності та свободи України. 27 січня 1919 року на відкритті Трудового конгресу генерал виголосив промову, де піддав нищівній критиці ліві соціалістичні експерименти Петлюри (той тоді ще не відмовився від них) і Винниченка в армії та державі. Він закликав до надзвичайних заходів з метою національного порятунку України, адже червоні наступали на Київ, і запропонував ці заходи. Генерал Греков сказав: «Якщо ми не втримаємо Київ, то ми не втримаємо і свою державу, і ніхто з нами не буде більше рахуватися». Після цього Петлюра вискочив на трибуну й заявив, мовляв, генерал говорив як приватна особа, його думка не є позицією уряду, а потім у кабінеті тупотів ногами і батькував Грекова: мовляв, той виступав не як військовий, а як глава держави. Схоже, саме це тоді турбувало Петлюру найбільше; ба, восени 1919 року Головний отаман хвалився, що всі «попутники», нарешті, відійшли геть і ніхто відтепер не заважає будувати незалежну Україну. Але ж усі досягнення Діючої армії УНР наступного року пов’язані саме із «попутниками» — перший зимовий похід під проводом генерала Омеляновича-Павленка та оборона Замостя учнями генерала Грекова полковниками Безручком і Змієнком...

А на загал УНР мала десятки генералів та адміралів, які могли би прикрасити собою збройні сили будь-якої європейської держави — Юнакова, Дядюшу, Омеляновича-Павленка, Удовиченка, Петріва, Сінклера, Галкіна, Мандрику, Дельвіга, Покровського, Білинського, Клочковського, Остроградського-Апостола та багатьох інших. Генералітет і вище офіцерство УНР мали значно більший управлінський досвід, ніж науковці та літератори з числа лідерів Центральної Ради. Але Рада панічно боялася бонапартизму, тому й не використала «кризових менеджерів» із числа генералів та полковників. І не забуваймо, що велика маса офіцерів військового часу за професіями була цивільними фахівцями: агрономами, вчителями, інженерами тощо. Це теж були кадри, і кадри дуже численні. Але для тодішніх революціонерів усі вони виглядали «золотопогонниками». Наслідок такої боротьби за «чистоту лав» для України добре відомий.

Та що цікаво: влітку 1918 року, коли офіційні делегації України й Росії вели переговори про укладання «великого» договору між двома державами (перед цим був підписаний «малий», попередній договір про припинення бойових дій і взаємне визнання), згаданий уже Винниченко — на той момент один із лідерів опозиції — повів свій діалог із Москвою. За словами офіційного представника України Сергія Шелухина, «Винниченко за спиною української мирової делегації повів свої таємні переговори і радив Москві не миритися з нами, а миритися з ним та Соціал-демократичною і Соціал-революційною партіями на інших умовах, якими і від імені українського нічого не зосталося б, а всі інтереси українського народу віддавалися в жертву московським комуністам». То хто ж виявився, м’яко кажучи, не дуже порядним політиком?

Отож, беручи до уваги і відносно давній, і недавній історичний досвід, беру на себе сміливість стверджувати: не все так просто з «чистотою лав», зі «старими кадрами» та з «рішучою люстрацією». Не на анкету слід дивитися, а на реальні справи, бо ж невипадково сказано: «За ділами їхніми пізнаєте їх».

Газета "День" №209, середа, 18 листопада 2009