пʼятниця, 6 листопада 2009 р.

Мені шкода тебе, Росіє!

Роздуми перед свічкою осіннього вечора 22 листопада 2008-го і літнього вечора 23 серпня 2009-го

Юрій ПШЕНИЧНИЙ, Дніпропетровськ

Того вечора по всій Україні горіли поминальні вогні. На підвіконні моєї кімнати пломеніла свічка. Її тьмяне світло ледь пробивало морок, що панував навкруги. Від груби, де палахкотіли дрова, йшло приємне тепло. Сиджу за столом, що стоїть біля вікна, моєму зору відкривається панорама осіннього саду, що ховається у вечірніх сутінках. Дерева оголені. Вони скинули літні шати, і лише айва якимось чудом утримує своє пожовкле листя. Її силует виразно вимальовується в присмерку осіннього вечора. Поступово темрява щільно огортає сад. Наступило владарювання аспідної ночі.
Свіча горить на підвіконні, її світло примарно віддзеркалюється в шибці, не в змозі протистояти пітьмі, що поглинула весь простір за вікном. Дивлюся на свічку, а з глибини підсвідомості виринає рядок з вірша Ліни Костенко «...чиясь душа прозора при свічі». Ця поезія не має назви, але про себе я називаю її «Реквієм українському селу». Ліричний герой цього твору — найулюбленіший поетичний образ Ліни Василівни, який присутній у багатьох її поезіях, — груша.
Тож стара груша — єдине живе творіння природи на обійсті, яке стало пусткою. Вона спить тим часом, коли цей маленький світ був своєрідною ідилією:
    «Їй сняться хмари і липневі грози, 
    Чиясь душа, прозора при свічі. 
    А вікна сплять, засклив мороз їм сльози. 
    У вирій полетіли рогачі. 
    Дощу і снігу наковтався комин, 
    І тин упав, навіщо городить? 
    Живе в тій хаті сивий-сивий спомин, 
    Улітку він під грушею сидить. 
    І хата, й тин, і груша серед двору, 
    І кияшиння чорне де-не-де, 
    Все згадує себе в свою найкращу пору. 
    І стежка, по якій вже тільки сніг іде...»
Така сумна картина характерна для сьогоднішнього українського села... Витоки цієї трагедії сягають у давнину, ще в ті роки, коли більшовики розпочали будівництво нового світу. Впродовж восьми десятиліть, з часів колективізації і голодного 33-го — до дня сьогоднішнього, триває руйнація колиски національної духовності.
Свічка горить, прозорі краплі час від часу скочуються вниз, і здається, що вона оплакує чиюсь невинно загублену душу, яку поглинув морок сталінської ночі під час Голодомору 1933-го, і ця душа прилинула до свічі, щоб зігрітися біля її маленького вогника. А можливо, ті сльозинки проливає саме «чиясь душа, прозора при свічі».
І хочеться вірити, що цього вечора мільйони і мільйони виморених комуністичним режимом душ і в Україні, і по всьому тодішньому Радянському Союзу — на Кубані, в Приволжі, Казахстані — відігріються теплом маленьких вогників свічок і сердець тих людей, які запалили ці поминальні вогні по всіх містах і селах нашої держави, які пам’ятають цю страшну трагедію нашого народу...
Та не всі в Україні усвідомлюють цю трагедію. Є люди і політичні структури, які заперечують факт геноциду. На догоду правителям сусідньої держави, яка є правонаступницею СРСР, урядові кола якої на рівні президента вважають, що вшанування в Україні пам’яті жертв Голодомору є «навязыванием международному сообществу националистически окрашенных трактовок массового голода в СССР 1932—1933 годов как «геноцида украинского народа».
Депутати Верховної Ради від Партії регіонів і КПУ не підтримали закон про Голодомор 1932—1933 років в Україні. На такий гріх, безумовно, здатні лише ті, кого Олександр Довженко характеризував як людей зі знаком мінус. Їм чужі ідеали, які сповідував найбільший гуманіст ХХ століття Альберт Швейцер — етику благоговіння перед життям. Їхня спотворена і криміналізована свідомість не здатна осягнути істину, до якої прийшов і яку довів своїм подвижницьким життям великий європеєць: «Тільки мислення, стверджуюче мораль благоговіння перед життям, здатне привести до вічного миру...»
Дивує, що ці годовані пани, перед якими не стоїть елементарне питання, що їстимуть завтра вони та їхні ближні, ці слуги народу, які забезпечують свої статки за рахунок обібраного ними їхнього ж електорату, зневажають пам’ять тих, хто втратив у той страшний час з вини Сталіна (якого в сьогоднішній Росії величають «ефективним менеджером»), найдорогоцінніше — життя!
Дивно, що для панів від цих політичних структур та кремлівських правителів факт свідомого знищення комуністичним режимом мільйонів громадян тодішнього СРСР, до речі, значна частина з яких були діти, — не є проявом геноциду?
Парламентарії багатьох країн світу визнали: Голодомор був актом геноциду українського народу як наслідок зумисних дій тоталітарно-репресивного сталінського режиму, спрямованих на масове знищення частини українського суспільства та інших народів колишнього СРСР. Що є аксіомою для всього світу, — як бачимо, для кремлівських можновладців лише «навязывание международному сообществу националистически окрашенных трактовок массового голода в СССР 1932 —1933 годов как «геноцида украинского народа».
Саме ці цинічні слова пролунали на весь світ із уст президента Російської Федерації Дмитра Медведєва у зверненні до Президента України Віктора Ющенка 11 серпня.
Не дивно, що з такими поглядами на цю трагічну подію Дмитро Медведєв проігнорував минулорічне запрошення В. Ющенка взяти участь у заходах по відзначенню 75-ї річниці Голодомору. Дивує інше: аморальність усього російського суспільства в оцінках і ставленні до подій своєї трагічної історії.
Розглянемо дві трагічні події, що стоять у довжелезному списку злочинів часів комуністичного панування. В часовому просторі їх розділяє п’ятнадцять років. Обидві події підлягають під визначення — геноцид.
Першою була трагедія однієї родини, яку знищили комуністи на початку свого панування — маю на увазі вбивство колишнього російського царя Миколи ІІ та його родини в підвалі іпатьєвського будинку в липні 1918 року.
Друга трагедія відбувалася впродовж 1932 —1933 років і мала масштаби в мільйони і мільйони разів більші, бо, за свідченням навіть тих, хто цинічно в телеефірі на російських телеканалах називає цю трагедію «так называемый голодомор», число жертв у самій Росії — до двох з половиною мільйонів.
В першому випадку — це короновані особи, відомі всьому світові, а в другому — мільйони людей, «людей хрещених, але простих», імена яких не зафіксовані на скрижалях історії. Ці люди і для монархії Романових, і для радянської імперії Йосипа Сталіна (гірко про це говорити, але це так) були лише витратним матеріалом для задоволення їхніх амбіцій та реалізації ідеологічних міфів.
На жаль, таке байдуже й цинічне ставлення до пам’яті безвинних жертв, які не були помазаниками Божими, панує у сьогоднішньому російському суспільстві.
Природно, що виникає запитання до великого російського народу, до кремлівських можновладців, до Російської православної церкви та її нинішнього предстоятеля: а чому існує такий стан речей, коли у вашому суспільстві культивується таке двояке ставлення до жертв комуністичної тиранії: коронованих осіб ви шануєте і канонізуєте, як це зробила РПЦ із сімейством Романових, молитеся перед їхніми іконами, — а прості люди, які були сіллю землі вашої і яким ви генетично зобов’язані своїм існуванням, є чимось таким, що не варте вашої уваги?
І це є ваша свята Русь, про яку з таким пієтетом говорив патріарх Кирило під час перебування в Україні? Поясність нам, громадянам Української держави, яка, за висловом Володимира Путіна, взагалі є бозна-чим, але не державним утворенням, поясніть світу, як ви, люди, які пишаються своєю культурою, літературою, здобутками в космосі й балеті, носитеся, як дурень з писанкою, з ідеєю месіанського призначення Росії в історії людства, так оскотинілись, що коронованим жертвам комуністичного режиму б’єте поклони в церквах РПЦ, а мільйонних жертв вашого ж народу начебто і у природі не існувало?
У чому полягає ваша «правда» святої Русі? Можливо, в тому, що останки вбитих Романових ви з пошаною поховали в царській усипальниці — Петропавлівському соборі, а безіменні жертви геноциду не мають навіть могил з хрестом, що символізує собою Сонце, яке згасло для мільйонів ваших предків в мороці сталінської ночі? Можливо, «правда» Святої Русі в тому, що в 75-у річницю Голодомору — який цинізм! — ви назвали найбільшого злочинця всіх часів і народів, вашого «ефективного менеджера» Йосипа Сталіна, смішно сказати, серед найвизначніших росіян за всю вашу історію і — який жах! — віддали йому почесне третє місце?..
Того осіннього вечора 22 листопада 2008 року, роздумуючи перед поминальною свічкою про страшну трагедію 33-го, в мене ще жевріло сподівання, що Російська православна церква вустами свого патріарха Олексія ІІ скаже своїм вірним і суспільству, що позиція невизнання керівництвом Росії факту геноциду народів СРСР сталінським режимом є хибною і гріховною. Виявилося, що сподівання були марними.
На тринадцятий день після відзначення цієї скорботної дати, на жаль, патріарх Олексій ІІ раптово покинув земний світ, так і не висловивши своєї думки з цього питання.
Що могла сказати про цю трагедію людина, якої особисто це страхіття не торкнулося? Так, патріарх належав до покоління, яке пережило Голодомор у дитячому віці. Ніхто не може з точністю сказати, скількох його однолітків позбавила життя ця голодовка на просторах Радянського Союзу.
Доля була поблажлива до Олексія Михайловича Рідігера. Він народився в Естонії в родині священика кафедрального собору міста Таллінна. На щастя, в ті часи ця маленька прибалтійська країна ще вільно дихала і не знала сталінських страхіть. Цілком імовірно, що для патріарха і слово «голодовка», і сам Голодомор були поняттями віртуальними, як для нас, сьогоднішніх європейців, постійний голод у країнах Африки, де щодня помирають люди. Якщо він і мав щодо цього свою особисту думку, то, скоріше всього, не наважився перечити кремлівському керівництву, яке однозначно заявило, що геноциду не було.
На жаль, патріарх промовчав. І це мовчання є великим гріхом. Не в розумінні церковних канонів, а в розумінні людяності, його позиції не як церковного ієрарха, а звичайної людини, яка фізично належала до покоління, що нищив Голодомор, зорганізований злочинним режимом. І чи не свідченням цього є той факт, що на тринадцятий день Олексій ІІ пішов у той світ, до якого Сталін холоднокровно відправив його однолітків 75 років тому?
Після відходу патріарха у кращий світ дізнався, що позицію керівництва РПЦ напередодні цих скорботних днів оприлюднив заступник глави відділу зовнішніх церковних зв’язків протоієрей Всеволод Чаплин, який заявив: «Исторически геноцид — понятие, которое обозначает уничтожение людей именно по национальному или религиозному признаку, чего в случае с массовым голодом 1930-х годов не было».
Звісно, що цього не було і не могло бути! Яке право має, м’яко кажучи, якесь там химерне утворення, яке і державою назвати не можна, звинувачувати улюбленця великого російського народу, «ефективного менеджера» Йосипа Сталіна в свідомій організації геноциду?
Сталін дійсно був «ефективним менеджером» по знищенню підвладного йому народу, неперевершений «майстер» цієї справи за всю історію людства. Гітлерівські кати навчалися у нього цьому ремеслу, але перевершити свого «учителя» так і не змогли, бо цьому завадив саме народ, якого нищив «батько народів» і його поплічники.
Що думав і говорив про цього «ефективного менеджера» під час війни батько Довженка, можна прочитати в щоденнику Олександра Петровича:
«Умираючи в Києві од голоду, од голодної водянки, нещасний мій батько не вірив у нашу перемогу і в наше повернення. Він вважав, дивлячись на колосальну німецьку силу, що Україна загинула навіки разом з українським народом. Він не мав надії зустрітися уже зі своїми дітьми, що мимоволі кинули їх на поталу. Він думав, що ми житимемо все своє життя по чужих країнах. Так у тяжкій безнадійності і помер у великих муках. Він проклинав Сталіна за невміння правити і воювати, за те, що мало готував народ до війни і віддав Україну на розорення Гітлеру, нагодувавши перед тим Німеччину і помігши їй підкорити собі Європу.
Його прокльони на голову Сталіна були безупинні і повні страждань і розпачу. Він бачив у ньому одному причину загибелі його народу, бачив крах сподівань на добробут народу після великих понесених жертв і трудів і, безумовно, цілком вірно відчував, якщо не знав по-науковому, гниль нашого виховання і всю мерзоту моральної непідготовленості до війни.
Його вигнали з моєї і сестриної квартири німці і навіть сильно побили, так сильно, що він довгий час ходив увесь синій од побоїв. Його було пограбовано, обкрадено і вигнано на вулицю. Батькове життя — це цілий роман, повний історичного смутку і жалю».
І таких історій за часи правління «ефективного менеджера» — десятки мільйонів. Окупований Київ і блокадний Ленінград часів війни. У першому помирає від голоду вісімдесятилітній чоловік — батько
О. Довженка, а в другому йде з життя від тієї ж причини, маленький хлопчик, який ще не пізнав радості буття, — старший брат Володимира Путіна. В трагічній долі цих людей, як і багатьох мільйонів інших громадян СРСР, винна тоталітарна система, яку створив Й. Сталін, колишній учень духовної семінарії, який знехтував всіма законами людяності. І передчасна смерть від кулі гітлерівця, що трапилась в жовтні 1941-го в Калінінській області, рідної бабусі В. В. Путіна Єлизавети Олексіївни Шеломової, — теж на совісті «ефективного менеджера»...
Вражає те, що для сьогоднішнього російського суспільства, а в це не хочеться вірити, ім’я цього тирана є світочем серед видатних постатей за всі часи їхньої історії... Правду сказав поет: «Умом Россию не понять...»
Трапляються шанувальники цього деспота і серед українців. Часто згадую одну розмову, що відбулася по кількох роках після розпаду СРСР. Було це в столярній майстерні одного літнього чоловіка, який у ті роки підробляв різними замовленнями.
Столярному ремеслу Олексій Степанович — саме так звали цього чоловіка — навчився від свого батька, колишнього фронтовика, який пройшов усю війну і завершив місію визволителя в Німеччині. В око мені впав незвичайний складний металевий метр, якого до того ніколи не доводилося бачити. На моє запитання, звідки у нього цей метр, столяр дав коротку і вичерпну відповідь: «Трофейний. Батько привіз із Германії».
Говорив в основному він. А я слухав. Чоловік розповідав про свою життєву долю, про лихоліття, які пережив він і його родина. Весь час Олексій Степанович лаяв владу: Хрущова, Брежнєва, Горбачова, Кравчука і Кучму, який в той час президентствував. Єдиний, про кого він говорив шанобливо, — це був Сталін. Під час нашої довготривалої розмови, він декілька разів повертався до цієї особистості, щоразу наголошуючи: «Я за Сталіна!»
З усього почутого мене особливо вразила його розповідь про Голодомор 1933 року. Йому йшов шостий рік, і він добре пам’ятав ці трагічні події. Сім’я оповідача жила в селі неподалік всесвітньо відомої Петриківки.
Він називав імена і прізвища родичів, сусідів, яких позбавила життя кістлява рука голодної смерті. Говорив про себе, своїх братів, маму, батька. Під час цієї оповіді він із сумом в очах наголосив, що їхню родину спіткала б така ж трагічна доля, але цього не сталося завдяки їхньому мудрому батькові... і півмішка квасолі...
Картина, про яку мені повідав Олексій Степанович, на превеликий жаль, була типовою в часи Голодомору для кожного українського села. Ці розповіді я чув з перших років усвідомлення себе як людини. Спочатку від моєї бабусі Марії Іванівни, а пізніше — від десятків і десятків свідків цієї трагедії.
Виконуючи вказівки кремлівського диктатора, вся тоталітарна машина, принаймні на Україні, діяла за однією і тією ж відпрацьованою схемою. Те, що з колгоспів вивезли все зерно, — це само собою зрозуміло. Колективна власність для того і створювалась, щоб нею порядкувала партія. Безперечно, ця трагедія мала б набагато менші масштаби, якби комуністи і влада на місцях не зробили тотальної конфіскації всього, що можна назвати зерниною, і забиралося до останнього зернятка. Які реальні продовольчі запаси були в кожному селянському господарстві? Як правило, це кукурудза, соняшникове насіння, квасоля, горох, бо все це споконвіку вирощували на городах, які в період колективізації не були відібрані. Завжди в кожному господарстві були хоч невеличкі залишки від урожаїв попередніх років. Майже в кожного щось та було.
Але кремлівські вожді та їхні опричники на місцях не лишили шансу на порятунок українському селянину. Партійна і радянська влада на місцях у кожному селі зорганізувала спеціальні групи. Як правило, це були комсомольці, активісти, перед якими поставили завдання: провести тотальні обшуки в кожній садибі і конфіскувати все до останньої зернини. Що й було ретельно виконано комуністичними посіпаками. За таким самим сценарієм розвивалися події і в рідному селі Олексія Степановича.
Коли почалися обшуки і конфіскація всього того, що зернятком звалось, батько столяра зробив таким чином. Усі зернові запаси, які були в родині, він нікуди не ховав, а залишив на горищі. Зібрав лише квасолю, якої виявилось півмішка, і заніс її в кімнату, поставивши на видному місці в кутку. Зібравши дітей, яких було декілька (і всі малюки), він сказав, що прийдуть дядьки, які заберуть у них все зерно на горищі. Якщо ці люди братимуть і мішок з квасолею, то всі дітлахи повинні хапатися рученятами за мішок, голосно плакати і не віддавати чужим дядькам.
Усе сталося точнісінько за таким сценарієм, як передбачив батько. Активісти прийшли, зробили тотальний обшук, забрали з горища все, що там було, і, зрозуміло, намагалися забрати мішок з квасолею. Діти вчинили саме так, як їх інструктував батько. Обліпивши своїми тілами мішок, вп’ялися рученятами в мішковину і голосно плакали...
Сталося, здається, неймовірне. На активістів психологічно подіяв дитячий плач і вся ця сцена. Квасолю не конфіскували. Саме завдяки цій квасолі ніхто в родині не помер. Столяр ще декілька разів наголосив на цьому.
За своє життя мені доводилося чути багато різних трагічних історій про Голодомор — від своїх рідних, знайомих і випадкових людей, які пережили це страхіття. Але ця розповідь мене найбільше вразила саме тим фактом, що людина, яка волею випадку залишилась серед живих і не зникла в безвісті, з такою рабською відданістю обожнювала Сталіна, головного винуватця цієї трагедії.

Вислухавши Олексія Степановича, я звернувся до нього з такими словами: «Щойно я почув від вас моторошну розповідь про одну з багатомільйонних трагедій голодy 33-го. Ви були її свідком і жертвою. Вас не треба переконувати в тому, що це була страшна трагедія. Ви розповіли мені про багатьох найближчих ваших родичів і односельців, яких позбавив життя цей страшний голод. То скажіть же мені, будь ласка, хто головний винуватець цієї трагедії? Ви жили в країні, яка називалася Радянський Союз. Хто керував цією країною? Комуністична партія. Хто очолював партію? Сталін. На кому лежить вина за цю трагедію? На Сталіні та його тоталітарній державній машині. То як же ви, не можу збагнути цього, можете обожнювати цього монстра, який є головним винуватцем у тому, що померли ваші родичі, сусіди, мільйони і мільйони людей? І от зараз ми сидимо з вами у вашій майстерні й говоримо — лише завдяки тому, що так мудро вчинив ваш батько, а ті, хто забирав у вас зерно, виявились не останніми мерзотниками і залишили вам квасолю... Якби вони забрали її, ви ж самі говорите, вся ваша сім’я померла б. І не сиділи б ми з вами у цій майстерні, не говорили б, а ваш батько, якого б просто не було, не дійшов би з перемогою до Німеччини... Поясніть мені, бо я цього не можу усвідомити, як ви можете обожнювати Сталіна?»
Запала довга мовчанка, яка мені здалася вічністю, хоч насправді тривала всього декілька хвилин. Дідусь мовчав. Невідомо, які думки роїлися в його голові. Мовчав і я. Очікував на його відповідь. Нарешті, він вимовив лише одну фразу: «І все-таки — я за Сталіна».
Я не відповів йому нічого. Мені стало шкода цю людину, добру людину, яка прожила важке життя, на долю якої випали страшні лихоліття. Все життя він трудився на заводі. З дружиною вони виростили дітей, збудували будинок, мали чудовий сад. У той час його дружина тяжко хворіла.
Доводити йому, що його рабська відданість Сталіну є своєрідним гріхом перед пам’яттю тих людей, які померли на його очах у страшному 33-му, було справою марною. Тоді я думав, що люди, свідомість яких є продуктом сталінської епохи, з часом відійдуть у небуття природним шляхом, явище, яке йменується сталінізм, зникне назавжди. Та росіяни своїм голосуванням спростували це...
Після його відповіді знову запала довготривала мовчанка. Першим заговорив я. Не пам’ятаю про що, але це вже була інша тема. Ми ще декілька разів зустрічалися з ним, але до цієї розмови більше не поверталися.
Нещодавно я дізнався, що вже декілька років, як Олексій Степанович полишив цей світ, а рами, що зробив він на нашу лоджію, і досі стоять, як і в багатьох інших квартирах нашого будинку, і мені не хочеться міняти їх на пластикові. Часто згадую цього чоловіка і цю трагічну історію, яка для нього особисто закінчилася благополучно.
На жаль, я не запитав у нього, а чи був таким же переконливим «сталіністом» його батько, який своєю природною мудрістю спочатку врятував свою сім’ю від власної держави, яка робила все можливе, аби ця родина зникла, а потім пішов на фронт, щоб вдруге захистити її — вже від нацистів — і стати визволителем поневоленої Європи?..
Нещодавно на весь світ прозвучала зворушлива історія про мішок борошна, який порятував від голодної смерті сімох діточок і їхню матір. Про цю драматичну подію повідав предстоятель Російської православної церкви патріарх Кирило у своїй промові під час покладення квітів до пам’ятника жертвам Голодомору в Києві. «Этот мешок муки спас мою семью и дал возможность родиться мне», — сказав він.
Виявилось, що його батько і рідні теж пережили цю трагедію. Події відбувалися у Приволжі. Його дідуся, священика православної церкви, під час голоду заарештували, а бабуся залишилася зі сімома діточками на руках.
Коли в сім’ї вже не було чого їсти і, здавалося, їхня родина приречена, сталося те, що патріарх назвав чудом. Однієї ночі якийсь добродій приніс до їхніх дверей мішок борошна і, постукавши у вікно, повідомив жінці про це.
Почувши цю історію по телебаченню, подумав, що нарешті на цьому історичному місці, неподалік Києво-Печерської лаври, патріарх промовить ті слова, які восени минулого року не сказав його попередник Олексій ІІ.
Але те, що патріарх говорив далі, — краще б не чути. Куди поділося красномовство Кирила, яким він блискуче володіє. Крім констатації факту, що це був дійсно голод, патріарх Кирило нічого нового не сказав.
Та і не можна погодитися з тими кількома фразами, що пролунали з вуст предстоятеля РПЦ, мені, людині, яка знає про цю трагедію не зі шпальт газеток, обслуговуючих вузьке коло глибоко віруючих добродіїв із Партії регіонів, які під час візиту патріарха так картинно показували електорату свою побожність. Складалося таке враження, що начебто вони стоять ближче до Бога за самого патріарха, а їхня партія — канонічніша за саму РПЦ.
Про голод патріарх сказав наступне: «...голод — страшный голод, порожденный совершенно конкретными причинами и углубленный еще и природными катаклизмами, — привел к тому, что огромное число людей погибло в Украине, в Поволжье, на Северном Кавказе, Южном Урале, в Западной Сибири, в Казахстане».
Патріарх стверджує, що голод породжений «совершенно конкретными политическими причинами, усугубленными еще і природными катаклізмами». Ні! Першоджерелом цієї трагедії була зла воля і людиноненависництво конкретної особи, а саме: великого вождя всіх часів і народів товариша Сталіна, яке трансформувалося через його найближче оточення по всій вертикалі радянських управлінських структур і дало шалений імпульс ненависті до свого ближнього, або в кращому разі до байдужого виконання цього злочину.
Що ж до природних катаклізмів, про які говорить патріарх, то ці слова викликають не здивування, а обурення. Природним катаклізмом був лише один чинник — ВКП(б) на чолі з Йосипом Сталіним. Інших міфічних катаклізмів на території, де було зорганізовано голод, не було. Так, справді літо 1932 року було несприятливе для сільського господарства, а урожай значно менший за середній статистичний рік, але урожай був, і його повністю в колгоспах конфіскувала держава. І той мішок борошна, який невідомий добродій подарував сім’ї патріарха Кирила, зрозуміло, не з Аргентини чи Сполучених Штатів привезли, а забрали у селян, які його виростили.
Говорячи про Голодомор, патріарх наголошує: «Это общая беда всего нашего народа, который в то время жил в одной стране».
Якщо дотримуватися логіки цих слів, то це «была общая беда» і бабусі, і тата патріарха, і Йосипа Сталіна та його поплічників, які зробили все, щоб у майбутньому Володя Гундяєв не прийшов у цей світ. Адже і рідні патріарха, і Сталін належали до одного народу.
Ні — це була не біда, а страшна трагедія, якої за жорстокістю і цинізмом до того не знав світ. Це була трагедія десятків мільйонів людей, яких злочинний сталінський режим безжалісно рокував на смерть.
Це була трагедія і моєї родини, і моїх бабусь — Марії та Устини, і моєї матері Надії, і мого батька Василя, і моїх тіток — Галини і Клавдії, і моїх дядьків — Андрія, Григорія, Івана, Семена, і моїх дідів — Платона та Нікандра, яких не вдалося виморити голодом в 33-му, то в 1938-му їхнє життя поглинув морок сталінської ночі.
Моїм рідним, ціною неймовірних зусиль, вдалося зберегти життя своїм синам, щоб під час воєнного лихоліття, яке прийшло до нас з вини двох антилюдяних режимів — сталінського та гітлерівського, — старші — Андрій, Григорій та Іван — стали до лав визволителів Європи. Андрій загинув у Прибалтиці, щоб у повоєнний час замість міста Кенігсберга з’явився Калінінград.
Якби це була загальнонародна біда, то і в Ленінграді, на батьківщині патріарха і нинішніх керманичів Росії, і в першопрестольній, де за кремлівськими мурами сидів «мудрий вождь», і по всьому СРСР, як у голодному 1921-му, коли Ленін, як стверджують його біографи, віддав свою золоту гімназичну медаль у фонд допомоги голодуючим, збирали б кошти, щоб запобігти цій трагедії. Цього не робилося. Ця трагедія замовчувалася і тоді, й багато десятиліть потому.
Морили голодом село. Міські жителі, робітники і службовці, хто працював на виробництві та в установах, з голоду не помирали. У тому ж Києві, як розповідав мій учитель Петро Антонович Карпенко, уродженець Трипілля, якого в 15-літньому віці родич прилаштував рубати дрова у фешенебельному ресторані й цим врятував йому життя, на вулицях люди, які прийшли із сіл, помирали від голоду, а в той час радянська нуменклатура дозволяла собі вишукані французькі страви, вартість яких у тридцять разів перевищувала ціну тарілки супу у звичайній їдальні.
Робітничий клас не помирав з голоду — ця сталінська «привілегія» поширювалась виключно на селян. Підкреслюю ще раз: такого страшного голоду не було б, якби комуністичні посіпаки не конфіскували все, що їжею звалось. Очевидці розповідали мені, що в селах Чернігівщини забирали картоплю, і люди їли конюшину. Якби голодуючим на селі давали хоча б мінімальну блокадну пайку — такої трагедії не було б.
Дивно прозвучали слова патріарха Кирила, якими він фактично завершив тему Голодомору: «Потому, нет ничего удивительного, что мы молимся о безвинных жертвах, мы вспоминаем тех, кто погиб».
Хто в Росії повинен щодня згадувати про Голодомор 33-го — це патріарх. Йому необхідно пам’ятати, що в житті його батька був невідомий добродій і мішок борошна, а також про те, що існує всесвітній закон збереження матерії: якщо в одному місці щось з’явилося, то в іншому — зникло. Цей мішок-рятівник дав змогу в майбутньому народитися хлопчику Володимиру. Але якщо цей мішок з’явився в сім’ї Гундяєвих, то його не отримала інша сім’я голодуючих, і ця сім’я, як носій генетичного коду зникла для світу, і в повоєнні роки не народився малюк, якого б батьки нарекли Володимиром, Іваном, Петром, чи іншим іменем, і він не виріс, не пізнав радість життя, не став землеробом, учителем, лікарем, інженером, або... священиком. У тому, що він і мільйони інших дітей не народилися, а повинні були народитися, — винна людиноненависницька сталінська система, яка влаштувала цей геноцид.
І саме такі слова повинен був сказати світу зі святих київських пагорбів під час цього заходу патріарх, а не нісенітницю, про «голод, порожденный совершенно конкретными политическими причинами...»
І як би не намагалися заперечувати нинішні російські державні мужі факт геноциду, для всього людства це злодіяння є очевидним. Їхні потуги применшити злочини сталінської системи залишаться на їхній совісті, якщо вони її мають.
Учасник «Громадського діалогу: Москва — Київ», що відбувся навесні цього року за участю демократичної інтелігенції обох країн, директор Центру з вивчення Росії Російського університету дружби народів, ТДК «Росія» Ігор Чубайс у своєму виступі сказав: «Тож хочу зробити зауваження, що інформаційну війну про Голодомор Україна програла Росії, а її не можна програвати, їй необхідно підняти прапор перемоги, а не поразки».
Ні, шановний пане Чубайсе! Ви помиляєтесь! Наша країна нічого не програла, бо ми не ведемо ні інформаційних, ні молочних, ні газових, ні кавказьких, ні інших війн. Набір цих нецивілізованих заходів, на жаль, в «арсеналі» керівників вашої держави. Програли цю, як ви висловилися, «інформаційну війну» — президент і прем’єр-міністр Російської Федерації, ваші ЗМІ й ваша країна. І це є незаперечним фактом, що б не говорили ваші високі можновладці та які б рішення не приймали чиновники, призначені ними в «Комісію при президентові у протидії спробам фальсифікувати історію на шкоду Росії». Але після 23 серпня, коли Європейський Союз віддав шану пам’яті жертвам нацистської і сталінської людиноненависницьких систем, слова, сказані президентом Дмитром Медведєвим: «навязывание международному сообществу националистически окрашенных трактовок массового голода в СССР 1932—1933 годов «как геноцида украинского народа», свідчать про те, що ментальність росіян не змінилася за останні декілька сот років і залишається такою ж, як і в часи царювання Івана IV і Петра І, і Катерини ІІ.
Підтвердженням цих слів є той факт, що в загальнонаціональному проекті, який відбувався у 2008 році на одному з телеканалів — «Имя России» — перші дванадцять позицій посіли діячі, яких можна охарактеризувати найулюбленішим словом росіян із усього словникового багатства російської мови — монархізм. І не важливо, якого кшталту цей монархізм — «исконно имперский» чи «советский!». Бо «мессианское избраничество, многовековая гордыня «русской идеи», «тоска по хозяину», як бачимо, назавжди засіли в свідомості росіян.
Квазіідея — «Москва — третий Рим, а четвертому не бывать» — і до сьогоднішнього дня не покидає російський розум. І ця химера досягла свого апогею в часи існування СРСР. Після його розпаду, здавалося б, російські політики повинні усвідомити абсурдність цих мрій, але вони продовжують вірити в це безглуздя.
Дивує те, що народ підтримує ці ідеї. З дванадцяти імен видатних росіян — вісім уособлюють собою імперську ідеологію: Іван IV, Петро І, Катерина ІІ, Олександр ІІ, Суворов, Столипін, Ленін і Сталін. Впадає в око те, що серед цих дванадцяти достойників російський соціум не назвав жодного діяча демократичної орієнтації. Складається враження, що такі особистості не присутні на авансцені російської історії. Однак, хоча їх і не густо, а все-таки вони є.
Цікаво було б знати, яка кількість жертв на совісті цих стовпів імперської ідеології? Сучасна європейська демократія побудована на кістках коронованих осіб та десятків мільйонів жертв тільки двох останніх світових воєн. Європейці, на відміну від росіян, зробили висновки зі своєї трагічної історії. Вони не називають своїх тиранів кращими представниками нації й не пишаються ними.
Спостерігаючи за рейтинговим голосуванням проекту «Имя России», безперечно, хотілося скоріше дізнатися, кого ж уподобають серед багатьох і багатьох достойних співвітчизників росіяни, як їхній вибір співпаде з твоїм особистим. Коли ж визначились явні фаворити, а в подальшому вирішувалося лише, яке місце посяде та чи інша історична постать, по правді кажучи, мені стало соромно за сьогоднішнє російське суспільство. Позитивно сприймалися лише чотири постаті: Олександр Невський, Олександр Пушкін, Федір Достоєвський, Дмитро Менделєєв.
У кожної людини є свій особистий, безперечно, суб’єктивний, рейтинг історичних постатей серед того чи іншого народу, епохи, історії людства. Серед великої кількості видатних і шанованих мною росіян з найбільшою шаною ставлюся до Миколи Івановича Вавілова, Антона Павловича Чехова, Юрія Олексійовича Гагаріна, Андрія Дмитровича Сахарова, Олександра Сергійовича Пушкіна. Ці імена знає весь світ.
Вавілов — це прізвище для мене стоїть в одному ряду з великим сином індійського народу Махатмою Ганді, який уособлює найвищі принципи людяності Азійського континенту, де її так сьогодні бракує, і Альбертом Швейцером — найбільшим гуманістом за весь час існування європейської цивілізації.
Про Миколу Івановича Вавілова і його трагічну долю почув ще підлітком від свого батька. Сталося це в середині 60-х років минулого століття. Мій батько, учитель біології, навчався на курсах підвищення кваліфікації при Луганському педагогічному інституті, який він закінчив у 50-х роках.
У той час, після довгих поневірянь по безмежних обширах землі радянської, там працював професор Семен Максиміліанович Діонесов, який був учнем видатних фізіологів І. П. Павлова і Л. А. Орбелі. У повоєнні роки професор Діонесов потрапив у жорна сталінської каральної машини, був відлучений від академічної наукової роботи і висланий з Ленінграда на периферію до Азійської частини СРСР, де працював у вузах, а під час «відлиги», дарованої Микитою Сергійовичем, приїхав до Луганська та працював в інститутах цього міста.
На своїх лекціях Діонесов розповідав про роботу з І. П. Павловим, про 15-й Міжнародний конгрес фізіологів, який проходив у Радянському Союзі в 1935 році, і секретарем якого він був. Повідав він і про М. І. Вавілова, його подвижницький науковий шлях і трагічну смерть від голоду у в’язниці.
Усе почуте на лекціях батько переповідав мені. Я був приголомшений розповіддю про трагічну долю Миколи Івановича. Відтоді це ім’я для мене стало найвищим символом всеосяжної ідеї гуманізму, ідеї, яку так просто висловив Альберт Швейцер — благоговіння перед життям.
Людина, яка поставила перед собою нечуване завдання — позбавити людство від примари голоду, людина, яка об’їздила з науковими експедиціями весь світ і створила теорію центрів походження і різноманітності культурних рослин, творець закону гемологічних рядів у спадковій мінливості — закону, який по праву вважають одним із основних законів живої природи, творець безцінної колекції зразків рослин, яка на час його арешту нараховувала 200 тисяч форм, вчений, який розумів, що саме в зернині прихована таїна всього живого на землі, бо без зернини, цієї альфи та омеги життя нашого, розвитку людства не буде, — така людина помирає мученицькою смертю від голоду у в’язниці Саратова. Місто, де він працював у важкі роки громадянської війни, де його вибрали професором, де він виступив у 1920 році з доповіддю про гомологічні ряди, — неймовірно, але саме тут він зустріне свій судний день — у краю, який під час Голодомору втратив половину своєї людності. Людина, яка все своє недовге життя працювала над проблемою убезпечення людства від голоду, — сама помирає від цього страхіття. Таке можливе лише в країні, яка проголосила себе на весь світ «оплотом прогресу і гуманізму»...
Символічно, що найсмачніший хліб, який мені доводилося їсти, був саме із Саратова. Ні до того, ні після, чогось подібного не доводилося скуштувати.
Середина 70-х... Апогей брежнєвського застою. Мій старовинний друг Сергій Романович Бурлаков перебував на Днях літератури, що проходили в містах Приволжя. Із Саратова, кінцевої точки його подорожі, він привіз літаком дві великі паляниці. Їх вручали учасникам літературного свята. Пам’ятаю, як ми з ним у нього вдома їли той хліб... Їли лише хліб, бо такий хліб гріх їсти з чимось іншим. Це був не хліб, а якась неземна, космічна субстанція, що мала неймовірний смак.
Споживаючи той хліб, подумки згадував Миколу Івановича, якому довелось перенести муки голодної смерті, якого злочинна влада позбавила, як і мільйони людей десять років до того, спочатку шматка хліба, а потім — життя... Відтоді слова «хліб» і «Вавілов» — для мене синоніми.
Про велику силу духу Миколи Івановича говорять такі факти. На початку 30-х років йому запропонували вступити в партію. Цю пропозицію він відхилив, чим позбавив себе можливості виїзду на наукові заходи за кордон. Коли в передвоєнні роки лисенківці організували гоніння на генетику, й особисто на Вавілова — він боровся. За рік до свого арешту з трибуни він скаже пророчі слова: «Пойдем на костер, будем гореть, но от убеждений своих не откажемся».
Він вистояв до кінця. Його арештували під час перебування в Україні. Це сталося 6 серпня 1940 року в Чернівцях. Потім суд. Смертний вирок, який замінили 20-літнім ув’язненням. Мученицька смерть.
Микола Іванович Вавілов і його співробітники зі Всесоюзного Інституту рослинництва, які під час блокади Ленінграда помирали з голоду, але жодної зернини не взяли з безцінної колекції, — вони справжнє ім’я Росії і титани духу.
Після фіналу телепроекту «Имя России», дізнавшись, хто є для росіян світочами їхньої історії, захотілося, щоб наша країна, яку їхнє керівництво має ні за що, увіковічила пам’ять М. І. Вавілова.
Україно, допоки твої славні міста носитимуть імена сталінських поплічників, якими є Дніпродзержинськ і Кіровоград? Україно, розпочни своє духовне звільнення від вікових імперських кайданів саме з перейменування цих міст! Достойнішої постаті, ніж Микола Вавілов, не бачу, бо це ім’я знакове і належить до світової когорти титанів інтелекту і носіїв загальнолюдської моралі. Україно, зроби це, щоб росіяни усвідомили, що ми, українці, шануємо великих синів землі їхньої!

Гагарін! Пам’ятаю ту мить, коли вперше почув це прізвище від свого шкільного товариша Толі Рихліка. Було це надвечір, сонячної квітневої днини, на луках за нашим городом, де я пускав паперового літачка, якого зробив з аркуша шкільного зошита. Посмішка Юрія Олексійовича зачарувала мене і весь світ... Він першим побачив Землю з Космосу, першим зрозумів, яка вона маленька...
Мені гірко усвідомлювати той факт, що людина, яка першою подолала земне тяжіння і зробила епохальний прорив усього людства у безмежні обшири Всесвіту, людина водночас і щасливої, і трагічної долі, людина, яка репрезентує все людство, наш Юрій Гагарін для сучасної Росії не є тим світочем, яким він є для нас.
Не потрапив до зіркової дюжини знаних росіян і той, хто в роки застою і часи перебудови уособлював совість Росії, — Андрій Дмитрович Сахаров. Академік Сахаров — один із творців ядерного монстра... Його голос правди звучав дисонансом у багатомільйонному хорі «похвал» діянням структури, про яку поет-трибун сказав: «Ум, честь и совесть нашей эпохи». Насправді це була епоха безумства, безчестя і тотальної аморальності. Саме проти цього боровся академік Сахаров, але не можна побороти вітряки, якщо їх немає. Як бачимо, епохи змінюються, але епітети, які характеризують їх, чим далі, то стають все гіршими.
У зверненні президента Росії на адресу Віктора Ющенка є, зокрема, й такі звинувачення: «Российско-украинские отношения подвергаются испытаниям и в результате взятой вашей администрацией линии на пересмотр общей истории...».
До відома пана президента Російської Федерації щодо відмінностей у поглядах на нашу спільну історію, то це неcпівпадіння започатковано не за часів адміністрації В. Ющенка (не годиться вам віддавати лаври першості цій адміністрації, бо це несправедливо), а значно раніше, і триває ця лінія безперервно понад два століття.
Автор «Історії Русів», написаної за часів правління, за висловом історика В. Й. Ключевського, заїзжої циганки — Катерини ІІ, до вашого відома, а також вашої славної «комісії при президентові у протидії спробам фальсифікації історії на шкоду Росії», мав свої власні погляди на нашу спільну історію, на відміну від «правильних» імперських істориків, та і деяких сьогоднішніх «українських» академіків від історії. Комісія обов’язково повинна включити невідомого автора «Історії Русів» до списку фальсифікаторів нашої спільної історії під першим номером, а також багатьох українських істориків, які у своїх працях тільки те й робили, що спотворювали нашу спільну історію впродовж понад двох століть. До речі, це неподобство триває в Україні й нині.
Українську історію, за висловом Володимира Кириловича Винниченка, без брому читати не можна, а що вже нашу спільну з Росією історію, — то я волів би, щоб краще її взагалі не було, бо це суцільний потік маленьких, великих і квазітрагедій. Якщо чисто арифметично підсумувати реальні людські жертви за період нашої спільної історії, то ця цифра буде такою великою, що ніякого брому не вистачить, щоб заспокоїтись.
ПРО «УПОЕНИЕ СИЛОЙ»
«Упоение силой — порок каждого большого народа — отнюдь не чуждо и русским. Если армии большой страны обрушиваются на маленькую соседку и если это им благополучно сходит с рук, то подавляющая часть населения большой страны испытывает при этом гордость и удовлетворение — увы, надо признать, что такова была психология многих наций, и русские в этом отношении не являются исключением. Но мы не можем себе этого позволить, если хотим сохранить хоть тень надежды на то, чтобы жить в одном государстве с нашими теперешними соседями!..
Но есть и типичный русский порок в нашем отношении к другим народам. Это — неумение видеть границу, отделяющую нас от других наций, отсутствие внутреннего убеждения в их правоте существовать именно в их самобытности. Как часто приходилось мне слышать, что русские с каким-то наивным недоумением пытались понять, почему украинцы, белорусы или литовцы не хотят хорошенько выучить русский язык и превратиться в настоящих русских. В этом корень и подтрунивания над украинским языком, бестактных выдумок вроде «самопер попер до мордописьни», в нежелании признать украинцев за отдельный народ и недоумение — почему эти «русские» так странно коверкают наш язык?
Может быть, это происходит от вывернутого, ложно понимаемого чувства равенства — ведь мы считаем всех этих людей равными себе, сразу (хотя и без их спроса) записываем их в русские. Но легко понять, какой ужас и негодование это вызывает у других, особенно маленьких народов, видящих надвигающуюся на них необозримую массу, готовую растворить их в себе без остатка.
Некоторая близость во взглядах, умение понять друг друга нужны не только для того, чтобы жить вместе в одном государстве, но даже и для того, чтобы разойтись».
Вищенаведеним думкам — понад чверть віку, а висловила їх людина, яка в ті часи належала до інтелектуальної еліти Радянського Союзу. Ім’я цієї людини — Ігор Ростиславович Шафаревич. Цитати взяті з його статті, датованої вереснем 1973 року, називається вона «Обособление или сближение» (Национальный вопрос в СССР).
Справді, що «упоение силой отнюдь не чуждо и русским», а вірніше сказати — ця негативна риса притаманна росіянам. І про це красномовно свідчить вся їхня багатовікова історія: від викорінення демократичних засад і знищення носіїв цих традицій в Новгороді за часів середньовіччя московськими правителями — і до сьогодення: молочних, м’ясних, газових, інформаційних, кавказьких воєн, які відбуваються на наших очах і є продовженням вікових традицій «упоения силой», започаткованих московськими князями.
ПЕТРО І, КАТЕРИНА ІІ, ОЛЕКСАНДР ІІ — ...?
І «нежелание признать украинцев за отдельный народ» — це теж вікові традиції росіян. Упродовж століть можновладці Російської, а потім радянської імперій не гребували нічим у боротьбі з українською культурою і нищенні нашого народу всіма доступними засобами: починаючи від заборони книгодрукування, заборони української мови і закінчуючи спланованим голодом і масовими депортаціями за часів «ефективного менеджера».
Дивно, як українці можуть мати спільні погляди з росіянами, наприклад, щодо тих історичних постатей, які, на думку сучасного російського соціуму, є найвидатнішими й найдостойнішими: Петра І, Катерини ІІ, Олександра ІІ, Столипіна, Леніна, Сталіна?
За які благородні діяння українці повинні сьогодні співати їм осанну? Петру І — за спалений і вирізаний до ноги Батурин, за наругу, яку вчинили російські війська з населенням після Полтавської битви? За утиски Києво-Могилянської академії і фактичну заборону друкувати українські книги? За нищення українського купецького стану і заборону торгувати з іноземними державами, а чи за смерть і каліцтво тисяч козаків на канальних роботах?
Можливо, всенародної любові варта Катерина ІІ — за патологічну ненависть до українців? В одному із листів вона писала, що ніде в своєму житті не бачила провінцій, де б люди були такі дурні й гидкі, як на Україні.
То чому ж ці дурні люди так широко залучалися в російське культурне, державне і церковне будівництво впродовж XVII і XVIII століть? Українські культурні й церковні діячі беруть активну участь у поширенні освіти і культури спочатку Московії, а потім імперії. Це були: Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Гавриїл Бужинський, Феофан Прокопович. Твори українських малярів, таких як Антін Лосенко, Дмитро Левицький і Володимир Боровиковський, стали окрасою московських, петербурзьких музеїв. Українська музика панувала в Росії в XVIII столітті. Україна дала імперії видатних композиторів — Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Артема Веделя.
Катерина ІІ для українців — не мама, як у гоголівських запорожців із «Ночі перед Різдвом», а вража баба, що є символом уярмлення. Вона зліквідувала демократичні традиції і автономію Гетьманщини, зруйнувала Запорозьку Січ, а після цього впровадила кріпацтво. Землі Запорозької Січі, щедро политі кров’ю славних лицарів, цариця роздавала своїм сатрапам, які сприяли «обрусению края».
Ганебну справу по «обрусению» України продовжив правнук Катерини ІІ — Олександр ІІ. Тож чи заслуговує на добре слово від українців Олександр ІІ? Це при його царюванні в 1863 році з’явився таємний циркуляр російського міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону видань українською мовою для народу, а напередодні російсько-турецької війни, якою росіяни так пишаються, бо визволяли братів-болгар з османського іга, цар підписав Емський указ, який фактично знищував українську культуру і літературу. Витяги із цього указу подаємо нижче:
«Эмский указ
Выводы Особого совещания для пресечения украинофильской пропаганды после исправления в соответствии с замечаниями, сделанными Александром II 18 мая в г. Эмс.
В видах пресечения опасной, в государственном отношении, деятельности украинофилов, полагалось бы соответственным принять впредь до усмотрения, следующие меры:
а) По Министерству внутренних дел.
1. Не допускать ввоза в пределы Империи, без особого на то разрешения Главного управления по делам печати, каких бы то ни было книг, издаваемых за границей на малорусском наречии.
2. Воспретить в Империи печатание, на том же наречии, каких бы то ни было оригинальных произведений или переводов, за исключением исторических памятников, но с тем, чтобы и эти последние, если принадлежат к устной народной словесности (каковы песни, сказки, пословицы), издаваемы были без отступления от общерусской орфографии (то есть не печатались так называемой «кулишовкою»).
3. Воспретить равномерно всякие на том же наречии сценические представления, тексты к нотам и публичные чтения (как имеющие в настоящее время характер украинофильских манифестаций).
4. Поддержать издающуюся в Галиции, в направлении враждебном украинофильскому, газету «Слово», назначив ей хотя бы небольшую, но постоянную субсидию, без которой она не может продолжать существование и должна будет прекратиться, (украинофильский орган в Галиции, газета «Правда», враждебная вообще русским интересам, издается при значительном пособии от поляков).
б) По Министерству народнаго просвещения.
6. Усилить надзор со стороны местнаго учебнаго начальства, чтобы не допускать в первоначальных училищах преподавания каких бы то ни было предметов на малорусском наречии.
7. Очистить библиотеки всех низших и средних училищ в малороссийских губерниях от книг и книжек, воспрещаемых 2-м параграфом настоящего проекта.
8. Обратить серьезное внимание на личный состав преподавателей в учебных округах Харьковском, Киевском и Одесском, потребовав от попечителей сих округов именного списка преподавателей с отметкою о благонадежности каждого по отношению к украинофильским тенденциям, и отмеченных неблагонадежными или сомнительными перевести в великорусские губернии, заменив уроженцами этих последних.
Примечание II. Признавалось бы полезным принять за общее правило, чтобы в учебные заведения округов: Харьковского, Киевского и Одесского назначать преподавателей преимущественно великоруссов, а малоруссов распределить по учебным заведениям С.-Петербургского, Казанского и Оренбургского округов».
Президент Росії Дмитро Медведєв у своєму епохальному телезвинуваченні Віктора Ющенка докладає неймовірних зусиль, щоб зберегти здобутки щодо «обрусения» своїх попередників. Гнівна тирада звучить із телеекрана: «Продолжается вытеснение русского языка из общественной жизни, науки, образования, культуры, средств массовой информации».
Якби Дмитро Медведєв закінчив загальноосвітню російськомовну школу на Україні та вивчав кастровану радянськими «обрусителями» українську літературу, то йому розповіли б учителі цієї кастрованої літератури, хто такий Валуєв і що доброго він зробив для України, а також дізнався б, що в Німеччині є місто Емс, і яку роль воно відіграло в долі українського народу і нашій спільній з Росією історії.
Якби Дмитро Медведєв це знав, і його морально-етичний рівень сягав вершин покійного Папи Іоанна Павла ІІ, то він не говорив би нісенітниці на адресу України з телеекрана. А приїхав би на цю стражденну землю і вибачився за всі гріхи, в яких винні перед українцями можновладці Росії за весь час нашої спільної історії, і започаткував би нову сторінку наших взаємин на принципах взаємоповаги і взаємовигідного партнерства.
Тридцять років діяв цей злочинний закон, якому аналогів не було в світовій культурі, і лише після підписання маніфесту 17 жовтня 1905 року втратив силу. Остання чверть ХІХ століття для українського культурного і суспільного життя була найтяжчою за всю її історію, та, незважаючи на злу волю імперії, кращі сили нашої нації ще більш посилили роботу. Центр культурного життя з Києва переміщується до Львова, який перебував у складі Австро-Угорської імперії. Осередком культурного життя стало Наукове товариство імені Шевченка, яке було своєрідною академією наук.
Незаперечним є той факт, що конституційна Австрійська імперія, порівняно з абсолютистською монархією Романових, надавала змогу для культурного розвитку як українців, що перебували в її складі, так і поневолених духовно і фізично українців на Великій Україні.
Період царювання Олександра ІІ, а пізніше його нащадків — Олександра ІІІ та Миколи ІІ, безперечно, був нашою спільною історією. Російські правлячі кола свідомо тримали український народ у темряві й культурному занепаді, не дозволяли школи з викладанням рідною мовою, забороняли періодичні видання українською, не давали вільно розвиватися національній літературі. Тож для українців Олександр ІІ не може бути історичною особою, яка викликає позитивні емоції, бо його «діяння» і його наступників по «обрусению» українців є фактично культурним геноцидом нашого народу.
Петро Аркадійович Столипін, який своїм циркуляром від 20 січня 1910 року зарахував весь український народ до інородців, що позбавляло українців громадських прав та права мати свої національні культурно-освітні організації. Він зробив добру справу, що нарешті визнав нас «инородцами», тобто не росіянами. З усією притаманною Петру Аркадійовичу прямотою він цілком зрозуміло висловився про політику царизму в українському питанні за весь період нашої спільної історії: «Между тем, такая цель для украинского общества, с точки зрения русской государственной власти, представляется крайне нежелательною и противоречит всем начинаниям, которые правительство проводит по отношению к бывшей Украине. Исходя из этого положения, что три главные отрасли восточного славянства и по происхождению, и по языку не могут не составлять одного целого, наше правительство, начиная с XVII столетия, постоянно боролось против движения, известного в наше время под именованием украинского и олицетворяющего собой идеи возрождения прежней Украины и устройство Малорусского края на автономных национально-территориальных началах».
Історія знає війни: Семирічні, Тридцятирічні, Сторічні, а боротьба російських урядів із непокірними «инородцами» тягне десь уже на чотирьохсотлітній термін. Така довготривала боротьба варта, щоб її занесли до Книги рекордів Гіннесса.
Постає логічне запитання, а чи варто було вести цю боротьбу? Які її результати — всім відомо.

Після вищенаведених слів одного зі стовпів імперії, який намагався порятувати конаюче російське самодержавство, а він, до речі, посідає друге місце в рейтингу «Имя России», наведемо світовий взірець епістолярного тележанру початку ХХІ століття — маю на увазі звернення президента Росії Дмитра Медведєва до Віктора Ющенка, в якому з патетичним пафосом стверджується: «Для России украинцы испокон веков были и остаются не просто соседями, а братским народом, к которому мы всегда будем питать самые добрые чувства, с которым нас роднит общая история, культура и религия, объединяют тесное экономическое сотрудничество, прочные родственные, человеческие связи».
Прочитавши це, так і хочеться відповісти президенту відомим висловом з твору О. Грибоєдова: «Свежо предание, да верится с трудом!». Але і цього зробити не можу! Скажу відверто і прямо: «Не вірю!».
Не вірю, що для Росії Петра І, Катерини ІІ, Миколи І, Олександра ІІ, Йосипа Сталіна українці були братнім народом! Для офіційної Росії, для її правлячої верхівки українці ніколи не були братнім народом. Для таких росіян, як Карл Брюллов, Олексій Венеціанов, які визволяли Тараса Шевченка із кріпосницького ярма, — так, українці дійсно були братнім народом! Для російського письменника Івана Буніна, який з тонким ліризмом писав про Україну, — українці були братнім народом! Для мільйонів росіян, які віддали своє життя в боях за визволення України від коричневої чуми в роки Великої Вітчизняної війни, — українці були братнім народом! Для росіян — ліквідаторів Чорнобильської трагедії — українці були братнім народом!
Але повірити в те, що для нинішнього керівництва Росії українці є братнім народом, — вибачте, але це велика... неправда, бо події останніх років — і навколо Тузли, і в газовому питанні, яке доведено Росією до абсурду (маю на увазі істеричну газову блокаду нас і Європи на початку 2008 року), і «цінні» вказівки російського керівництва, яким чином висвітлювати нам нашу історію і кого з українських історичних діячів героїзувати, а кого піддавати анафемі, та низка інших «дружніх» дій братньої країни — не дають підстав вірити в щирість цих слів.
Можливо, президенту Медведєву можна було б повірити, якби він приїхав до Києва 22 листопада 2008-го, щоб вшанувати пам’ять жертв сталінського геноциду, а якщо і не приїхав, то видав би указ про вшанування пам’яті жертв Голодомору серед російського населення, адже кількість цих жертв у самій Російській Федерації визначається семизначними цифрами. Судячи з його позиції — він цього ніколи не зробить...
Від того осіннього вечора, коли українці запалили свічки в пам’ять про мільйони зморених голодом співвітчизників, минуло дев’ять місяців. Саме такий термін потрібний, щоб в лоні матері сформувалося і з’явилося на світ немовля. І це символічно, бо літнього вечора 23 серпня, народи Європейського Союзу вперше запалили на вікнах своїх осель поминальні свічки в пам’ять про жертви людиноненависницьких нацистського і сталінського режимів.
На підвіконні моєї кімнати знову пломеніє свічка. Тихий літній вечір. Вікно розчинене навстіж. У шибках віддзеркалюється свічка, і здається, що їх — п’ять. Виходжу на терасу. Лагідний серпневий вечір поволі оповиває землю. На західному небокраї, за річкою — видніється тонесенький серп молодика. На південному сході засяяла яскрава зірка, яка першою з’являється на вечірньому небі. Темніє. На небосхилі все більше і більше висівається зірок. Молодик зник за виднокраєм. Нарешті, з північного до південного небосхилу пролягла зоряна дорога Чумацького Шляху.
Настала ніч. У світлі свічки, на тлі темного листя, видніються світлі цятки — це плоди ранету Симиренко. Айва, непомітна серед інших дерев. Її плодам визрівати ще до глибокої осені. Від Яблучного Спаса до Покрови триває моя найулюбленіша пора, яку називаю Святом антонівських яблук. Щороку о цій порі перечитую оповідання Івана Буніна «Антоновские яблоки».
Тисячоголосий хор цвіркунів співає в саду свою чарівну мелодію, і здається, що нею наповнений весь Всесвіт. І таке враження, що ти розчинився і пливеш в океані цієї однотонної, але воістину космічної музики. Саме цієї пори року, коли найкрасивіше нічне небо, а душа поєднується з гармонією Всесвіту, розумієш суєтність людського життя, відчуваєш швидкоплинність часу і сутність буття...
Вдивляючись у глибини космічної безодні, де проліг Чумацький Шлях, пригадуються бунінські слова: «А черное небо чертят огнистыми полосками падающие звезды. Долго глядишь в его темно-синюю глубину, переполненную созвездиями, пока не поплывет земля под ногами. Тогда встрепенешься и, пряча руки в рукава, быстро побежишь по аллее сада к дому... Как холодно, росисто, и как хорошо жить на свете!»
Як добре жити на світі! Хіба можна заперечити цій простій, а насправді святій істині. Та були й такі, що заперечували... Творці тисячолітнього рейху і комуністичного «третього Риму» не поділяли цих поглядів на життя, а холоднокровно, не обтяжуючи себе моральними сентиментами, мільйонами знищували людей, яким:
    А жить так, Господи, хотілось! 
    Хотілось любити, 
    Хоч годочок, хоч часочок 
    На світ подивитись.
Переконаний, що цього вечора, коли європейці запалили свічки в пам’ять про жертви нацистського і сталінського режимів, свічки скорботи горітимуть в оселях небагатьох росіян, але впевнений — вони пломенітимуть у Юрія Афанасьєва та інших представників демократично мислячої Росії.
А чи зажевріють поминальні вогники у президента і прем’єр-міністра Російської Федерації, у членів «Комісії при президентові у протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії» та патріарха Російської православної церкви — це під великим питанням...
    Умом Россию не понять, 
    Аршином общим не измерить: 
    У ней особенная стать — 
    В Россию можно только верить.
Цей чотиривірш Федора Тютчева є блискучою характеристикою і Російської держави, і ментальності росіян, і їхньої ірраціональної поведінки та історичного поступу. Саме ці рядки освятили міф про романтичну і непідвладну раціональному поясненню «загадковість російської душі» і про загадкового «російського сфінкса».
За три десятиліття до написання цих рядків «таїну» російської душі зрозумів молодий чоловік, який приїхав у Росію, а точніше, у її столицю — Санкт-Петербург, якому судилося вивести російську літературу на верстовий шлях, по якому вона йде і понині. Саме йому, не росіянину, а представнику гнобленої нації, вдалося спочатку на рівні півсвідомості, а згодом і розумом, усвідомити сутність Росії. І це усвідомлення — стало у подальшому драмою його життя і передчасної смерті.
Микола Гоголь, саме він, син «презираемого» Катериною ІІ народу, стане носієм українського впливу на російську культуру в ХІХ столітті і продовжувачем української культурної експансії, яка розпочалася на «третій Рим» у сімнадцятому столітті і тривала все вісімнадцяте. І ніяке обвинувачення у гріхах проти російської літератури: в «отступлении от устава вкуса и законов изящного», в «ошибках против правописания» — обвинувачення з боку М.Полєвого та багатьох інших недоброзичливців — не могли зупинити подальшої тріумфальної ходи творчості Гоголя, що переступила кордони імперії та стала явищем вселенського масштабу.
Про таємницю російської душі, яка є сутністю Росії, М.Гоголь пише у «Выбранных местах из переписки с друзьями»: «Мертвые души» не потому так испугали Россию и произвели такой шум внутри ее, чтобы они раскрыли какие-нибудь ее раны или внутренние болезни, и не потому, также, чтобы представили потрясающие картины торжествующего зла и страждущей невинности. Ничуть не бывало... Мне бы скорей простили, если бы я выставил картинных извергов; но пошлости не простили мне. Русского человека испугала его ничтожность более, чем все его пороки и недостатки... Когда я начал читать Пушкину первые главы из «Мертвых душ»... он начал становиться все сумрачней и сумрачней, и наконец, сделался совершенно мрачен. Когда же чтение кончилось, он произнес голосом тоски: «Боже, как грустна наша Россия!»... С этих пор я уже стал думать только о том, как бы смягчить то тягостное впечатление, которое могли произвести «Мертвые души».
«Пошлость» і «ничтожность» — саме ці слова, за визначенням Миколи Гоголя, є ключем до розгадки так званої таємниці «загадкової російської душі» і самої суті її багатовікової історії.
Аморальність влади до своїх підданих, до зовнішнього світу, аморальність підданих до самих себе, своїх ближніх і самої влади, а також до пам’яті тих, кого знищувала аморальна злочинна влада впродовж усього часу свого панування, є тим порочним колом, яке Росія не може розірвати впродовж століть. Правомірно виникає питання: а чи хоче вона це зробити?...
Спостерігаючи за перебігом подій у сьогоднішній Росії, можна із впевненістю сказати, що цього не хочуть а ні верхи, а ні низи. Правда, є окремі поодинокі представники російського етносу з демократично орієнтованою свідомістю, які б хотіли розірвати це коло, але це їм не під силу, бо цього не хочуть самі росіяни.
Про правоту Гоголя, щодо аморальності російської влади красномовно говорить і той факт, що після смерті письменника петербурзька цензура заборонила Івану Тургенєву друкувати навіть некролог, а коли той опублікував його у «Московских ведомостях», то його арештували і вислали із столиці.
Усі спроби Гоголя змалювати у другому томі «Мертвих душ» ідеальний образ Росії завершилися повним крахом, бо створити те, чого не існує у природі, — не під силу навіть геніальному письменнику. До честі Миколи Васильовича, він вчинив високоморально, спаливши другий том «Мертвих душ».
Єдине, на що спромігся письменник у намаганнях показати іншу Росію, — це широковідомий ліричний фінал у першому томі про «птицю-тройку», яка летить невідомо куди, наводячи жах на народи і держави, які, скоса поглядаючи, уступають і дають їй дорогу. Але в цих незнаних світом конях, що, напружуючи мідні груди, летять у повітрі, вбачається інший образ — образ Змія Горинича, який є теж трійкою, схожою на птицю, адже він має крила, пазурі та вогнедихаючі голови, які й пояснюють, що означає той жахом проймаючий рух і чому димом димиться під ним дорога. Саме міфічний образ Змія Горинича, запряженого в цей, за словами письменника, нехитрий дорожній снаряд, пояснює трагічну історію самої Росії та народів, що пов’язані з нею своєю долею. Жертвою цього монстра став і сам Микола Васильович, і мільйони його співвітчизників за часи нашої спільної з Росією історії.
Російські «Змії Гориничі» за століття свого панування, за словами нашого національного поета Тараса Шевченка:
    Добра чимало Вони творили на землі, Ріками сльози проливали, А кров морями...
Охоплюючи подумки весь період нашої спільної з Росією історії, знаючи про ті жахливі трагедії, що творилися з вини російських самодержців династії Романових та «ефективного менеджера» товариша Сталіна, які нищили і підвладний їм російський народ, і інородців, якими були українці, не можеш усвідомити і дати раціональне пояснення, чому цей, як він себе величає, великий народ такий зашорений, що й сьогодні продовжує обожнювати своїх тиранів, а з особливим раболєпієм поклоняється Сталіну?
Часткову відповідь на цей «феномен» російської ментальності можна знайти у Петра Яковича Чаадаєва: «...все в России носит на себе печать рабства — нравы, стремления, образование и вплоть до самой свободы — поскольку о ней может идти речь в этой стране». Але первооснова пояснення цього «феномену» знаходиться не в соціальній площині російського суспільства, а глибше, ймовірно, на рівні генетичному.
«...Пора бросить ясный взгляд на наше прошлое, и не за тем, чтобы извлечь из него старое, старые истлевшие реликвии, старые идеи, поглощенные временем, старые антипатии, с которыми давно покончил здравый смысл наших государей и самого народа, но для того, чтобы узнать, как мы должны относиться к нашему прошлому». Цей заклик Петра Чаадаєва, на жаль, скоро майже два століття залишається для російського суспільства голосом волаючого у пустелі. А чи потрібно це країні, де «правят бал» сучасні політичні «Хлестакови» і «Чичикови», які намагаються продовжити політику своїх попередників, що жахали світ, а народ, як не дивно, пишався цим.
Серед низки чинників, які були визначальними у формуванні ментальності росіян і у їхньому історичному поступі, на думку того ж Петра Чаадаєва, є особливий чинник, про який він так переконливо говорить: «Есть один факт, который властно господствует над нашим историческим движением, который красной нитью проходит через всю нашу историю, который содержит в себе, так сказать, всю философию, который проявляется во все эпохи нашей общественной жизни и определяет их характер, который является в одно и то же время и существенным элементом нашего политического величия, и истинной причиной нашего умственного бессилия: это — факт географический».
Так, Петро Якович, безперечно, має рацію, говорячи про цей чинник. Саме він був домінуючим у минулому, і у наш час продовжує визначати підвалини, як життя самого російського етносу, так і його зовнішньополітичну стратегію. Щодо «умственного бессилия», яке спричиняє географічний чинник, то це є аксіомою, бо що можуть заперечить росіяни, якщо вони впродовж всієї своєї історії, використовуючи гуманітарні, наукові, технічні надбання європейської цивілізації, так і не спромоглися дати хоч якусь собі раду. Наприклад, маючи величезні площі сільгоспугідь, — не здатні забезпечити себе продуктами харчування. Саме географічний чинник, у прямому розумінні цього слова, годує росіян. Якби Росія не мала цього географічного чинника, якими є колоніальні території, — починаючи від Казані і до Тихоокеанського узбережжя, а завдяки цим землям приростають багатства російських олігархів та «власть предержащих», та і деякі крихти дістаються великому російському народу, — то цей би народ, народ небезталанний, думав, як жити, і достойно жити, за рахунок лише «исконно русских территорий», які нині перебувають у занепаді.
Географічний чинник — він і благо, і зло для Росії. Скільки людських жертв приніс російський народ за століття завойовницьких війн, що вели його самодержці? Весь світ ладні були захопити. Про це мріяли і імператори, і «ефективні менеджери», та захопивши лише 1/6 частину світу, і ту не змогли втримати. Територіальні загарбання Петра І, Катерини ІІ, Миколи І та трьох Олександрів зникли, як мильна бульбашка, а залишилося лише те, що завойовувалось лише малою кров’ю (Казань, Астрахань, Сибірське ханство) та зусиллями землепрохідців, які за століття дійшли до великого океану.
Географічний чинник російської історії і сьогодні залишається домінуючим і у суспільній свідомості, і у зовнішній політиці російського уряду. Кавказькі війни тривають, недружелюбна політика проводиться по відношенню до України і деяких країн Прибалтики. Географічний чинник продовжує в Росії свою руйнівну дію...
Саме про один із географічних чинників, і про шляхи вирішення цього питання думав в останні хвилини свого життя один із тих, хто намагався всіма силами і всіма доступними засобами врятувати монархію від неминучого краху. Волею долі цьому стовпу російського самодержавства судилося закінчити свій життєвий шлях і знайти свій останній прихисток в країні, яку він не любив, не визнавав і намагався зробити все, щоб народ цієї країни ніколи не здобув незалежність.
Це був Столипін. За свідченням його сина, останніми словами, які той вимовив, були: «Сейчас главный неразрешимый вопрос — это Финляндия». Так, фінська проблема справді стояла у довжелезному списку проблем імперії, але вона була не головною. Фінське питання через шість років після смерті Столипіна вирішить революція, фінський парламент, який 6 грудня 1917 року прийняв декларацію про незалежність, і радянський уряд на чолі з Леніним, якому не було іншої альтернативи, як визнати це.
Правда, «ефективний менеджер» і вірний учень і соратник Володимира Ілліча під час другої світової війни намагався вирішити фінське питання по-своєму, але він не зміг це зробити. Тож у повоєнні роки, як знаємо, відносини між Радянським Союзом і Фінляндією набули цивілізованого характеру, і «фінського» питання не існує і для нинішньої Росії. І президент Російської Федерації не звертається з телезвинуваченнями до свого фінського колеги. А от українське питання, як бачимо, кісткою стоїть поперек горла росіянам і до сьогодні.
Ймовірно, і це питання не стояло, якщо б Ленін вчинив з Україною так, як із Фінляндією, а не посилав головорізів Муравйова нищити Українську Народну Республіку.
Помилявся Столипін у тому, що головним невирішеним питанням для імперії була Фінляндія. Росіянам потрібно нарешті усвідомити, що з часів Переяславської ради для них було, є і, на жаль, поки що залишається головним — українське питання.
А щоб це питання закрити, то є наочний приклад — Фінляндія. З цією країною у Росії цивілізовані партнерські відносини і, здається, немає непорозумінь.
Мені шкода тебе, Росіє!
Мені шкода тебе, російський народе, що ти впродовж століть нашої спільної історії був слухняним знаряддям у руках твоїх правителів у гнобленні й нищенні нашого народу, що ти і у ХХІ столітті так і не усвідомив перевагу загальнолюдських цінностей над тим віковим приниженням, якого ти сам зазнавав і від своїх імператорів, і від вождів радянської епохи. Мені шкода тебе, що ти донині не позбавився хибної імперської ідеї месіанства і віддаєш шану не тим, хто справді уособлює собою славу Росії, а тим, хто був її ганьбою. Мені шкода тебе, російський народе, що ти, будучи верховним носієм найвищої влади, дозволяєш ошукувати себе своїм політичним «Хлєстаковим», які сіють розбрат між нашими народами.
Імперська політика, що проводилася відносно України твоїми зверхниками впродовж століть і має такі ж тенденції й сьогодні, є шляхом у нікуди.
Наш народ нищили і духовно, і фізично впродовж століть, а після здобуття Україною незалежності «яструби» Єльцина погрожували нам превентивним ядерним ударом, але ми вижили і існуємо. На думку вашого керівництва, ми як народ і наша держава — ніщо. Доля правди є в цих словах, але це не тільки провина нашого народу, а у великій мірі провина тобою обожнюваних зверхників і тебе самого, народе Росії.
Мені шкода, тебе, Росіє, що і твій народ, і твоя панівна верхівка, на жаль, не змогли усвідомити істину, яку висловив один із палких твоїх патріотів — Петро Чаадаєв: «Россия — целый особый мир, покорный воле, произволению, фантазии одного человека, — именуется ли он Петром или Иваном, не в том дело: во всех случаях одинаково это — олицетворение произвола. В противоположность всем законам человеческого общежития, Россия шествует только в направлении своего собственного порабощения и порабощения всех соседних народов. И потому, было бы полезно не только в интересах других народов, а в ее собственных интересах — заставить ее перейти на новые пути».
Вторований тобою «имперский большак» не веде до Храму! Чи підеш ти, Росіє, у ХХІ столітті новою дорогою? Питання залишається відкритим...

Газета "День" №№ 185, 187, 197, 200, 2009 рік