четвер, 21 червня 2012 р.

Книги, які справили на мене вплив


Від авторки блогу
Цей текст готувався на прохання газети "День", але, наскільки мені відомо, так і не був у ній опублікований. Зараз літо, і попри величезну кількість пропозицій для заповнення вільного часу багато хто таки справді не знає, куди себе подіти. Тож, якщо хто хоче згадати часи до телевізорів-інтернетів, візьміть до рук книжку.

------------------------------------------

Анатолій Свідзинський
Я не літературознавець, а читач. Певний того, що з величезного масиву світової художньої літератури прочитав малу його частину. Тому можу говорити лише про ті твори, які мали на мене найбільший вплив, формували світогляд, смаки, естетичні норми. Не наполягатиму, звичайно, на тому, що наступні оцінки авторів та їхніх творів мають якийсь абсолютний характер. Вони переконливі для мене, бо ж я як особистість, власне, і створений ними.
Так сталося, що ще до школи я пізнав багатющий світ українських казок, що їх мені розповідала старша дівчина, яка волею долі (чи, власне, недолі) потрапила до нашої родини. Ці розповіді справили настільки сильне враження, що ще довгий час по її від’їзді марив їхніми сюжетами, розповідав іншим. А нині, оглядаючись назад, бачу, що наша українська фольклорна спадщина є винятковою за багатством ідей, ситуацій, а також насичена добром, справедливістю, милосердям.

Пізніше, виявивши в нашій хатній «бібліотеці» лише чотири збірки: Пушкіна, Лермонтова, Гоголя і Некрасова, — я завзято їх читав і найбільш уподобав Гоголя. Відтоді в будь-який час мого життя, беручи до рук том Гоголя, не можу від нього відірватися незалежно від того, на який твір натрапляю. Звичайно, зараз маю збірку чудових перекладів українською мовою творів Гоголя з українського життя, але з неменшою насолодою читаю «Мёртвые души», а зрештою і все інше, включно з «Избранными местами…». Гоголь для мене абсолют, хоч, звичайно, я завжди готовий читати в бездоганних українських перекладах «Гаргантюа та Пантагрюель» Рабле (переклад А. Перепаді), «Декамерон» Бокаччо та «Дон Кіхот» Сервантеса (обидва в перекладі М. Лукаша). Між нами кажучи, я глибоко співчуваю своїм російським знайомим, які позбавлені радості читання цих та багатьох інших авторів (Вольтера, Франса, Гашека…) українською мовою. Звичайно, міг би навести перелік багатьох інших улюблених авторів світової літератури, тим більше, що вже у зрілому віці ми з другом вправлялися у складанні списків «100 найкращих книг», які ми взяли б з корабля-бібліотеки на місці Робінзона Крузо. Природно, що такий список «найкращих» незмінно перевищував обумовлену сотню, і вся ця затія провалювалася.
Тому повернуся до книг, визначальних у моєму особистому житті. Такою у мої 17 років стала книга Герцена «Былое и думы». Прочитавши її, я відчув, що моє життя поділилося на дві частини: до і після неї. І не тому, що захопився нею як художнім твором, а завдяки інтелектуальній потузі, що відкрилася мені в ній.
Окремо хочу сказати про Тараса Шевченка. Починаючи з 8 класу вивчав його творчість під керівництвом вчителя, який безмежно любив Шевченка і на порушення навчальних планів присвятив йому аж дві чверті; завдяки цьому я збагнув велич нашого найбільшого поета, хоч деякі його твори доходили до нас в дещо препарованому вигляді. Зараз втішаюся первинним текстом Кобзаря у новому виданні з ілюстраціями Василя Седляра. Страшно подумати, ким були б ми всі без Шевченка.
А вже в університеті мене буквально полонив Чехов. Може, це збоку виглядало кумедним, але якихось півтора роки поспіль я не хотів читати нікого з класиків російської літератури, крім Чехова (винятком, звичайно, міг бути лише Гоголь, втім, хоч мовою він і належав до російської літератури, але духом – до України). В Москві, в аспірантурі, я, здається, не прочитав жодної художньої книги. Працював 18 годин на добу, обліковуючи витрати часу не гірше за Олександра Любіщева. Так само кілька років у Харкові. Але 1967-го року, після завершення одної тяжкої роботи у фізиці, відчув перевтому і нагальну потребу якийсь час нічого не робити, а тому занурився у читання художньої літератури і прослуховування музичної класики. На щастя, мав гарних наставників. Один мій друг, гуманітарій, випускник Харківського університету, підробляв на роботі в бібліотеці імені В.Короленка. Боюся, що мені не повірять, але це факт: за списками, затвердженими «органами», бібліотека повинна була час від часу знищувати «шкідливі» книги, а мій друг зметикував, що для дурного начальства можна обмежитися спаленням палітурок, самі ж книжки забирав собі. У такий спосіб він зібрав у себе вдома чималу кількість творів західноєвропейських класиків, які, звичайно, давав читати і мені. За ці кілька років я прочитав всі його «безпалітурні» книжки, але згодом повернувся до роботи у фізиці і не мав можливості читати регулярно. Однак видатні книги («Майстер і Маргарита» Булгакова чи «Доктор Живаго» Пастернака) не пропускав.
Звичайно, вже в незалежній Україні прочитав твори Осьмачки, Самчука, Багряного, Барки, Домонтовича, а також дивовижного грона письменників розстріляного відродження. Особливим надбанням цього часу став Василь Стус. У ці роки читав більше і систематичніше, оскільки як член Товариства української мови мав обов’язок виступати з лекціями, а часом і з публікаціями про визначних українських авторів. Прикладом публікації стала моя стаття про Петра Григоренка в журналі «Зона».
Свого часу школа не змогла дати належного уявлення про творчість Лесі Українки. Тому її геніальність розкривалася для мене поступово. Велику користь принесла мені в цьому відношенні книга Оксани Забужко «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». Що ж до художнього твору самої Забужко «Музей покинутих секретів», то, придбавши його, одразу розпочав його читати, але прочитавши близько 50-ти сторінок, покинув, збагнувши, що таку книгу в обстановці викладацької суєти в кінці навчального року читати не можна. В перший же день відпустки повернувся до неї і прочитав всю, а в кінці відпустки прочитав її вдруге. На мій погляд, книга беззастережно заслуговує Нобелівської премії.
Але повернімося до світової класики. Одна з найулюбленіших моїх книг — «Дон Кіхот» (звичайно, в перекладі Лукаша). Останній раз читав його в лікарні і просміявся майже цілу ніч. По кількох годинах передранкового сну прокинувся настільки бадьорим, що в той же день почав писати підручник з теорії відносності і встиг завершити до виписки цілих два розділи.
Для лікування сміхом, безумовно, надається також безсмертний твір Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка», бажано в чудовому перекладі С.Маслака.   
Гомерівська «Одіссея» мене зачарувала (на відміну від «Іліади»). Читав її кілька разів. Чому? Глибинна причина могутнього впливу цього твору переконливо з’ясована Оксаною Пахльовською в статті для «Дня». Любов до рідної домівки і прагнення з’єднатися з батьківщиною є питомою для європейської людини і стала визначальною рисою європейської ментальності. Саме це було рушійною силою Одіссея, який здолав усі труднощі на шляху додому. В цьому основне джерело того чару, яким наповнена «Одіссея» Гомера.
На закінчення ще про одного дивовижного автора. Це мій дядько Володимир Свідзинський. 1940 року він подарував батькові примірник своїх «Поезій». Батько не зміг їх зрозуміти, і для мене це стало викликом. Відчув, що батько помиляється. Моє пізнання поезій В. Свідзинського разом з дослідженням його життєвого шляху, який обірвався трагедією — спаленням живцем у клуні села Непокрите Харківської області 18 жовтня 1941 року енкаведистськими катами, — я описав у книзі «Я виноград відновлення у ніч несу… Володимир Свідзинський — творець прекрасного» (Київ, вид. ім. Олени Теліги, 2003).
Читаючи цей допис, легко помітити, що автор тяжіє до літератури сатиричної чи навіть саркастичної, загалом такої, що породжує сміх. Це так, що більше –– тут не названо багато творів такого роду, починаючи від «Золотого осла» Апулея, «Похвали глупоті» Еразма Ротердамського, книги про шільдбюргерів, пригод Мюнхгаузена, «Кандіда» Вольтера, Козьми Пруткова, творів Франса, сатир Щедріна, «Собачого серця» Булгакова… аж до пригод Чонкіна. Їх я читав багатократно впродовж всього життя.
Виникає питання, як така настанова поєднується із захопленням поезією Володимира Свідзинського, в якій домінують інші мотиви: обожнення природи, в якій вдалині від людської суєти поет шукає «ті дороги, що землю, втомлену любов’ю, вели до нас, її найменших».
Що ж, я теж вірю в красу Божого творіння, схиляюся перед його гармонією, вірю в добро, яким щедро наділена людина, і той, хто не розгубив його в життєвій суєті, часом досягає подиву гідних висот (згадаймо хоч один взірець –– Блеза Паскаля).
Але мені близька думка Оскара Вайльда: «Людство ставиться до себе надто серйозно. Це його первородний гріх. Якби печерні люди навчились сміятися, вся історія людства склалася зовсім інакше». Для мене сміх –– головний засіб, який забезпечує людині абсолютну перемогу над силами зла, без насильства.
Тому цінуймо Книги, які вчать нас перемагати зло сміхом.