Важка хода східнослов’янського авторитаризму

Суміш «советского человека» з дикунським капіталізмом дала свої потворні плоди
Юрій ЩЕРБАК, дипломат, документаліст, публіцист

Наближається важлива для світової історії дата: 20-річчя розвалу Радянського Союзу й виникнення на його просторах суверенних держав.

Як свідок і учасник тих подій, добре пам’ятаю атмосферу радості, надій і сподівань на світле демократичне майбутнє України, Росії, Білорусі, інших країн. Ці надії асоціювалися з приходом до влади Л. Кравчука, Б. Єльцина, С. Шушкевича на гребені народних прагнень до свободи та справедливості. Особисто знав і зустрічався з цими людьми, на долю яких випали історичні випробування: й досі вважаю Леоніда Макаровича Кравчука, людину мудру й зважену, єдиним президентом України, гідним цього звання. Пам’ятаю свої зустрічі з Борисом Миколайовичем Єльциним — тодішнім співголовою міжрегіональної депутатської групи у ВР СРСР, людиною могутньою й суперечливою.
Не забуду своїх розмов з інтелігентнішим, по-європейському толерантним Станіславом Станіславовичем Шушкевичем, головою Верховної Ради Білорусі, видатним вченим, людиною, яка гідно представляла сусідній славний народ наших «сябрів», — природних союзників України.

Пам’ятаю, як представники російських демократів, з якими до 1991 року діяли ми пліч-о-пліч, щоб подолати комуністичний авторитаризм, з ентузіазмом вітали нас із народженням незалежної України.

Здавалося, на нас чекає безхмарне демократичне майбутнє — такі ж ілюзії, либонь, мали члени Центральної Ради 1917 року, не уявляючи масштабів тої трагедії, що насувалася на Україну.

Минуло двадцять років. Нас оточує інша дійсність, яка не має нічого спільного з очікуванням мільйонів людей.

Що сталося з Україною, Білоруссю та Росією — цими східнослов’янськими державами — за цей час? Чому такі несхожі економічно, політично й національно держави знову занурилися в трясовиння авторитаризму і диктатури? І чим це може скінчитися? Навряд чи в межах однієї статті можна дати вичерпну відповідь на ці питання. Але замислитися над цим «східнослов’янським» феноменом — варто.

НАБЛИЖЕННЯ СИСТЕМНОЇ КРИЗИ

На думку багатьох аналітиків, тривожною особливістю нинішнього моменту є наближення трьох східнослов’янських держав — кожної по-своєму — до широкомасштабної кризи, до катастрофи якщо не світового, то європейського масштабу. Двадцятирічна модель розвитку трьох країн — від демократичних ілюзій до репресивної дійсності — вичерпала себе.

На жаль, загрозу дестабілізації величезного Євроазійського простору не помічають чи не хочуть помічати лідери Заходу — сірі, бюрократичні постаті типу Обами, Меркель, Саркозі, Баррозо і т.п., позбавлені стратегічного бачення своїх великих попередників — Черчілля, де Голля, Аденауера, Рейгана — і зосереджені на економічних та безпекових проблемах західного світу. Бо політико-соціальна катастрофа східного слов’янства, що назріває й може статися упродовж наступних трьох-п’яти років, перекроїть геополітичну карту світу, створить нові загрози й нові гарячі точки конфліктів, нові зони впливу. Факторами, що сприяють такому розвитку подій, є світова фінансова нестабільність, геополітичні зміни, пов’язані з виходом на світову арену Китаю, Індії, країн Азії; загострення боротьби за енергетичні, харчові, водні ресурси. Європі, що домінувала у світі впродовж останніх п’ятиста років, пророкують втрату глобальних позицій, відступ у стратегічне небуття.

Скоріше за все, криза почнеться з Росії й перекинеться, наче лісова пожежа, в Україну та Білорусь. Хоча алогічна логіка історії може запропонувати інші варіанти. Але зрозуміло, що сьогодні найбільш впливовим носієм і агресивним поширювачем авторитаризму, політичного застою і антидемократичних практик є саме Росія. Саме там, на просторах колишньої імперії, сьогоднішній правлячий режим Києва шукає приклад і натхнення. Члени владної команди, не обізнані ні в історії, ні в геополітиці, не розуміють, що їхня політична загибель найімовірніше прийде з Москви. І що невдовзі їм доведеться спізнати гіркоту відносин з бундючними північними самодержцями, які упродовж трьох віків не знали — і сьогодні не хочуть знати — мови рівноправ’я, поваги до інших сусідніх народів, зокрема до України.

Отже, Росія сьогодні — багатонаціональна країна, в якій не затухає збройний етнорелігійний конфлікт і яка, всупереч Конституції, фактично перестала бути федеральною, перетворившись на закрите акціонерне товариство КаГеБістів, чиновників та купки олігархів. Країна, населення якої за час правління Путіна скоротилося на 2,5%, а число бюрократів зросло на 42%. На думку одного російсько-американського аналітика, в Росії створено тандем слабкої держави та потужних кланових корупційних структур, а на зміну ОЗГ (організовано-злочинних груп) прийшли — ЧОЗГ — чиновно-олігархічні злочинні угруповання. Корупція складає до 50% від ВВП, що посунуло Росію за індексом корупційності на 178-е місце у світі (Зімбабве — на 134-му місці).

Країна, в якій контролюються ЗМІ, придушується діяльність опозиції. Країна, в якій два найвищі керівники обіцяють «поговорити і домовитись» — хто з них стане наступним президентом. Чи не наруга це над здоровим глуздом? Ні. Це — модель «демократії» нового типу — народно-демократичної монархії.

У 2009 р. Росія, доля якої у світовій економіці становить 0,7% (!), випала зі списку десяти великих економік світу, пропустивши вперед Бразилію, Іспанію та Канаду. Отримавши за час правління Путіна 1,5 трильйона нафтодоларів, Росія не спромоглася побудувати жодного кілометра сучасних автострад (Б.Нємцов), зате за рівнем убивств на 100 тисяч населення в 40 разів перевищує європейські показники. Не дивно, що понад 40% молоді хочуть емігрувати з цієї країни.

Навіть такий співець російського імперіалізму, як А. Проханов, вбачає «признаки страшного и стремительного падення сегодяшнего российского уклада и системы в пропасть...Мы живем в очень тяжелый, ужасный, страшный период русской истории», — бідкається він.

Все частіше серед поважних російських аналітиків звучать перестороги щодо можливості розпаду Росії на ряд самостійних держав — Євросія, Татарстан, Урал, Сибір...Все більш обговорюваною стає думка про відділення Росії від бунтівного ваххабітського Кавказу, все популярнішими стають гасла російських фашистів — «Росія для росіян».

І ось у цей критичний період історії — період великої невизначеності й тривог — круті донецькі хлопці намагаються мавпувати гнилу й кримінальну вертикаль влади, обираючи своїм кумиром Путіна, — послідовника й учня Столипіна, Денікіна, Андропова, — головного «збирача» пострадянських земель під скіпетр Росії, — а отже, головного ворога незалежної України, котрий не вважає українців окремим народом, а Українську державу — державою. Як висловився на сторінках «Русского журнала» один путініст: «Господь задумал эту нелепую псевдострану (Украину) как чрезвычайно ехидную и злую карикатуру на Россию. Недаром ВВП (Путин) его (Януковича) в частном общении иначе как бандеровцем уже и не называет» (РЖ, 5.07.2011).

Невже Янукович та його оточення не розуміють, що Путін як правовірний чекіст зневажає їх — людей з іншого, ворожого йому минулого, їхні провінційно-простацькі манери і смаки нуворішей? Ще більш небезпечно для київського режиму — вплутуватись у темні внутрішньокремлівські інтриги напередодні президентських виборів у Росії.

Будуючи «путінізм» в Україні, нинішні можновладці граються з вогнем, який може спалити їх самих.

СУМНЕ ЛІДЕРСТВО БІЛОРУСІ

Серед східнослов’янських держав Білорусь першою стала на шлях авторитаризму і диктатури, утримуючи на сьогодні це сумне лідерство. Навіть путінська Росія, не кажучи вже про Україну, в порівнянні з Білоруссю здається оазою демократії. Уклавши негласний контракт із власним народом і забезпечивши прийнятий рівень соціальних гарантій у країні, Лукашенко, цей радгоспний директор-диктатор, що стане колись карикатурним героєм оперет, створив далеко не оперетковий, потужний репресивний режим, який може ще на певний час забезпечити «Бацьку» перебування при владі. Йому треба побути при владі ще років десять-п’ятнадцять, коли малий Коля в генеральській уніформі підросте й успадкує престол.

Але ресурс цього режиму й цієї моделі розвитку близької нам країни майже вичерпано: Білорусь 2011 року опинилася на краю економічної прірви. Рубль девальвовано на 75%, інфляція в першому півріччі становила 36,2%, ціни стрімко зросли, курс долара на чорному ринку вдвічі вищий за офіційний. Жорстокі репресії влади після президентських виборів, гостро негативна реакція Європи на дії Мінська, загострення відносин з Росією (пошлемося на думку згадуваного вже А.Проханова: «Определенные кремлевские... круги, ориентирующиеся на олигархов, мечтающих завладеть частью белорусской собственности, дали отмашку на дестабилизацию ситуации в Белоруссии») та втрата соціально-економічної стабільності стали для білорусів шоком, що, безумовно, посилює антилукашенківський потенціал опозиції, веде до майбутніх потрясінь.

Хоч куди б пішла Білорусь — до Росії, де їй вготована доля несамостійної, злиденної частини «путинского мира» (до речі, якщо 10 років тому об’єднання Білорусі та Росії підтримували 80% білорусів, то зараз — лише 31,4%, а проти — 47,8%), або до Європи, шлях до якої лежить тільки через ліквідацію диктаторського режиму й болючі реформи, — цій лагідній, миролюбній частині східного слов’янства доведеться пройти через серйозні випробування.

УКРАЇНСЬКИЙ ШЛЯХ ДО ТЕМРЯВИ

Діагноз тому, що сталося з Україною 2010-2011 роками, поставлено в публікаціях таких авторів, як І. Дзюба, О. Пахльовська, С. Грабовський, В. Портников, Ю. Макаров, І. Лосєв, О. Романчук та ін., і навряд чи варто повторюватися. Але варто нагадати, що до нинішнього стану правлячі «еліти» йшли вперто й послідовно, перетворюючи країну на заповідник клептократії, на дірявий, без дверей, склад колишніх народних багатств, в якому впродовж двадцяти років безкарно гризлися за здобич хижаки, на споганений фарисеями храм української мрії. Ми не помітили, як 1999—2000 роками стався якісний злам, коли президент Кучма, підпорядкувавши собі механізми державної влади, цинічно відкинувши демократичні гасла, які він проголошував спочатку, почав побудову криміналізованої, корумпованої моделі держави, якою править купка нуворишів, чиї статки зростають рік у рік.

Ще 1999 року колишній прем’єр-міністр України Є. Марчук дав суспільству сигнал тривоги — опублікував пронизливо-гірку книгу «П’ять років української трагедії», в якій звинуватив кучмівську державу у створенні сприятливого грунту для процвітання корупції, в окупації криміналом реальної економіки, у кадровій політиці, за якої певній категорії осіб, призначених на високі посади, створюють умови безкарності. Така людина ставала «своєю», «пов’язаною». Є. Марчук попереджав, що такий тип «пов’язаності» притаманний кримінальному світові.

Судові структури в такій державі дедалі частіше втягувалися в політичні «розбирайлівки», стаючи інструментом захисту можновладців, а не загальнонаціональних інтересів. Країна скочувалася в болото беззаконня — цей процес очолювали три останніх президенти — і червоний директор Кучма, і український месія Ющенко, і проросійський Янукович.

Головну, визначальну роль у приході до влади нинішнього режиму відіграла зрадницька позиція Ющенка: своєю лицемірною архаїчною риторикою і злочинною бездіяльністю на посаді президента Ющенко завдав нищівного удару по «української мрії», виразником якої був Майдан. Будуючи феодально-олігархічну державу з українськими декораціями, бездарно і небезпечно граючи на національних почуттях, Ющенко сприяв поглибленню розколу України, ослабленню державної влади. Янукович продовжив «розкольну» справу свого попередника — тільки з іншим знаком, більш жорстко й безкомпромісно зміцнюючи режим радянсько-російського спрямування назад, у часи УРСР.

ДОБРО НА НЕНАВИСТЬ

Режим Януковича — це особливе соціально-біологічне явище, яке ще чекає своїх дослідників. Квазіпартія, що намагається керувати Україною, побудована не на зрозумілій політичній ідеології (соціалістична, ліберально-консервативна, зелена), а на суперечливих нетривких бізнес-інтересах. При перших подувах вітру Історії цей картковий будиночок розсиплеться, й сліду не лишиться — так, як це сталося з багатьма попередніми штучними утвореннями української політики. Але поки ці люди при владі, елементарний інстинкт самозбереження мав би диктувати їм правило — не розхитувати човна, в якому ледве всілися.

Бо однією з аксіом державної політики є заборона на ненависть, помсту і реванш з боку влади — на все те, що збурює й без цього розбурхану, розбратану країну. Однак замість того, щоб слідувати цьому мудрому принципу (згадаймо спеціальні «Комісії з примирення», створені в низці країн, охоплених конфліктами), правляча корпорація вивела на авансцену політики винятково огидних монстрів і відьом, справжніх смертохристів, романтиків великих чисток часів Єжова-Вишинського. Телебачення безжально зриває з цих панів і пані маски, оголяє їхню жорстоку сутність. І завжди, коли вони з’являються на екранах ТБ, вони та їхня партія програють в очах народу. Але не в очах влади, що ставиться до народу як до «піпла», який «все схаває», як до бидла, опір якого легко зламати.

Увірувавши в своє (тобто репресивно-поліцейське) всесилля, влада в Києві приготувала українському народові небачений досі святковий подарунок до 20-ї річниці незалежності: арешт Юлії Тимошенко. Цей безглуздий і жорстокий акт особистої помсти й бажання знищити свого головного опонента, незалежно від кінцевого повороту сюжету (можливо, Юлію Володимирівну під тиском Заходу звільнять через кілька днів), довів, що режим не зупиниться ні перед чим заради зміцнення й збереження своєї влади.

Напередодні найбільшого національного і державного свята українці отримали:

— замість Конституції та верховенства права — усевладдя прокуратури, атмосферу арештів, судів і репресій, забуту суспільством із радянських часів;

— замість святкового параду на Хрещатику — автозаки в потрійному кільці спецназівців, кількість яких перевищує кількість учасників парадів;

— замість справедливого й об’єктивного суду — перекошене від страху й ненависті обличчя молодого чоловіка в чорній мантії, якому не до снаги виявилася роль Понтія Пілата;

— замість народних гулянь — мітинги протесту та шабаш смертохристів з чорними транспарантами й надпотужними репродукторами, що закликають до ув’язнення провідного опозиціонера;

— замість закордонних привітань із нагоди ювілею — голоси засудження і перестороги з боку міжнародних організацій, США, Європейського Союзу — таких його ключових країн, як Польща (головує в ЄС), Німеччина, Франція, Італія. Навіть Росія висловила свою обережно негативну оцінку дій офіційного Києва. Безпрецедентним і знаковим жестом є прохання посла США Дж. Тефта надати йому можливість зустрітися з Ю. Тимошенко в тюрмі. Достатньо прочитати останні статті в «Економіст», «Вашингтон Пост», «Нью-Йорк Таймз», «Франкфуртер Альгемайне цайтунг» та інших впливових виданнях, щоб зрозуміти: лицемірним запевненням режиму ніхто не повірив — це політична справа.

Давши «добро на ненависть», вивівши на вулицю клакерів, які хижо вимагають ув’язнення Юлії так, наче це принесе їм щастя й низькі ціни на продукти харчування, влада регіоналів у фарсовому, але все одно в зловісному виконанні повторює мерзенні сцени сталінських часів, коли весь радянський народ одностайно, у пориві падучої, вимагав смерті шкідників, лікарів-убивць, націоналістів, сіоністів, правих опортуністів чи лівих уклоністів, агентів світового імперіалізму й закордонних розвідок. Чи можна було уявити це на світанку української державності?

Арешти Юлії Тимошенко, Юрія Луценка, інших представників ненависної нинішньому режиму «помаранчевої влади» є дуже небезпечним прецедентом, що порушує хистку рівновагу в Україні, заохочує смертохристів з ПР (до них залюбки приєднаються комуністи та інші духовні нащадки Сталіна) до розширення масштабів чисток, збільшення обсягів «посадок». Запуск репресивної машини для проведення політично вмотивованих процесів сам по собі є злочином для держави, яка називає себе демократичною.

Арешт Юлії Тимошенко став символічним, важливим підсумком 20-ліття української незалежності, свідченням повної деградації тієї моделі державності, яку побудували Кучма, Ющенко і особливо активно добудовує й удосконалює Янукович: моделі, що відкидає європейські цінності верховенства права й поваги до прав людини та її гідності. Моделі, яка панує сьогодні на східнослов’янському просторі.

Між тим, варто вчитатися в прогноз російського політика Івана Старикова («Эхо Москвы», 7.08.2011):

«Из блестящего тактика она (Ю. Тимошенко) становится гениальным политическим стратегом; рекомендую посмотреть ее обращение к нации накануне ареста, а это значит, что предсказать, кто будет следующим президентом Украины опять нельзя — и это нормально.

И последнее: Виктор Федорович Янукович и его «донецкая братва» уже сейчас должны понимать, что в обозримом будущем их вполне возможно ждут камеры, но вряд ли с евроремонтом».

MEMENTO MORI

Тільки сьогодні можемо гідно оцінити пророцтво Вадима Скуратівського, який ще 1991 року, на хвилі ейфорії та надій на швейцарське майбутнє України, попереджав про виникнення на пострадянському просторі авторитарних, напівфашистських режимів, на кшталт тих, що існували в Центральній Європі 1930-ми роками.

Прийшов, нарешті, час тверезо оцінити ситуацію, в якій опинилася Україна через 20 років після проголошення незалежності. Ілюзії щодо виняткового, європейського шляху України, підтримувані владою в пропагандистських цілях, не давали змоги більш системно поглянути в цілому на східнослов’янський обшир (балтійський і кавказько-азійський простори колишнього СРСР — це тема інших роздумів) й побачити небезпечно схожі траєкторії розвитку: як у злій казці — відрубані щупальця восьминога знову зростаються в єдине тіло.

Треба визнати, що в Україні, крім специфічно українських відмінностей (вищий потенціал свободи, конкуренція бізнес-еліт, слабкішій вплив держави, які давали нам надію на європейський шлях), продовжують діяти спільні для трьох слов’янських народів базові фактори — такі, як укоріненість рабської психології, покірливість, брак глибоких демократичних традицій, висока корумпованість, слабкість інститутів громадянського суспільства, брак політичної культури та інше. Важливу роль відіграла наявність у трьох країнах (Україна, Росія, Білорусь) потужної групи посткомуністичних управлінців, «радянських людей», наскрізь просякнутих більшовицько-диктаторською, репресивною, антиліберальною ідеологією й біологічною жадобою влади, для яких єдино зрозумілою формою правління є авторитаризм. Для тих нових володарів, хто пограбував суспільство і для кого універсальним мірилом всіх людських цінностей є гроші, диктатура їхніх ставлеників є також єдиним прийнятним методом управління.

Суміш «советского человека» з дикунським капіталізмом дала свої потворні плоди.

Але духовні побратими Чаушеску, Мубарака, Мугабе й Кадаффі мусять пам’ятати, що легко випустити псів ненависті на вулиці, нацькувати їх на «ворогів народу», та дуже важко буде їх приборкати.

Українці, білоруси, росіяни варті кращої долі й кращих лідерів. Але не треба забувати, що кожен народ має той уряд, на який заслуговує. І матиме цей уряд так довго, як довго терпітиме його.