Державна мова Ізраїлю

Іван Мельник

Приблизно 65% населення Ізраїлю вважають іврит своєю рідною мовою – це дуже непоганий показник для країни, де 25% громадян – араби. І мало хто знає, що якихось сто років тому івритом НЕ РОЗМОВЛЯЛА ЖОДНА ЛЮДИНА У СВІТІ.

"Ієгуді, дабер іврит!

Відродження івриту в якості національної мови євреїв – лінгвістичний, соціальний та політичний феномен, який не має аналогу в світі.



Мова, якою розмовляли ветхозавітні пророки іудеїв і якою написаний Ветхий Завіт, почала витіснятися із вжитку у першому столітті до нашої ери.

До другого століття вже нашої ери арамейська, що прийшла їй на зміну, та іврит функціонували паралельно (доказом цього стали знамениті кумранські рукописи, написані здебільшого івритою, і частково – арамейською та грецькою). Після цього іврит фактично повністю перестав вживатися євреями для повсякденного спілкування. Єдина комунікативна сфера, яка залишилася за цією мовою, - це Ветхий заповіт, релігійні тексти рабинів та коментарі до них.

У лінгвістиці мови з таким ареалом вжитку називаються мертвими. Іврит був мертвим приблизно два тисячоліття.

Показово, що будь-яка «молода» нація, яка у 18-19 столітті почала розвивати власну мову, мала «стартові позиції» на порядок кращі, ніж їх мав іврит в якості гіпотетичної державної мови. Євреї ж не спілкувалися на івриті ВІКАМИ.

Більше того, вони віками розмовляли на зовсім інших мовах: на зміну арамейській прийшла мова ладіно (видозмінена іспанська) для євреїв-сефардів, а після їх вигнання з Іспанії домінуюче становище зайняв ідиш, яким говорили євреї-ашкеназі.

Уявімо собі, що єврейські націоналісти (сіоністи), які в 19 столітті поставили собі за мету відродження держави Ізраїль на землях біблійних предків, керувалися б тією ж аргументацією, яку зараз частенько експлуатують прихильники «двох державних» мов в Україні. Мовляв, навіщо нам втрачати спорідненість з такою потужною культурою, як німецька? Адже ідиш – цілком розвинена мова, нею розмовляють мільйони євреїв, вона широко застосовується на всіх комунікативних рівнях – від торгу на базарі до красного письменства. Не подобається німецька – можна взяти будь-яку іншу поширену мову, адже географія розселення євреїв давала таку можливість. І це було значно простіше й функціональніше, ніж реставрувати архаїчний іврит, де маса слів була просто відсутня.

Все це так, якщо не брати до уваги одну важливу обставину. Сіоністи хотіли не просто мову для всіх євреїв– вони хотіли нову державу.Для цього була потрібна не запозичена, а своя власна мова.

І на цю роль найкраще пасував не ідиш, сефардська ладіно чи навіть російська (були й такі ідеї), а саме іврит. Мертвий, архаїчний – але свій.

Неймовірно, але факт: цю істину не просто збагнув першим, але й втілив у життя один-єдиний чоловік. Його звали Лазар Бен Ієгуда – під цим іменем він назавжди ввійшов у історію не лише єврейського народу, а й світової лінгвістики як провідник єдино відомої трансформації мертвої мови в живу. Саме він сформулював гасло, під проводом якого іврит «воскрес із мертвих»: Ієгуді, дабер іврит! Євреї, говоріть івритом!

Реаніматор івриту

Лазар Іцхак Перельман (традиційне іудейське ім’я Бен Ієгуда, тобто «син Ієгуди» він взяв собі згодом) – майже наш земляк. Він народився в Російській Імперії, у містечку Лужки Віленської губернії (зараз це Вітебська область Білорусі).

Вчився в російській гімназії, але з трьох років – як це було прийнято в ортодоксальних євреїв – здобував освіту в початковій релігійній школі - «хедері», а потім і у вищій - ієшиві. Саме там він освоїв іврит - мову, відродження якої стало справою його життя.

Бен Ієгуді пророчили кар’єру рабина, але він вирішив здобувати світську освіту в Сорбонні, де закінчив медичний факультет. У Парижі Бен Ієгуда познайомився з ідеями сіонізму, але – найголовніше – тут він вперше усвідомив, що «мертвий» іврит може стати мовою спілкування для євреїв, що походили з різних етногеографічних груп.

У 1881 році – у віці всього лише 23 років – Лазар Бен Ієгуда їде до Палестини. В нього є надмета – іврит повинен стати мовою майбутнього Сіону, єврейської держави.

Цікаво, що джерелом натхнення для Бен Ієгуди послужив національний рух слов’янської Болгарії, яка саме в цей період вела активну боротьбу за незалежність від турків. Якщо болгари можуть, то хіба євреї, народ Книги, гірші за них?

Відроджувати іврит було надзвичайно складно.

Як правило, створення літературної мови базується на фольклорі та розмовній мові. На івриті не було ні того, ні іншого. Ба більше, в словнику не було слів на позначення елементарних побутових понять 19 століття – таких, як «праска» чи «меблі».

Чи не єдиний козир – єврейські діти традиційно отримували в дитинстві базову релігійну освіту, і тому знали принаймні тексти найголовніших молитов. Таких була приблизно половина від загальної кількості, відсотків двадцять могли читати тексти на івриті.

Втім, від «релігійного статусу» івриту для справи відродження мови була не тільки користь, але й шкода.

Так, першу газету Бен Ієгуди закрили через протести... ортодоксальних євреїв: вони вважали, що вживання мови «святих текстів» для світських потреб ганьбить іврит.

Три методи Бен Ієгуди

Найбільша заслуга Бен Ієгуди полягагає в тому, що він не просто зрозумів, що іврит треба відроджувати, але й сформулював ефективний план цілком конкретних дій, спрямованих на досягнення цієї мети.

Цей план включав три компоненти. Перший Бен Ієгуда назвав «іврит у домі». Відповідно до нього, відродження мови мало початися із її повсякденного вживання в побуті.

«Якщо мова, якою перестали розмовляти, може повернутися в якості розмовної мови окремої особи для всіх її життєвих потреб, це не залишає сумнівів у тому, що ця мова може стати розмовною мовою для суспільства».

Здавалося б, елементарна річ – але Бен Ієгуда сформулював украй важливий принцип, якого варто дотримуватися всім, хто переймається станом рідної мови. А саме – потрібно почати із себе і не зважати на навколишню ситуацію.

Ніхто не розмовляє на івриті? Ну й що – зате буду розмовляти я, а решта "підтягнеться". І Бен Ієгуда принципово переходить виключно на іврит – попри те, що багато його близьких просто не розуміли, коли він до них звертався. Але вже на пароплаві до Палестини знайшлися кілька людей, з якими він так-сяк зміг спілкуватися.

У дотриманні цього принципу Бен Ієгуда демонстрував справді ветхозавітний фанатизм. Так, він вирішив, що його син почне розмовляти саме на івриті – і заборонив матері і гостям звертатися до малюка будь-якою іншою мовою.
У своїй автобіографії син згадує, як одного разу батько прийшов додому і почув, як дружина наспівує дитині колискову своєю рідною російською. Бен Ієгуда впав у лють і з криками накинувся на дружину, довівши її до сліз.

Другий компонент «плану Бен Ієгуди» - «Іврит у школі». Ще навчаючись в російській гімназії, він звернув увагу на те, як різноманітні «інородці» долучаються до використання російської мови в процесі навчання – хоча їхня рідна мова зовсім інша.

«Іврит прийде із синагоги в дім навчання (релігійного – прим.), звідтти – до школи, а зі школи він прийде в дім і... стане живою мовою».

Тут Бен Ієгуда теж запропонував кілька унікальних як на той час методик.

По-перше, спілкування на івриті в школі мало бути тотальним (а українцям зараз хочуть довести, що коли вчитель говорить українською не лише на уроці, а й на перерві, - це погано).

По-друге, вивчення івриту відбувалося за принципом «іврит через посередництво івриту» - без застосування інших мов.

Вчителям було надзвичайно важко. Бракувало не тільки підручників, навчальних методик чи елементарних дитячих пісеньок – не вистачало слів, і вчителі іноді пояснювали учням те чи інше поняття жестами.

Але ентузіазм робив свою справу: вчителі брали підручник російьскої чи французької мови й використовували його як шаблон. А інтенсивне занурення в комунікативне середовище робило свою справу: за кілька місяців єврейські діти, що прибули до Палестини з різних кінців світу, вільно розмовляли між собою не тільки на освітні, а й на побутові теми.

Слова, слова, слова

Про третю складову плану Бен Ієгуди під назвою "Слова, слова, слова" варто поговорити окремо. Коли Бен Ієгуда повністю перейшов на іврит, він дуже швидко усвідомив, що мова, якою не говорили дві тисячі років, не має дуже багатьох слів.

Потрібен був словник – причому не тільки «старого» івриту, але й нового, того, який народжувався щодня в процесі побутового спілкування та освіти.

І Бен Ієгуда створив такий словник – 17-томний «Повний словник стародавнього і сучасного івриту». Це була колосальна праця – іноді на неї йшло по 18 годин в день.

Завершити її Бен Ієгуда не встиг – через три десятиліття після його смерті словник закінчили дружина і син. Однак цей справді монументальний лексикографічний доробок став фундаментом для майбутнього розвитку мови іврит на наступні десятиліття.

Зрозуміло, що придумувати всі «неіснуючі» слова самостійно Бен Ієгуда не міг.

І заснував у 1890 році Раду івриту (сьогодні це Академія мови іврит) – організацію, яка зайнялася пошуком, відбором і затвердженням нових слів. Першими членами Ради стали вчителі – кожен сільський викладач міг винаходити слова за власним смаком і надавати на загальний розгляд.

Сучасний результат цієї роботи – тисячі нових слів, десятки тисяч словотвірних похідних, понад 100 тисяч технічних термінів, яких в архаїчному івриті просто не існувало.

Крім роботи над словником, Бен Ієгуда став одним з піонерів ще одного напрямку – друкованої періодичної преси на івриті. Заснована ним газета Hatzvi («Олень») мала все ту ж мету – створити ще одну «площину» спілкування на івриті, але для дорослих. Це було не перше видання мовою іврит, але й тут Бен Ієгуда запровадив кілька новацій.

По-перше, його видання орієнтувалося на подачу новин, а не на розмірковування на ту чи іншу тему. Тобто, воно було цікаве ширшій аудиторії. По-друге, його відрізняла низька ціна. І нарешті, газета допомагала вивчати мову – в ній регулярно друкувалася підбірка нових слів.

Як видно, «план Бен Ієгуди» стосувався розвитку мови як такої. Однак паралельно з цим сіоністи вели постійну роботу над здобуттям офіційного статусу для івриту.

В 1914 році іврит запроваджено у школах всіх рівнів. У 1923 він стає офіційною мовою Палестини – на додаток до англійської та арабської. Показово – спочатку мова, і лише потім, в 1948 році - держава. Самі євреї вважають, що запровадження івриту стало одним з головних чинників створення майбутньої держави Ізраїль.

Результатом діяльності Бен Ієгуди став неймовірний і безпрецедентний факт: за 40 років, період життя одного біблійного покоління, мертва мова іврит увійшла в усі без винятку комунікативні сфери – від побутової до офіційної.

І сьогодні навряд чи хтось при здоровому глузді стане заявляти, що іврит – мова непотрібна, що вона застаріла назавжди і ніколи не буде сучасною, що вона відриває євреїв від тих культур, з якими вони були споріднені протягом століть і які збагачували своїм талантом... Тобто, саме те, що чуємо ми від апологетів російськомовності в Україні.

На завершення хочеться сказати таке. Своя мова – не примха твердоголових націоналістів. Це ключовий елемент здобуття народом політичного статусу – тобто, його перетворення в націю. Романтика й ідеалізм – лише зовнішні сторони, оболонка.

Натомість у фундаменті лежить чітка й раціональна прагматика. Її суть проста: хочеш мати власну державу – розвивай і підтримуй власну мову. Ізраїльтяни переконливо продемонстрували, як це треба робити. І буде дуже прикро, якщо новообрана українська влада своїми діями продемонструє, як цього робити не треба.