До уваги

Розстріляний вертеп

2012-01-11T23:28:00.002+02:00

Колядки і щедрівки, які перемогли програму «Время»

2012-01-07T11:06:00.002+02:00

Олександр Палій, історик

Невдовзі після війни, у 1947 році радянський радіоефір раптом завмер. Люди пам‘ятали, що таке могло статися хіба на початку війни. Усе виявилося простіше: на середині передачі хтось із ЦК партії зупинив трансляцію українських різдвяних колядок у виконанні Івана Козловського.Тоді ж з магазинів по всьому СРСР були вилучені й знищені його платівки. Але рукописи не горять:

Після такої історії в СРСР вижив би мало хто. Однак, стратити всесвітньовідомого співака означало додати аргумент щодо кровожерливості радянського режиму під час Холодної війни, що якраз починалася. Тим більше, що Козловський незадовго перед тим виступав перед лідерами СРСР, США і Великої Британії на конференції у Потсдамі й удостоївся численних компліментів.

У 1973 році «фокус» з платівками повторився. Козловський ще раз спробував видати свої колядки окремою платівкою, але невдовзі їх теж було вилучено з магазинів і знищено.

І для сталінського, і для лібералізованого «совка» українські колядки виявилися немалою загрозою.

Адже колядки, як мало що інше, підкреслювали естетичну неповноцінність «совка». Почувши їх (на тлі радянських «Огоньков» і «піонерських зорьок») людина могла відчути, де правда, а де ні. Протиставити цьому радянська влада просто не мала чого. «У меня для вас других писателей нет», як казав один радянський диктатор.

Щирість «канонічного» виконання колядок пояснюється тим, що Іван Козловський з 7 до 17 років співав у Михайлівському Золотоверхому монастирі. Виходячи на сцену, він завжди, навіть у 1930-50-і роки, хрестився. Він також співав пісні українських січових стрільців. Це інша школа, ніж у влучно підмічених в Ільфа і Петрова «здобутків» радянської поезії: «Служил Гаврила за прилавком. Гаврила флейтой торговал…»

Козловський заповів поховати себе на батьківщині, в селі Мар‘янівці під Києвом, сам вибрав місце для могили, але його поховали на офіціозному Новодівичому цвинтарі в Москві.

Приблизно така ж історія трапилася з режисером Олександром Довженком, який писав у своєму щоденнику: «Хрущов і Берія не пустили мене в Київ, я український ізгой. Кара, яку мені придумали великі люди в малості своїй, жорстокіша за розстріл. Я хочу писати серед свого народу... Невже я не можу жити на Вкраїні? Я забуваю мову свою. Пишу, розлучений з народом моїм, з матір’ю, з батьковою могилою, з усім-усім, що любив на світі більш над усе. Мене з’їдає туга по Вкраїні… Ой, земле рідна, мати моя і печаль. Прийми мене хоч мертвого. Що мені робити тут, у Москві, на самоті. Я України син. Нащо одняли у мене Матір?»

З однією українською щедрівкою стався неймовірний випадок.

Ця мелодія раз пролунала на радіо, щоб завоювати світ. Це трапилося через 15 років після того, як у січні 1921 року її автора, видатного українського композитора Миколу Леонтовича, уві сні убив агент ЧК, що попросився в хату переночувати.

Ось уже понад півстоліття на час різдвяних свят «Щедрик» є найпопулярнішою мелодією у світі, відомою як «Carols of the Bells» або «Ukrainian Carols». Жоден астрономічний бюджет жодної реклами досі так і не зміг повторити успіху цієї мелодії, написаної безкоштовно. Як сказав колись Паганіні, треба відчути, щоб інші відчули. Її нині виконують навіть так:

УНІАН

Чи зрозуміли ми Помаранчеву революцію? – Любомир Гузар

2012-01-02T13:06:00.001+02:00

Світ ахнув…

Однієї середи, пізньою весною 2005 року, я сидів під час загальної папської аудієнції на площі Святого Петра в Римі біля кардинала з Таїланду, який несподівано, звернувшись до мене, сказав: “Розкажіть мені про ту Вашу Помаранчеву революцію”.

Невдовзі після того, тієї ж весни, в Римі громадянин однієї Африканської країни, яка переживала складну політичну ситуацію, запевняв мене: “Ми пильно стежили за перебігом Вашої Помаранчевої революції і багато з неї навчилися”.

Депутати німецького парламенту одного дня прийшли до залу засідань із помаранчевою атрибутикою: німці, народ, який вивчає історію, зрозуміли, що Помаранчева революція – це небувала подія.

Пригадаймо, якою була ця революція: на центральній площі Києва зібралося кількасот тисяч людей, говорили навіть, що мільйон; жителі столиці гостинно приймали до свого житла цілком незнайомих людей; не пролилося жодної краплі крові, не було розбито жодної вітрини, зібрані люди інакодумаючих вітали не кулаками, а квітами!

Минуло декілька років. Питаємо себе: чужинці з різних кінців світу захоплювалися нашою Помаранчевою революцією, а чому ж ми про неї забули?

Країна в напруженні. З уст самого президента пролунала осторога про можливі збройні сутички. Що сталося? Може, ми не зрозуміли тої революції? Чи, може, нам потрібна кривава революція, на кшталт Французької чи Жовтневої?

Не думаю, що хтось у нашому народі бажав чи ще сьогодні бажає пролиття крові. Не думаю, що ми не зрозуміли. Підозрюю, що дехто просто не хотів зрозуміти, намагаючись обернути її на політичне видовище.

Ми голосно заявляємо, що любимо Україну. Рівно ж усюди стверджуємо, що бажаємо демократії в нашій країні. Це дуже гарно звучить, але може бути засобом, щоби приспати голос свого сумління. Великою є спокуса ховатися за абстрактні поняття: любов до України, прагнення демократії тощо.

На Майдані в Києві сім років тому стояла не Україна, стояли конкретні люди – українці. Вони не прагнули “демократії”, а домагалися правди і справедливості.

Може, тепер нам буде легше зрозуміти, чому після такої славної “революції” ми є там, де були.

Найвищий час нам усім навчитися, що треба любити конкретних громадян і що в нашій країні повинні запанувати правда та справедливість. Щойно тоді світ визнає нас як зрілий народ, а ми заживемо не тільки в самостійній і незалежній державі, але також у щасливій країні.

Подія, відома під назвою “Помаранчева революція”, минула, однак, я переконаний, її дух не загинув. Тому ми всі – від найстаршого до найменшого − повинні перетворити цей дух на чин.

Як це зробити? Поважати кожного співвітчизника, говорити правду, віддавати кожному те, що йому належить…

Архиєпископ Любомир Гузар

Міністр Табачник і аферист Слюсарчук

2011-12-27T14:57:00.000+02:00

Наприкiнцi минулого тижня мiнiстр Табачник здiйснив третю вiдчайдушну спробу врятувати себе i своє крiсло пiд тиском очевидних фактiв, якi засвiдчують, що вiн — один iз тих таємних покровителiв, що останнiми роками безпосередньо опiкувався скандальним псевдолiкарем Слюсарчуком.

Такий крок мiнiстра був очiкуваним, бо вiн справдi втрапив у халепу. Ще б пак, посадовець особисто зробив усе, аби людина, яка нiколи не закiнчувала нiякого вищого навчального закладу, не мала жодного диплома про вищу освiту, стала “професором кафедри нейрохiрургiї”. Без пiдпису Табачника на атестатi цього не було б нiколи. Особистий пiдпис мiнiстра зробив неможливе можливим — те, що, здавалось би, не продається за жоднi грошi, сталося: аферист став “професором”. У лапках, звiсно, але з бланком справжнього документа.

А потiм Табачник пiшов ще далi. Як голова Комiтету з присудження державної премiї у галузi освiти особисто пiдписав подання Президентовi на нагородження свого спритного пiдопiчного та його безпутного водiя, Сашу Червоного, державними премiями — кожному по 150 тисяч гривень.

Можна сказати, що все у цих людей iшло чудово. I, найiмовiрнiше, нiхто нiчого нiколи не запiдозрив би. Псевдолiкар щедро дiлився б зi своїм найбiльшим патроном грошима, що їх отримував вiд родичiв убитих ним жертв, високопоставлених друзiв-збоченцiв псевдопрофесора, якi гвалтували дiтей, студентiв, що ставали наркоманами. I, скидається на те, мiнiстр не гребував би такими вiддяками, бо, як засвiдчує подальший перебiг подiй, мораль i мiнiстр Табачник — це двi планети, якi рухаються орбiтами, що не перетинаються.

Країною i свiтом уже котилася хвиля викриття найгучнiшої з афер, яка дiяла пiд прикриттям Мiнiстерства освiти України. I замiсть того щоб попросити у покалiчених, у родин померлих вибачення та подати у вiдставку, мiнiстр й далi вдавав, що нiчого не сталося.

А потiм Табачник несподiвано вiзьме вiдпустку i зникне. Вiн навiть не з’явився 5 грудня на зустрiч з єврокомiсаром iз питань освiти Андрулла Вассiлiу. Це — вершина нетактовностi, бо така зустрiч була заздалегiдь внесена до плану мiнiстра. I важлива для України.

Чому ж так вчинив мiнiстр Табачник? А що йому мертвi чи єврокомiсар... Рятувався сам. Бо лише одна причина могла бути поясненням усього цього: мiнiстр i його команда працюють над обгрунтуванням нової версiї, що мала кiнцево пояснити, як сталося, що українське Мiнiстерство освiти зробило з бездипломного петеушника-афериста професора та лауреата держпремiї.

I ось п’ятниця, 16 грудня. Мiнiстр Табачник дає прес-конференцiю. Звiсно, для обмеженого кола журналiстiв, оскiльки чи не вперше анонс прес-конференцiї не був розмiщений на сайтi мiнiстерства. Виникало враження, начебто мiнiстр хоче, аби його думки почуло обмежене коло людей: наприклад, Президент, вiд якого залежить його доля.

Однак, на нашу думку, було б дуже несправедливо, якби думки мiнiстра Табачника не почув широкий загал. Адже вони висловленi на офiцiйному заходi, а отже, можуть у подальшому мати велику цiннiсть для слiдства.

Схематично сказане Табачником зводилось до такого:

1. Слюсарчук справдi не має вищої освiти, вiн не закiнчував росiйського навчального закладу.

2. Мiж Росiєю i Україною дiє мiждержавна угода, яка встановлює еквiвалентнiсть освiтнiх документiв обох країн пiсля процедури їх визнання.

3. Слюсарчук надав для визнання свого начебто отриманого в Росiї диплома про вищу освiту його ДУБЛIКАТ.

4. Цей дублiкат вiн отримав унаслiдок помилки працiвникiв росiйського медичного вузу.

5. Помилка сталася тому, що працiвниця архiву п. Крикун сфальсифiкувала “архiвну довiдку”, яка послужила пiдставою для видачi нею дублiката диплома.

6. Панi Крикун звiльнено з вузу ще торiк.

7. Росiйськi чиновники визнали свої помилки i щиро розкаюються.

8. Вiн, мiнiстр, доклав неабияких зусиль, щоб нарештi з’ясувати iстину в цiй скандальнiй iсторiї.

Висновок, який зробив мiнiстр Табачник, генiальний. Цитуємо: “Росiяни визнали дев’ять своїх помилок, якi призвели до видачi ними фальшивого диплома”. Про свої огріхи міністр скромно промовчав.

Упевнений, що пiсля прес-конференцiї мiнiстр Табачник, зачинившись у кабiнетi, залпом випив щонайменше 200 грамiв коньяку за те, аби цього разу всi повiрили у сказане ним.

На жаль, Дмитре Володимировичу, на жаль, хоч ви — мiнiстр, але iстина дорожча. Хоч ми дуже добре знаємо, як ви любите Росiю, як вiрите в неї, цього разу вона вам точно не допоможе.

Ця ваша версiя, пiдкрiплена навiть листом за пiдписом першого проректора вузу пана Хабрiєва, справдi блискуча. Вiдчувається, скiльки ви вклали в неї особистої працi думки, справжньої сутi душi своєї. Та є лише один маленький, але дуже суттєвий дефект — вона неправдива. I ви нiколи не вдалися б до її озвучення, якби бодай для себе вчасно зрозумiли, що ваш пiдопiчний, пан Слюсарчук, насправдi бiльш талановитий аферист, анiж ви, мiнiстре Табачник. Вiн перевершив вас, забувши, правда, вас про це поiнформувати. Ось тому ви зробили в минулу п’ятницю таку фатальну помилку, навiть не пiдозрюючи цього.

Тому читайте далi дуже уважно, пане мiнiстре.

Отже, пункт перший i найважливiший: працiвниця архiву п. Крикун НIКОЛИ не видавала “архiвної довiдки №264”, на пiдставi якої начебто було видано дублiкат диплома про вищу освiту.

Що дозволяє нам зробити такий висновок? Дуже простi, але беззастережнi факти: ця довiдка пiд тим самим номером iснує щонайменше в чотирьох варiантах. У рiзних справах рiзних рокiв вона фiгурує як єдиний i неповторний оригiнал. Нiкому, мабуть, у життi не спало б на гадку ворушити кадровi справи багатолiтньої давностi та зiставляти їх. Але ми це зробили. I результат вразив.

Слюсарчук та його бригада, "штампуючи" довідки-підробки, навіть не завдавали собі клопоту виправити елементарні помилки.

У першому варiантi довiдки, що з’явилась на свiт ще в далекому 2005-му, ви, пане Табачник, можете знайти дивовижнi речi. Наприклад, українську лiтеру “i” у росiйському словi “унiверситет”, слово “соцальний” замiсть “социальный” у назвi росiйського вузу. I найголовнiше, помилку в прiзвищi завархiву — “Кригун” замiсть “Крикун”. I ще з десяток граматичних помилок.

Чи могли цю так звану архiвну довiдку виготовити в Росiї, як це стверджують Табачник i новий обдурений ним перший проректор московського вузу п. Хабрiєв? Нi, бо в росiйському навчальному закладi нiхто не використовує клавiатури з українською розкладкою, тож лiтеру “i” у текстi документа, який справдi готують у Росiї, вдрукувати неможливо.

По-друге, завархiву мала би бути хiба що дуже п’яною, аби пiдписати документ, де її прiзвище так перекручено.

По-третє, завархiву вищого навчального закладу мала би бути дуже неграмотною людиною, аби допустити стiльки помилок у документi.

По-четверте, завархiву мала би бути самогубцем, якому наплювати на Кримiнальний кодекс, якби вона могла безкарно з 2005-го по 2010-й видавати довiдку з одним вихiдним номером, але з рiзними датами, та щоразу з удосконаленим, краще вичитаним текстом.

Росіяни таки не причетнi до фальсифiкацiї цiєї так званої архiвної довiдки. Ви, шановний мiнiстре Табачник, даремно втягнули цiлковито невинну людину панi Крикун i першого проректора пана Хабрiєва у цю свою нову та досконало непродуману аферу. Такi вашi дiї ображають два народи.

Але ми розумiємо, ви пiшли на це, розраховуючи, що Слюсарчук дiяв логiчно, рацiонально, вiдповiдально, якщо хочете, у своїх безвiдповiдальних вчинках. Ось тут i криється ключова помилка. Ви, пане мiнiстре, звиклi до розкошi, розманiженi улесливiстю оточення, нiколи не зможете збагнути логiки дiй iнтернатiвської дитини-сироти, здатної на все, аби пробити собi шлях у життi. I готовий вiн був це робити в будь-який спосiб i за всяку цiну.

Отже, хто тодi пiдробив ключовий документ, що став головною пiдставою для того, аби ви визнали i фальшивий диплом про вищу освiту, i фальшивий атестат професора Слюсарчука, який вiн, зрозумiло, нiколи не мiг отримати у Росiї теж? Якщо цього не зробила завархiву росiйського вузу п. Крикун, то хто?

Вiдповiдаємо: особисто Слюсарчук i його помiчник Роман Ференц, теперiшнiй помiчник прокурора мiста Iршави. Вони це зробили в гуртожитку №14 м. Львова тодi, коли домовились зi слiдчим мiлiцiї, котрий вiв справу доведеного до суїциду студента Микити, про те, що її “закриють” пiсля восьми рокiв розслiдування. Бракувало лише документа, який дозволив би слiдчому написати в постановi про вiдмову в порушеннi кримiнальної справи заповітні слова — “за вiдсутнiстю в дiях Слюсарчука ознак складу злочину”. I ось цi два аферисти нашвидкуруч виготовили на своєму комп’ютерi “довiдку”, яку й хотiв слiдчий. Вони навiть виготовили для цiєї мети печатку росiйського вузу, яку потiм серед десяткiв iнших печаток у великому чорному пакетi кинуть пiд лiжко в кiмнатi на четвертому поверсi цього гуртожитку.

Вони тодi ще не думали анi про вченi ступенi, анi про звання. Вони рятували свої задницi, а тому побоялися дати цей документ, цю першу “архiвну довiдку” людинi, яка б виправила помилки.

Але слiдчий старший лейтенант Т.С. Керод, пiдполковник мiлiцiї В.О. Демчук, майор мiлiцiї В.В. Кирилюк, чиї пiдписи стоять на вiдмовнiй постановi, вдадуть, що помилок не помiтили. “А.Т. Слюсарчук не є суб’єктом злочину, оскiльки здобув вищу медичну освiту”. Так напишуть, навiть не почервонiвши. Цi слiдчi, цi негiдники — якщо бути точними, стали першими, на кому Слюсарчук i його бригада вiдпрацьовували свою концепцiю — “лiкар, який навчався у Москвi, але у зв’язку з втратою оригiналу надає дублiкат свого диплома та архiвну довiдку, що пiдтверджують факт навчання у росiйському вузi”.

Коли б не вони, не було би подальших убивств, не було би насилля — у тому числi й щодо малих дiтей. Прокурор теж не побачив порушень. Боже, який цинiзм, яка ницiсть, яка нiкчемнiсть! Як цi люди можуть i далi носити погони, називатись пiсля всього мiлiцiонерами, прокурорами?!

Але джина випустили з пляшки. Вашому пiдопiчному Слюсарчуковi, пане мiнiстре, усе сходило з рук. I наступну версiю довiдки, бiльш досконалу, Слюсарчук подасть при працевлаштуваннi до Iнституту новiтнiх технологiй iменi Чорновола. Номер довiдки — той самий.

Що змiниться? Хтось порадить забрати з довiдки рукописний текст, вiн, мовляв, може допомогти шляхом почеркознавчої експертизи встановити, хто причетний до її створення.

Потiм ще один варiант довiдки нададуть — у наступнi мiсця працi. Вiн стане ще досконалiшим. А вже (чи лише) 2010 року цю ж “довiдку”, пiд тим самим номером i майже без помилок, iз правильним прiзвищем завархiву Слюсарчук ОСОБИСТО принесе у ВАК та мiнiстерство освіти.

Як би все те Табачник знав, вiн, звiсно, нiколи б у п’ятницю, 16 грудня, не вийшов на прес-конференцiю.

Однак вiн, бiдолашний, не вiдав про цi деталi, йому не вистачило такої ж наполегливостi, з якою вiн вибиває український дух iз навчальних програм, у простiшiй справi — перевiрцi достовiрностi документiв, що їх подають на визнання.

Усе ж можна було викрити так просто! Мiнiстерство, пiдтверджуючи начебто здобутий у Росiї диплом Слюсарчука про вищу освiту, мало би дотриматись формальної процедури. А саме: надiслати до Москви запит i — ОФIЦIЙНИМИ КАНАЛАМИ — отримати належну вiдповiдь. Натомiсть це проiгноровано, чиновники в телеефiрах пiдтверджують, що Слюсарчук особисто принiс документи до мiнiстерства.

Тож процедура дотримана не була. Це пiдтвердив i мiнiстр Табачник на прес-конференцiї, заявивши, що лише тепер, у груднi, росiйськi колеги вперше дали пiдтвердження того, що дипломи сфальсифiкованi.

Уперше? А як тодi встановлювали достовiрнiсть диплома пiд час нострифiкацiї? Що дало пiдстави вам, пане мiнiстре, у листi до прокуратури Львiвської областi 27 травня 2010 року дослiвно написати таке: “Процедурою визнання в Українi диплома (дублiкат) ВСБ 0917142... було встановлено факт навчання Слюсарчука А.Т. у вищезазначеному навчальному закладi (очна форма навчання)”. I поставити пiд цiєю маячнею свiй пiдпис? I, на запит редакцiї у жовтнi 2011 року, пiдтвердити, що такий лист ви справдi пiдписували? Невже тi 300 тисяч доларiв, про якi в кулуарах говорять вашi колеги як про винагороду, що начебто ви отримали вiд Слюсарчука?

А якщо нi, то що? Ненависть до українцiв, яких ви дозволили “лiкувати” бездипломному петеушнику?

Вiдповiдати на ці запитання теж доведеться. Прес-конференцiя пiдтвердила лише те, що знали на цей момент уже всi — Слюсарчук справдi не здобував вищої освiти в Росiї. Однак на сьогоднi цього вже замало. Якщо вину за появу сфальсифiкованого дублiката про вищу освiту мiнiстр ще спробував — недолуго i безпiдставно — перекласти на росiйських колег, то питання про походження “росiйського” атестата професора взагалi зосталось без вiдповiдi. А саме на пiдставi процедури визнання цього документа мiнiстр Табачник зробив з випускника Червоноградського ПТУ “українського професора” Слюсарчука.

Мiнiстр Табачник безпросвiтно застряг у полонi несусвiтньої брехнi. Це абсолютно очевидно й документально доведено.

Йому термiново слiд готувати наступну, фiнальну прес-конференцiю. Схематично ми допоможемо мiнiстровi накидати її тези. Ось що мiнiстр повинен сказати:

1) Я звiльняю керiвникiв департаменту Мiнiстерства освiти, що допомагали менi здiйснювати цю аферу i вводити в оману громадськiсть, — Бондаренка, Нагiрного, Сулiму.

2) Я визнаю, що хотiв використати Президента країни у своїх цiлях, зробивши подання стосовно нагородження двох аферистiв держпремiєю.

3) Я винен, легалiзувавши афериста без будь-яких пiдстав на це, зробивши його “професором нейрохiрургiї”. Я винен у смертi та сльозах сотень громадян країни. Я винен у калiченнi долi дiтей.

4) Я подаю у вiдставку i прошу слiдчих довести мою вину в судi, обiцяю їм усiляко в цьому сприяти.

От що вам треба сказати, пане Табачник. Цього разу повiдомте, будь ласка, широкому загаловi точнi дату i годину своєї прес-конференцiї. Усi вже зачекались її.

Iгор ПОЧИНОК

Подальше розслідування: збочення афериста Слюсарчука

2011-12-27T14:29:00.000+02:00

...Ще на початку розслiдування до редакцiї надiйшов лист. Спершу ми не надали йому значення, але з плином часу, зустрiчаючи десятки потерпiлих i свiдкiв, зрозумiли: описанi у ньому подiї є ключем до розумiння головної загадки у "справi Слюсарчука".

Ось цей лист.

"Мене звати Олександр. Почну звiддаля. Тепер менi 23. Коли менi було 17-ть, я зареєструвався на сайтi знайомств. Через деякий час менi надiйшло повiдомлення вiд чоловiка, котрий запрошував мене на зустрiч. Не скажу, що я був подивований чи щоб мене приваблювали чоловiки, але я погодився...

На зустрiч приїхав автомобiлем "Мазда" середнiх рокiв, досить галантний чоловiк. Вiн запросив мене покататися i познайомитися ближче. Ми каталися мiстом, а опiсля вiн почав внаглу мене зваблювати i розводити на iнтимнi стосунки. Тодi я розпрощався, а вiн почав назвонювати, вибачався, i я знову з ним зустрiвся.

На тiй зустрiчi вiн переконував мене, що є "професором", казав, що в мене психiчнi проблеми i вiн буде моїм лiкуючим психотерапевтом та психiатром. I на кожному такому прийомi у гуртожитку Полiтехнiки вiн давав менi якiсь таблетки, пiсля чого я втрачав на певний час пильнiсть, тверезiсть думки, чим вiн вмiло користувався i зваблював мене. Це тривало недовго, батьки вчасно зупинили, зауважили, що я прошу постiйно грошi "на лiкування".

Я знаю, що не єдиний, хто дитиною натерпiвся вiд цього покруча. Я знаю, що Слюсарчук зваблював молодих хлопчикiв-студентiв iз забезпечених родин, давав їм, як менi, таблетки, а потiм..."

Ми знайшли Олександра. I зустрiлися з ним. Вiн - син дуже вiдомого професора. На прохання спiврозмовника, ми змiнили його iм'я.

Зi зрозумлих причин, у подальшому буде змiнено iмена всiх юнакiв з яких знущався гомосексуалiст-збоченець Слюсарчук. Але всi вони, якi дивом залишилися живими, сьогоднi говорять. Цi юнаки, перемагаючи приниження i сором, знайшли у собi мужнiсть засвiдчити правду. Називають прiзвища чиновникiв, мiлiцiонерiв, прокурорiв, суддiв. Пережите вони називають лаконiчно -- пекло.

- Я зустрiчався зi Слюсарчуком у кiмнатi гуртожитку, де вiн жив. Мене чомусь там постiйно починала болiти голова i нудило. I Слюсарчук давав менi таблетку, казав, що то "валер'янка". Я випивав, бо було дуже зле. Пiсля таблетки нудота зникала, голова переставала болiти, але менi хотiлося весь час плакати, з'являлася байдужiсть до життя i тiло ставало як ватяне. Я його зовсiм не вiдчував, - Олександр замовкає. Курить нервово. Йому важко. Але каже: не мовчатиме. Висловлює припущення, що багато хлопцiв, яким Слюсарчук, як i йому, давав "таблетки" немає серед живих. - Суїциди, де хлопцi гинули, треба перевiрити, - каже.

Ви не розумiєте, яка страшна дiя тих таблеток, - розповiдає. - Я ставав таким безвольним, що мене можна було вбивати, рiзати по частинах, робити трепанацiю черепа, що завгодно - я б не боронився й не захищав своє життя. До всього байдужiєш пiсля тих таблеток, - Саша закурює нову сигарету.

Слюсарчук наказував менi роздягатися, змушував мене до рiзних дiй... При цьому я бачив, як змiнюється його погляд. Вiн нiчого не бачив i не чув -- мета тiльки була одна: голе тiло. У нього було багато порножурналiв... Вiн казав менi, що все вирiшується, що кар'єра i грошi робляться легко. Казав, має впливових друзiв на всiх рiвнях i у всiх структурах, а я - симпатичний, гарної будови тiла, i це багато що вирiшує...

Саша каже: йому поталанило. Вiн зрозумiв: якщо ще раз прийде до Слюсарчука i з'їсть тi таблетки, то вийти вже так просто не зможе.

- Мiй син став некерованим. Постiйно просив грошi. З хати стали зникати цiнностi. Син увесь час ходив сонливий, перестав спати, майже не їв. Дуже схуд. Став боязливим. Одного разу вiн на моїх очах знепритомнiв. Я привiв його до тями, а вiн тремтить, плаче i весь час повторює: "Покличте Тихоновича - вiн дасть менi таблетку. Менi стане добре. Таблетку!" -- Мирон Станiславович, батько на той час 18-рiчного Романа каже, зрозумiв одне: син - залежний i саме Слюсарчук дає йому якiсь сильнодiйнi наркотики.

Я подзвонив тодi Слюсарчуковi, почав на нього кричати, питати, що саме вiн йому давав? Я хотiв розумiти, як рятувати дитину, я бачив: син помирає, i я чув тодi по телефону, як Слюсарчук когось, хто бiля нього був, спитав, скiльки таблеток вiн дав моєму синовi. I чув, як Слюсарчук кричав: "Придурки! Навiщо дали двi таблетки?! Йому однiєї вже забагато!"

Пан Мирон лiкував сина вiд "таблеток Тихоновича" майже два роки у психiатричних лiкарнях та наркодиспансерах. У юнака була порушена психiка, пiдiрване здоров'я.

- Роман був у страшнiй депресiї, просив тiльки таблеток, часто говорив про суїцид, не хотiв жити. I мав страх такий, що я не можу розповiсти. Я зауважив, що вiн боїться дивитися на сцени кохання по телебаченню. I тодi зрозумiв: мого сина, там в того Слюсарчука, гвалтували, з нього знущалися як хотiли, -- батько стискає кулаки. Каже -- випустять на волю — сьогоднi, дiзнавшись, хто насправдi криється за титутом "професор", пристрелить без роздумiв. - Це не людина, це - сатана.

- Там було пекло. Пекло! Слюсарчук давав "таблетки" - i все, провал. Тiло не слухається, до того, що з тобою будуть робити, абсолютна байдужiсть. Тi таблетки -- синтетична наркота. Спершу давав задармо, а потiм хлопцi мусили "вiдпрацьовувати". Про те, як вiдпрацьовувати" знали всi: вiн постачав хлопцiв рiзним високопосадовцям. Найбiльший розгул був у 2002-2006 роках. Про це також тодi знали. Студенти були з рiзних навчальних закладiв, - 26-рiчний Назар просить не питати його, що було з ним тодi.

- Ви не розумiєте, яка то страшна людина! Вiн давав таблетки, влаштовував оргiї, робив з накачаними наркотою хлопцями, що хотiв, i потiм все знiмав на вiдео. То був його пунтик - знiмати на вiдео порнографiчнi дiї з рiзними вiдхиленнями... - 27-рiчний Денис каже, що багато тих юнакiв i сьогоднi бояться, аби тi вiдеокасети не "випливли". Каже, що Слюсарчук так робив "компромат".

- Коли вiн оглядав мого дев'ятирiчного сина, попросив мене i дружину вийти з кiмнати. Тодi нас це дуже здивувало. Я помiтив, що пiсля того огляду мiй син змiнився. Став боязливим i знiченим. Я його допитувався, що було у кабiнетi? Син сказав: той лiкар знiмав йому штанята й обмацував. Я пiзнiше все зрозумiв, - стискає кулаки Вiктор, батько двох синiв. Каже: не простить.

- Пiд гуртожитком постiйно стояли дорогi джипи. Приїздили чиновники, прокуроськi. У кiмнатi Слюсарчук влаштовував "паровозики". Хлопцi були "пiд кайфом" вiд таблеток, якi вiн їм давав. Про гомосексуальнi збочення та оргiї у кiмнатi Слюсарчука знало багато студентiв. -- Як черга пiд дверима - будуть оргiї.

Спершу Слюсарчук "прикормлював" студентiв: "вирiшував" студентськi "хвости", "органiзовував" курсовi, потiм давав "таблетки" проти болю голови, а тодi... - 27-рiчний Олег каже: вчасно зрозумiв, що то за таблетки i що то за "контора професора". - Якби його не заарештували -- мовчав би далi.

- Вiн казав менi, що буду мати гарну посаду вiдразу ж пiсля юрфаку там, де захочу: хоч у прокуратурi, хоч у СБУ у мiлiцiї чи в судi. Але, як тiльки вiн почав мене гладити по сiдницi й став знiмати штани, я зрозумiв, як i чим маю розраховуватися за ту посаду...

Таких свiдчень у редакцiї багато. Про збочення псевдолiкаря Слюсарчука ми знали ще на початку розслiдування цiєї гучної справи. Але тодi ми ще не знали, що саме сексуальнi збочення високопосадовцiв з хворобливими фантазiями стануть причиною смертi нi у чому не винних людей.

У той час, коли померла вiд "переливання кровi" комендант гуртожитку Iрина Соколовська, у Слюсарчука розпочинався новий етап у життi.

Слюсарчук спершу видавав себе за великого учня Кашпiровського, збираючи зали наївних, де начебто лiкував "гiпнозом". Та вiн швидко зрозумiв: досягти мети можна не лише з допомогою грошей. Помiтив, що посадовцi не проти плати й iншими специфiчними послугами. Вихованця iнтернату Слюсарчука це навряд чи тодi здивувало. I справа пiшла.

Пiд час обшуку в кiмнатi гуртожитку, де жив Слюсарчук, знайдуть не лише порножурнали, де в ролi порнозiрок лише чоловiки, а й кiлька альбомiв та валiзу з вiзитками посадовцiв. Знайдено й 150 дискiв з вiдеозаписами.

Саме грошi та задоволення бажань гомосексуалiстiв-правоохоронцiв допоможуть Слюсарчуковi "закрити" восьмирiчну кримiнальну справу щодо шахрайства у Жидачевi.

У порушеннi кримiнальної справи стосовно смертi Соколовської заявникам теж вiдмовлять, як i десяткам iнших заявникiв-потерпiлих. А псевдолiкар пiде далi. По трупах. Буквально. Вiн уже не гребував нiчим. Бо мав не звичайних покровителiв.

Це лише на початку шахрайської кар'єри Слюсарчук давав хворим протермiнованi медичнi препарати. Потiм вiн "вдосконалиться" й стане експериментувати. У хiд пiдуть наркотики. Психотропнi препарати рiзної дiї.

Саме у той час, коли померла Iрина Соколовська, на Брянськiй митницi (Росiя) затримають громадянина України Олександра Шмакова. Що знайдуть у багажi цього друга Слюсарчука? Немало-небагато - партiю незадекларованих медичних препаратiв iз специфiчною дiєю на людський мозок. Сьогоднi ми друкуємо унiкальний документ - протокол затримання Шмакова. Вони вважали, що дiють хитро й обачно, знищуючи всi слiди, якi можуть їх видати. Ми вкотре доводимо, що це - помилка.

Шмаков -- не лише кур'єр. На нього були оформленi деякi автомобiлi, якими користувався псевдопрофесор. Шмаков був одним з органiзаторiв поширення чуток про начебто "унiкальнi здiбностi генiя". Саме Шмакова Слюсарчук "прилаштує" на хлiбне мiсце на митницю й саме Шмаков буде тiєю людиною, яка докладатиме неабияких зусиль, аби Слюсарчук не потрапив за грати.

На першому судовому засiданнi ми стежили за кожним його кроком. I неспроста. Ось епiзод (див. фото), коли Слюсарчука виводять iз зали судових засiдань. Ось вiн проходить повз Шмакова. Що фiксують надчутливi мiкрофони, якi ми завбачливо використали для супроводу процесу?

Слюсарчук: - Саша, що вiдбувається? Ти що, не заплатив?

Шмаков: - Не переживай, я все закрив. Нам допоможуть.

Це Шмаков сказав за кiлька днiв до засiдання апеляцiйного суду, де, як неважко здогадатись, за задумом Шмакова та його спiльникiв, Слюсарчука мали звiльнити з-пiд арешту.

На щастя, цей сценарiй в останнiй момент, великою мiрою - завдяки громадянськiй позицiї журналiстiв, був змiнений. До речi, декiлька мiсяцiв тому Шмакова звiльнили з митних органiв. Це сталося на пiдставi спецiального наказу центрального апарату митницi. Пiдстава — пропуск на митну територiю без жодних документiв (!) вантажiвки з "хiмiєю".

Олександр Шмаков, Любомир Гучко, Роман Ференц (нинi — помiчник прокурора мiста Iршави), Олександр Червоний (нинi звiльнений з Львiвської полiтехнiки, науковий спiвробiтник кафедри Пасiчника, лауреат державної премiї) та багато iнших на той час студентiв виконували роль кур'єрiв Слюсарчука. Не всi iз них були гомосексуалiстами. Мали iнше збочення - заробляли грошi. На всьому: авто, земельних махiнацiях...

Постачання психотропних препаратiв Слюсарчуковi було для кур'єрiв одним iз засобiв заробiтку. Наркомаршрут: Росiя та Харкiв.

I прибуток був. На той час, коли у багатьох українцiв заробiтна платня не перевищувала 30-40 доларiв в еквiвалентi, Роман Ференц зi Слюсарчуком вже оперували сумами у десятки тисяч доларiв.

На гарячому бригаду Слюсарчука ловили не лише росiйськi митники. У день смертi Iрини Соколовської, коли Слюсарчук закопував у найближчому лiсопарку медичнi препарати - ховав слiди своєї "лiкарської" практики, у кiмнатi студентського гуртожитку працювали люди у чорних масках. Саме тодi знайшли у Слюсарчука безлiч психотропних препаратiв та "чорний зошит" - зi списком наркотикiв i шляхiв їх постачання. Слюсарчук феноменальної памятi нiколи не мав, тож мусив нотувати.

Саме тодi проти Слюсарчука порушили ще одну кримiнальну справу - "контрабанда наркотикiв". Але цю справу, як i iншi, поховають покровителi. Так розрахуються за послуги, наданi їм.

Якби тодi правоохоронцi не вiдводили сором'язливо очi вiд своїх "нетрадицiоналiв"-колег, якi "вирiшували" питання за Слюсарчука, й афериста притягли б до вiдповiдальностi, то не було б смертi трирiчного Данилка i 50-рiчного Олександра Лозового. Не було б смертi 33-рiчного молодого чоловiка, про якого ще не писали у газетах. Залишилися б живими ще багато людей, яких псевдолiкар "рятував" так, що вони потрапляли на той свiт.

Iз медичними препаратами невiдомого походження Слюсарчука та його спiльникiв затримували i в аеропорту "Бориспiль". I не один раз. Але щоразу шахрая... вiдпускали з простої причини: митникам i прикордонникам телефонували "згори". Ми маємо i такi документальнi свiдчення.

А де була Служба безпеки України? Справдi, де?

Бо якщо шахрайство, вбивства та калiчення людей -- це пiдслiднiсть мiлiцiї, то поставки психотропних препаратiв, зокрема перевезення їх через головнi ворота України, -- хiба не цим безпосередньо має займатися СБУ? Чи, може, i там завелися збоченцi, хворобливi сексуальнi фантазiї яких також використовував шахрай Слюсарчук?

До речi, на сьогоднi прокуратура вже скасувала кiлька постанов щодо вiдмов у порушенi кримiнальних справ за попереднi роки - щодо смертi Iрини Соколовської, щодо шахрайства у справi малельких дiтей Гамалiїв. Але цiкава рiч -- аналогiчну постанову щодо заяви батькiв студента полiтехнiки Андрiя Микити поки що чомусь не скасовано. А це дуже дивно, адже ця справа — прямий доказ того, що Слюсарчук використовував у своїй практицi психотропнi препарати. Це справа, де спiльник Слюсарчука, прокурор Ференц, узяв начебто "на лiкування" вiд матерi Микити 10 тисяч доларiв США.

Знищено не все. Усi оригiнали документiв, якi пiдтверджують сказане, є. Однак щось заважає прокурору Львiвської областi пановi Ковбасюку дати "зелене свiтло" слiдству повтроно розслiдувати саме цей епiзод. Що вам заважає, пане Ковбасюк? Записи на вiдео? Невже боїтеся, що Слюсарчук заговорить i в деталях почне розповiдати про звичаї, якi панують у прокурорських лавах?

Сьогоднi до резонансної справи манiяка зi скальпелем у руках прикута уваги не лише України, а й свiтової спiльноти. Проти мiнiстра Табачника, який видав Слюсарчуковi атестат професора - індульгенцiю на законне вбивство, який пiдписав документи на нагородження афериста держпремiєю, досi не порушено кримiнальної справи.

Що з нами сталося? Як сталося так, що група людей зi сексуальними вiдхиленнями здобула такий серйозний вплив в органах державної влади?

Ми нiколи не звинувачували людей у їхнiй нетрадицiйнiй сексуальностi. Завжди прагнули бути толерантними до вибору кожного. Тим бiльше, до приватного життя. Але ця iсторiя безпрецедентна. Бо вона перестала бути приватною справою збоченцiв з хворобливими фантазiями тодi, коли вiд дiй гомосексуалiста-збоченця, якого покривали такi ж, як i вiн, стали гинути люди.

На сьогоднi ми встановили уже вiсiм смертей, якi заподiяв псевдолiкар. Серед тих нещасних - дiти, старi, юнаки. Запитайте, панове слiдчi, заарештованого Слюсарчука: чи не печуть йому руки вiд кровi вбитих хiрургiчним скальпелем -- цих нi в чому не виних людей?

Запитайте його покровителiв, яку ще цiну вони готовi заплатити за свої втiхи?

Отодi ми всi почуємо чесну вiдповiдь на головнi запитання, якi ставлять нам тисячi читачiв: як сталося, що вихованець iнтернату для неповносправних дiтей, який навiть не довчився на штукатура у ПТУ Козятина, обдурив усiх i чому вбивав безкарно.

Свiтлана МАРТИНЕЦЬ
"Експрес", 15.12.2011 14:00

Гузар: "Ідеалізувати Леніна і Сталіна - це душевна хвороба"

2011-12-20T11:23:00.002+02:00

Рано чи пізно треба абсолютно усунути з українських вулиць пам'ятники комуністичного минулого.
Про це сказав архієпископ Української греко-католицької церкви Любомир Гузар. Сьогодні він зустрівся в Черкасах із громадськістю.
"Пам'ятник – це не тільки зовнішня окраса вулиць, це показ цінностей нашого народу. На жаль, є ще багато людей, для яких Ленін, Сталін є ідеальними, майже Божественними. Але це символи, що нищили Україну. Це вже душевна хвороба. Може, 20 років замало, щоб вимерло покоління, яке ідеалізувало Леніна. Тому усувати старі символи треба поступово", - зазначив він.
Архієпископ нагадав, що скоро в Україні відбуватиметься чемпіонат Європи з футболу. І люди, які приїдуть на змагання, судитимуть про українців, дивлячись на пам'ятники.
"Я не маю ніякого сумніву, що наші вулиці очистяться від цих пам'ятників. У школах діти вже не знають, хто такий Ленін. Вони не будуть зберігати ці пам'ятники", - додав Гузар.
Нагадаємо, нещодавно нардеп від Компартії заявив, що пам'ятники Йосипу Сталіну необхідно поставити по всій Україні, а в західних областях - взагалі по два монументи в кожному населеному пункті.
Джерело: Gazeta.ua

Чергове дослідження Туринської плащаниці

2011-12-17T18:48:00.000+02:00

Національна агенція з нових технологій, енергетики та сталого економічного розвитку (ENEA) опублікувала звіт після п’ятирічного дослідження забарвлення тканин Туринської плащаниці. Вчені намагались дослідити, яким чином зображення було нанесене на тканину, а також в наслідок яких фізичних та хімічних процесів утворився такий колір.

П’ятеро італійських науковців (Ді Лаззаро, Мурра, Сантоні, Нікелатті та Балдаккіні) спростували поширену у світових ЗМІ гіпотезу про те, що Туринська плащаниця є витвором середньовічного майстра-фальсифікатора. Зокрема у звіті сказано: «Двостороннє зображення людини, яку бичували і розіп’яли, ледь видно на лляній тканині Туринської Плащаниці, і воно має багато фізичних та хімічних характеристик, які є настільки особливими, що в сучасних лабораторіях не можливо було б відтворити його унікальне забарвлення»,– спростовують вчені заяви у різних статтях. «Саме ця неспроможність відтворити (і таким чином сфальсифікувати) зображення на Плащаниці відкидає усяку можливість припустити, яким чином виник образ», - підкреслюють вчені.

Сучасна наука досі не може пояснити як сформувалося зображення тіла на Плащаниці. Як часткове оправдання, вчені скаржаться на те, що немає можливості провести безпосереднє пряме вимірювання тканини Плащаниці. Востаннє такий експериментальний аналіз на місці проводила у 1978 році група із 31-го науковця. Тоді вони застосовували усе можливе тогочасне обладнання і, в результаті десятків вимірювань, прийшли до висновку, що зображення тіла не було ні намальоване, ні надруковане, ні отримане внаслідок нагрівання. Нещодавнє дослідження окремих фрагментів плащаниці показало, що товщина зафарбованого шару є надзвичайно тонкою – близько 200 нм (200 х 10−9 м), що відповідає товщині первинної клітинної стінки одного волокна тканини.

Інша важлива інформація, отримана внаслідок досліджень: кров – людська; під плямами крові немає зображення; градієнт кольору містить тривимірну інформацію про тіло; зафарбовані волокна (зображення) є більш крихкими від незафарбованих волокон; зафарбовування поверхні волокон зображення відбулося в наслідок невідомого процесу, що спричинив оксидацію, дегідратацію та сполучення у структурі целюлози тканини. Іншими словами: колір є результатом прискореного процесу старіння тканини.

Слід зазначити, що до сьогодні нікому не вдалося відтворити зображення на тканині із такими ж характеристиками.

Науковці ENEA зазначають, що існує два припущення яким чином тканина була розміщена навколо тіла: зверху і знизу (не у повному контакті із цілим тілом) або прикладена до тіла і зв’язана, щоб бути у максимальному контакті з майже усім тілом.

«Перше припущення підтверджується тим, що існує співвідношення між насиченістю (градієнту) зображення та відстанню між тілом і тканиною. Більше того, на зображенні присутні ті частини тіла, які не контактували з тканиною, як наприклад, над і під руками та навколо носа. Друге припущення є менш ймовірним, оскільки бракує типових геометричних деформацій внаслідок контакту тривимірного тіла та двовимірної тканини. Що більше, відсутнє зображення стегон тіла, тому робимо висновок, що зображення не утворилось внаслідок контакту тіла з тканиною», – зазначають науковці.

Саме це спостереження «разом із крайньою поверховістю забарвлення та відсутністю пігментів» відкидає можливість того, що це зображення могло бути отримане внаслідок хімічного контактного методу, як у сучасній лабораторії, так і, тим більше, гіпотетичним середньовічним майстром.

«Під плямами крові немає зображення, і це означає, що каплі крові потекли до того, як виникло зображення. Таким чином приходимо до висновку, що зображення сформувалось після того, як у тканину загорнули тіло. Більше того, усі плями крові мають чітко визначені краї, тому можемо припускати, що тіло з тканини не виймали. Біля отворів немає слідів гниття, які зазвичай з’являються через 40 годин після смерті. Саме тому зображення не є результатом газів, що випаровуються в наслідок гниття, а тіло не лежало у тканині більше двох днів».

Науковці ENEA розглядали також припущення, що зображення могло виникнути завдяки певній формі електромагнітної енергії (вона могла викликати таку насиченість кольору, градієнт, зображення тіла, що не було в контакті з тканиною, а також відсутність пігменту на тканині). Такі спроби відтворити зображення вже здійснювались, однак мікроскопічний аналіз довів, що в такому випадку шар забарвлення є набагато товстішим, ніж на Туринській плащаниці. У звіті вчених зазначено: «Слід зазначити, що для того, щоб враз замалювати поверхню тканини, розмір якої відповідатиме середньому зросту людини, необхідно загальну потужність вакуумної ультрафіолетової радіації (ВУФ) обсягом 2000МВт/см2. Для площі 17000 см2 необхідна потужність 34 мільярди ват. В сьогоднішніх умовах неможливо відтворити усе зображення Туринської плащаниці, використовуючи лише ексимерний лазер, оскільки таку потужність не може видати жодне сучасне ВУФ джерело світла (найпотужніші пристрої, наявні на нашому ринку, видають потужність лише кілька мільярдів ват)».

Проте зображення Плащаниці «має певні риси, які ми ще не в змозі відтворити, наприклад, градієнт зображення, викликаний різною концентрацією жовтих волокон, що чергуються з незафарбованими волокнами»,– додають вчені.

На завершення науковці попереджають: «Ми ще не дійшли до остаточного висновку, ми наразі складаємо куски захоплюючої та складної головоломки». Загадка зображення Туринської плащаниці залишається «викликом для розуму», як говорив Йоан Павло ІІ.

Звіт науковців можна переглянути за цим посиланням .

Лех Валенса: Немає вільної Європи без вільної України

2011-12-17T10:04:00.002+02:00

Напередодні саміту Україна-ЄС, що відбудеться 19 грудня у Києві, де очікується підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом – інтерв’ю з Лехом Валенсою, одним з найбільших друзів України. Він – чи не найвідоміший поляк сучасності, лауреат Нобелівської премії миру та президент Республіки Польща (1990-1995), країни яка є найбільшим лобістом українських справ у Європі.

- Завдяки польскій "Солідарності" Україна знає про "польський шлях до свободи". На якому, на вашу думку, етапі свого "шляху до свободи" знаходиться сучасна Україна?

- Це питання треба задати українському суспільству. Однак можу звернутися до друзів з України: зорганізуйтеся, створюйте програми, приймайте участь у виборах і вигравайте – такою є демократія, ніхто цього за вас не зробить.

Коли я боровся разом із "Солідарністю", то спочатку нас було шестеро, тому що не всі одразу повірили у зміни. Потім нас стало 10 мільйонів. Слід пам’ятати, що найбільший будинок будується з першої цеглини і згодом повстають гігантські будівлі. Так само у політичних справах – треба зорганізуватись і починати.

- Польща підтримала Помаранчеву революцію в Україні у 2004 році, а ви особисто тими днями відвідали Київ… Та сьогодні велика частина українського суспільства вважає, що Віктор Ющенко розсварив помаранчеву еліту, а плоди революції були змарновані.

- Звісно, частково винною є та еліта, котра не повністю реалізувала свої постулати. Але відповідальність лежить і на суспільстві, яке не підтримувало, не допомагало, не ангажувалось і нарешті не контролювало в достатній мірі своїх обранців.

Крім того, це було заздалегідь приречено на провал без підготовлених структур, політичних програм та людей. Помаранчева еліта не спромоглась на реформи, тому що не мала програмного підґрунтя, не була готова до перейняття влади.

Мені важко детально відповісти наскільки Помаранчева революція штовхнула Україну вперед у її демократичному розвитку. Натомість поза сумнівом є те, що сьогоднішня Україна – це вже інша країна порівняно з тією, якою вона була до революції. Напевно сьогодні ЗМІ є більш вільними, суспільство свідоміше власної ролі та можливостей, про що свідчать чисельні мітинги та громадські акції.

Зрозуміло, люди почуваються зрадженими політиками, нарікають на дедалі гірші матеріальні умови і так далі, але такі речі не вирішуються одним рухом. Потрібний час щоб оцінити рішення, які приймаються сьогодні.

- Здається, що після Помаранчевої революції Україна втратила роль лідера демократичних перетворень на пострадянському просторі...

- Підчас свого візиту в Україну у 2004 році я попереджав майбутнього президента Віктора Ющенко, що якщо він хоче реалізувати обіцянки проголошені з трибуни Майдану, то мусить бути готовим – мати відповідну команду, вибудувати відповідні структури і мати програму. Але він мене не послухав – тому програв.

Я також розмовляв з нинішнім президентом Януковичем, який будучи тоді прем’єр-міністром хотів розганяти Майдан за допомогою війська. Я йому порадив: "Слухай, якщо даси наказ про силове рішення, рахуй що тебе нема, висітимеш. Відступи, а згодом відіграєшся. Цю проблему ти маєш вирішити мирно".

Ну і тоді Янукович поступився, а сьогодні він – президент. І так само мають чинити наступні лідери, котрі програють вибори. Тому що вже минув час силового вигравання, час бійок – це вже не та епоха.

Сьогодні вигравати можна тільки за допомогою інтелекту та доброї самоорганізації. Хто має за собою більше людей, той може зорганізуватись та вигравати.

- Янукович відігрався перемагаючи на демократичних виборах. Проте наскільки щирими сьогодні є його наміри та запевнення щодо реформування України?

- Ну що ж, який стан країни та суспільства, така і правляча еліта. Вона недосконала. Однак треба розуміти, що демократія – це процес, в якому до мети йдеш крок за кроком. Треба багато разів програти, відчути смак програшу, щоб потім досягти успіху, в тому числі, виборчого.

В Польщі в часи комунізму не було демократії, тоді ми не мали конкуруючих між собою партій. Але після повалення тієї системи ми втілили волю народу про зміни і не змарнували свій шанс.

- 19 грудня у Києві відбудеться саміт Україна-ЄС. Влада в українській столиці розраховує на ухвалення Угоди про асоціацію, але європейські урядовці вимагають припинення репресій проти опозиції, погрожуючи відтермінуванням підписання угоди. На додаток офіційний Київ прагне домогтись формального визнання перспективи членства України в ЄС, на що Брюссель поки що не погоджується. Чого слід чекати від цього саміту?

- Можу лише сказати, що зараз Європа не готова до великих кроків в питанні подальшої інтеграції. Якщо б Євросоюз був у кращій ситуації, то міг би виконати будь-який маневр. Та нині ЄС намагається впоратися з власними проблемами і не може зосередитися на Україні, не може їй допомогти.

Але немає Європи без України. Немає свободи без України. Коли я був президентом, більше робив для цієї країни ніж для Польщі. Якщо б я вдруге виграв вибори, то не допустив би щоб моя країна, вступаючи до Євросоюзу, залишила б за його бортом свою східну сусідку.

Як у президента у мене тоді була сильна позиція в Європі, я б домігся свого.

Нажаль все пішло інакше. Через це я почуваюся трошки винним, тому що коли боровся за переобрання, не помітив декількох речей і через це програв. Я тоді вже був дуже втомленим від багаторічних змагань...

Шкода, тому що в мене був шанс вибороти прийняття для України. Але що трапилося, того вже не змінити.

Сьогодні треба шукати інших рішень, адекватних до нинішньої ситуації. Дуже важливою в цьому є роль суспільства. Українці повинні повірити, що їх країна є вільною та може мати добрих керманичів. Поляки також цього прагнуть, тому що немає вільної Європи без вільної України.

- В такому випадку, що мають зробити українське суспільство та політичні еліти щоб прискорити демократизацію своєї країни?

- Треба об’єднувати людей навколо спільних ідей, заохочувати до спільних дій. Ви робіть свою справу, а Європа зробить свою. Зараз важко говорити про повноцінну євроінтеграцію, але невдовзі ми повернемось до цього питання.

- Українці не очікують великих кроків. Вистачили б візового полегшення...

- Я не хочу коментувати цю справу без її детального вивчення. Можливо, першим кроком має бути спрощення візових процедур при в’їзді до країн ЄС, а можливо є інші, важливіші справи.

- Може зараз Україні потрібен свій Лех Валенса – харизматичний лідер здатний повести за собою народ?

- Я був відважний, але я також розсудливий. З моїм темпераментом і характером я влучив у свій час, тому виявився ефективним. Проте сьогодні вже інші реалії. Зараз ми живемо в епосі, в якій прийняття і реалізація рішень потребує трошки більше терпіння.

Мій тип – це тип вождя, сильного лідера. Я підхожу для президентської моделі правління, а не для парламентської. Однак нині є так, як має бути, адже демократія – це, між іншим, спільне прийняття рішень і дискусія.

- І останнє питання. Коли Україна буде у Європейському союзі: через десять років, двадцять...?

- Передбачаю, що раніше. В добу стрімкого технологічного прогресу Європа потребує України з її багатим потенціалом. І навпаки. У нас немає вибору, мусимо єднатись в ім’я подальшого розвитку.

Записав і переклав Недім Усеїнов, політолог, аспірант Гданського університету, громадський діяч, для УП
http://www.pravda.com.ua/articles/2011/12/16/6842467/

Про твір Митрополита Андрея про Йосипа Венямина Рутського

2011-12-14T11:40:00.000+02:00

Усі 250 пастирських послань митрополита УГКЦ Андрея Шептицького з 1899 до 1944 роки опубліковані у трьох томах, кожен понад тисяча сторінок. Зараз триває робота над четвертим томом цієї серії, у який увійдуть близько 30 спільних послань митрополита, а також його праця про предстоятеля Києво-Галицької митрополії ХVІІ століття Йосифа Велямина Рутського.

Четвертий том завершить серію пастирських праць митрополита Андрея Шептицького. У попередніх трьох збірниках опубліковані всі декретові послання за довголітнє перебування Андрея Шептицького на престолі.

В останній том увійдуть документи, які раніше не публікувались. А це катехизм, написаний митрополитом Шептицьким з 1902 до 1904 років, духовні вправи – наука для священиків (два документи 1917 і 1932 років), повчання для монахинь та багато інших богословських праць Шептицького.

Найважливішим у четвертому томі пастирських послань, за визначенням єпископа УГКЦ, укладача збірника Михаїла Гринчишина, є праця митрополита Андрея Шептицького про єпископа Києво-Галицької митрополії Йосифа Велямина Рутського.

Митрополит Рутський розбудовував Святотроїцький монастир, дбав про розвиток чернецтва, реформував чин василіян УГКЦ, працював над реорганізацією Церкви і освітою за західними зразками.

Шептицький із великою пошаною ставився до митрополита Рутського

Предстоятель УГКЦ Йосиф Рутський – один із найвизначніших діячів Церкви за всю її історію, але донині через недостатність архівних джерел його діяльність належно не висвітлена науковцями, наголосив в інтерв’ю Радіо Свобода владика Михаїл Гринчишин.

«Цей період в історії церкви ХVІІ–ХVIII століття недосліджений і неопрацьований. Берестейська Унія 1596 року була проголошена, але почались великі труднощі і проблеми, тривало напруження, і це завершилось тим, що у 1623 році замордували архиєпископа Святого Йосафата Кунцевича. Йосафат Кунцевич і Йосиф Рутський разом вчились, були ровесниками, багато працювали над реформуванням Церкви, рятували її та монастирі. Це був тяжкий і сумний період в історії Церкви. На жаль, про цей період історики мало пишуть. Митрополит Андрей Шептицький із великою пошаною і пієтизмом ставився до Рутського і написав велику працю про нього та його діяльність. Тому сподіваюсь, що цей життєпис стане важливим документом для науковців, щоб глибше досліджувати цей період в історії церкви. Праця Андрея Шептицького стане своєрідним відкриттям», – зазначив єпископ Михаїл Гринчишин.

Четвертий том пастирських послань побачить світ на початку наступного року. Наразі збирають архівні матеріали та опрацьовують їх.

Владика Михаїл Гринчишин зауважує, що спадщина митрополита Шептицького надзвичайно велика, і вже давно виникла необхідність створити у Львові при архиєпархії УГКЦ дослідницький інститут імені Андрея Шептицького. Бо сьогодні зацікавлення до постаті митрополита Шептицького зростає не лише в Україні, але й у світі, наголосив в інтерв’ю Радіо Свобода єпископ УГКЦ Михаїл Гринчишин.

Пастирське послання Блаженнішого Святослава: «Жива парафія — місце зустрічі з живим Христом»

2011-12-12T20:16:00.001+02:00

Дорогі у Христі!

Вступ

Господь наш Ісус Христос перед вознесінням на небо звернувся до своїх учнів із закликом: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 18–20). Цей заклик Христа звіщати Добру Новину стосується не лише перших Христових учнів – апостолів, він зобов’язує Церкву в усі часи, аж до кінця віків. Українська Греко-Католицька Церква, здійснюючи це доручення Божественного Спасителя, п’ять років тому вустами єпископів Священного Синоду окреслила мету свого служіння як «Святість об’єднаного Божого люду». Святість – це Божий дар, покликання кожного християнина. «Це ж саме воля Божа: освячення ваше», – нагадує св. Павло в Посланні до солунян (1 Сол. 4, 2–3).

Місцем, де найчастіше зароджується, зростає і дозріває святість християнина, є парафія. Тому Синод Єпископів УГКЦ 2011 року, бажаючи духовного відновлення всієї нашої Церкви, звернув особливу увагу на парафію – основну частку Божого люду, яка під проводом єпископа як свого отця і вчителя віри, змагає до святості. Програма, що її затвердив Священний Синод, називається «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Завданням цієї душпастирської програми є допомогти всім вірним нашої Церкви навчитися «жити на вподобу Богові» (1 Сол. 4, 1), щоб таким чином зростати у святості і в єдності в Ісусі Христі.

Над основними складовими елементами живої парафії хотів би я застановитися в цьому Пастирському посланні.

Боже Слово

«Слово Христове нехай у вас перебуває щедро: навчайтесь у всякій мудрості й напоумляйте одні одних», – настановляє нас св. Павло в Посланні до колосян (Кол. 3, 16). Через Боже Слово ми пізнаємо Христа, зустрічаємося з Ним і входимо у живі відносини з Ним. «Незнання Святого Письма – це незнання Христа», – казав св. Єронім. Ми хочемо в наших парафіях наслідувати перших християн, щоб Слово Боже стало основою нашого церковного, парафіяльного, родинного, суспільного і особистого буття. Наполегливо заохочую душпастирів до належної підготовки проповіді на основі проголошеного Божого Слова, так щоб це Слово ставало «живим і діяльним» в житті ваших парафіян, здатним кормити їх, давати їм відповіді на актуальні проблеми сьогодення та надихати їх на служіння.

Боже Слово має принести видимі плоди у нашому щоденному житті, бо лише ті, хто це Слово зберігає, тобто виконує, назвуться блаженними у Господа (пор. Лк. 11, 28). У наших парафіях не повинно бути жодної родини, яка б не мала Біблії. Всіх вірних закликаю до щоденного читання Святого Письма, найкраще – через участь у біблійних гуртках при парафії та через молитовне читання вдома. Ще одною незамінною книжкою для нашого духовного зростання має стати нещодавно проголошений Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха» як підручник віри для всіх вірних нашої Церкви – дітей, молоді й дорослих. Митрополит Андрей (Шептицький) називав Катехизм фундаментом християнського життя.

При цій нагоді прагну підкреслити, що кожен віруючий має обов’язок щоразу глибше пізнавати правди святої віри протягом усього свого життя, а духовенство не має права уникати обов’язку навчати віри своїх вірних не лише проповіддю, але й катехитичним служінням. Коли йдеться про катехизацію, то в нашому розумінні – це постійний процес входження в таїнство Церкви, який стосується не лише дітей, які готуються до прийняття Святих Таїнств. Постійна і безперервна у віковому сенсі катехизація дітей, молоді, дорослих і старших – необхідна умова живої парафії. Наостанок підкреслю, що так само як і Святе Письмо, Катехизм нашої Церкви має бути настільною книгою кожного члена наших спільнот, оскільки він є дуже цінною допомогою для правильного розуміння і читання Божого Слова.

Святі Таїнства і молитва

Боже Слово є основою християнського життя, а його джерелом і водночас вершиною –Пресвята Євхаристія. Зібрана на Божественній Літургії парафіяльна громада єднається зі своїм невидимим Головою – Христом, і з усіма святими й ангелами, творячи в такий спосіб таїнственне єднання неба й землі, дочасності й вічності. Служба Божа, яку законно поставлений священик служить у єдності та від імені свого єпископа, є також часом будування Церкви – Тіла Христового, Головою якого є сам Господь. Немає ціннішого моменту в нашому земному житті, як Служба Божа. Тому свята неділя, день Господній, має бути в пошані кожного християнина, а участь у Святій Літургії повинна вважатися не обов’язком, що його мусимо виконати з наказу Церкви, натомість прийняттям дару від самого нашого Господа, який прагне зустрітися з нами, щоб наповнити нас своєю благодаттю і любов’ю. «Не можемо жити без неділі!» – заявляли християни перших століть і радше йшли на мученицьку смерть, ніж погоджувалися під тиском поган працювати в неділю. Це гасло мусимо зробити своїм і ми, християни ХХІ століття, та наполегливо оберігати святість і недоторканність дня Господнього.

Члени живої парафії беруть живу участь у Святих Таїнствах, регулярно, по змозі навіть щодня, збираються на Богослужіння, щоб прославити Небесного Отця, щоби часто сповідатися і приймати Святе Причастя. У живій парафії прицерковні організації поєднують свою діяльність з молитвою, черпаючи з неї силу і натхнення. Не менш важливою є також наша приватна молитва – особиста і родинна, яка слугує продовженням церковної літургійної молитви. Наші парафії, а в них наші сім’ї мають знову стати школою молитви для всіх вірних.

Служіння ближньому

Ще одним важливим елементом, який виражає внутрішню природу Церкви та виявляє, наскільки живою є та чи інша парафія, – це дияконія, або служіння любові чи «харитативна діяльність». Це служіння ближньому випливає з нашого закорінення в Христі. Діяльна любов ближнього є покликанням і завданням кожного без винятку християнина. Лише віра, чинна любов’ю, провадить до спасіння (пор. Гал. 5, 6). Натомість віра без діл – мертва (пор. Як. 2, 26). «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, ви мені зробили» (Мт. 25, 40), – каже Господь Ісус.

Погляньмо навколо себе: скільки у світі є нещастя і убогості, самотності і смутку, болю і страждання! Всі ці прикрі явища нашого земного життя – це для нас запрошення до чинної любові, яка є виявом живої віри. Господь хоче відкрити наші очі на нужду світу, щоб ми навчилися по-справжньому любити і виявляли нашим ближнім Божу любов – увагою до них, сердечним співчуттям, підтримкою, словом потіхи і розради, а головно, ділами милосердя. Лише тоді зможемо вважатися живими християнами, а наші парафії стануть місцем, де піклуються про сироту, заступаються за вдову, допомагають убогому і розділяють страждання із хворими. Так об’являтимемо світові материнське обличчя Церкви та станемо живим знаком присутності Бога серед людей, згідно зі словами св. Августина: «Якщо бачиш любов, бачиш Пресвяту Трійцю».

Провід

Парафія – це спільнота вірних, які під проводом єпископа з душпастирями здійснюють своє покликання до єднання з Богом-Отцем через Господа Ісуса Христа у Святому Дусі. Господь Ісус безнастанно діє в наших спільнотах через Святого Духа, посилаючи Його дари на розбудову і зростання свого Тіла. Святий Павло навчає про це так: «І він [Христос] сам настановив одних апостолами, інших – пророками, ще інших – євангелистами і пастирями, і вчителями, для вдосконалення святих на діло служби, на будування Христового тіла, аж поки ми всі не дійдемо до єдности в вірі й до повного спізнання Божого Сина, до звершености мужа, до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 11–13). Церковний провід парафіяльної спільноти звершується під проводом єпископа як голови і отця. А кожна парафія має бути організованою спільнотою, в якій під опікою свого пароха та у співпраці з ним кожен служить іншому тим даром, що його дістав від Господа.

Отже, церковний провід не є виконанням певного адміністративного уряду, а передусім – служінням Богові та ближньому. На практиці це означає, що в живій парафії має бути діяльною парафіяльна і душпастирська рада. Окрім цього, в парафії слід мати добре сформованих і зрілих співпрацівників священика, які допомагатимуть йому провадити катехитичні школи, церковні братства, благодійні заклади, молодіжні організації і молитовні групи. Одним із найважливіших обов’язків проводу парафіяльної спільноти є розпізнавання Божої волі та пошуки найкращих способів втілення її в життя.

Плекання і служіння єдності

Діяння святих апостолів показують глибоку єдність, яка існувала між членами першої спільноти Христових учнів: «Громада вірних мала одне серце й одну душу, і ні один не називав своїм щось з того, що кому належало, але все в них було спільне» (4, 32). Цей духовний стан першої християнської спільноти можна виразити словом «сопричастя/койнонія», що вказує на єдність, згоду та співжиття. Бути Церквою – це перебувати в сопричасті Святого Духа, в благодаті Господа Ісуса і в любові Бога-Отця. Єдність Церкви є, такими чином, іконою єдності осіб Пресвятої Трійці. Ця єдність проявляється на різних рівнях: на рівні Вселенської і помісної Церкви, єпархії та окремої парафії. Трапляється, що через нашу неміч і гріховність ми не віддзеркалюємо цієї єдності. Будучи свідомими цього, всі ми маємо цінувати і плекати її, зберігаючи повне сопричастя з наступником апостола Петра – Святішим Отцем, з ієрархією нашої Церкви, з місцевими єпископами та душпастирями, які діють від їхнього імені.

Парафія є спільнотою спільнот. У ній існують різні молитовні групи, братства та молодіжні організації. Всі вони покликані укріплювати єдність і любов між членами парафіяльної спільноти. Підтримуючи одні одних молитвою, обмінюючись Божими дарами та співпрацюючи в дусі Христового служіння, зможемо втілювати у життя синодальну програму «Святість об’єднаного люду Божого».

Ми не можемо бути байдужими до того, що діти Володимирового Хрещення нині поділені й відчужені між собою. Христос на Тайній вечері молився до Отця Небесного за своїх учнів, «щоб усі були одно» (Ів. 17, 21). У світлі цих Христових слів нині бажаю щиро попросити вас усіх: молімося за єдність Церкви, молімося за поєднання усіх Церков київської традиції, а насамперед, у дусі Христової любові намагаймося уникати будь-яких висловів чи дій, які могли б завдати шкоди нашим братам і сестрам у Христі чи образити їх. Хоч часом ми самі стаємо об’єктами наруги і утисків, не піддаваймося спокусі відповідати злом на зло. Для нас нехай стане заповітом молитва Христа за своїх кривдників і повчання апостола народів: «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21).

Місійний дух парафіяльної спільноти

Ісус Христос сказав до своїх учнів: «Ви – сіль землі… Ви – світло світу» (Мт. 5, 13–14), – і тим самим закликав нас виходити за межі нашої церковної спільноти, щоб нести у світ Христову науку, щоб перемінювати світ Христовим Духом. Відновлена Святим Духом церковна

спільнота самим своїм буттям стає живою проповіддю Христа, присутнього у ній. Тут доречно згадати один із улюблених висловів блаженного Папи Івана ХХІІІ, що «парафія – це "криниця посеред села", до якої усі приходять, щоб втамувати спрагу». Бажаємо, щоб наші парафії ставали такими духовними криницями, щоб до них горнулися люди та знаходили покріплення і силу, любов і благодать, одне слово – спасіння.

Повертаючись до Господнього заклику, яким ми починали це Послання, зауважимо: Ісус Христос навчає нас, що маємо бути готовими свідчити про Нього не лише своїм життям, а й словом. Сьогодні нерідко трапляється, що християни соромляться визнати свою віру, приховують її мовчанкою і пасивністю там, де треба відважно боронити Христову Церкву та стати на захист прав і гідності людини. Наші душпастирські ініціативи, катехизація, Богослужіння, читання Слова Божого тощо мають зробити нас стійкими й непохитними у вірі, а також завжди готовими «дати відповідь кожному, хто у нас вимагає справоздання про нашу надію» (пор. 1 Пет. 3, 15).

З особливим визнанням і подякою хотів би згадати сьогодні тих священиків та богопосвячених осіб, які, керуючись місійним духом, несуть духовну опіку нашим вірним поза межами матірної землі, зокрема емігрантам, як рівно ж тим, хто звіщає Боже Слово в’язням, військовослужбовцям та усім, котрі ще не пізнали і не зустріли Христа. Вся Церква повинна підтримувати їх та молитися за силу Духа для них у цьому важливому служінні.

Дорогі у Христі! Слухаючи чи читаючи ці рядки, не один з вас, можливо, подумав: хто ж має здійснювати ці такі важливі й потрібні завдання? Хто повинен подбати про те, щоб наші парафії були справді живими? Може, єпископ? Може, наш парох разом з іншими душпастирями? Може, ще трохи катехити чи богопосвячені особи, якщо їхній монастир знаходиться на території парафії? Відповідь на ці запитання проста: за оживлення парафії несе відповідальність кожен із нас. Заповіді Христові стосуються всіх без винятку вірних. Всі ми творимо Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву. Тому всі маємо бути «живими каменями» у будівлі нашої парафії, яка є втіленням цієї Церкви в нашій місцевості.

Тому закликаю вас усіх: відчиніть двері своїх душ і домівок Христові, дозвольте Його Святому Духові вас перемінити, очистити і скріпити Божою любов’ю! Запрошую усіх – мирян, богопосвячених осіб і духовенство – до оновлення нашого церковного буття на рідних землях і на поселеннях. Скріплені Божою благодаттю та довірою до Його Святого Провидіння, яке впродовж віків провадить нашу Церкву, берімося до праці!

Поручаю всіх вас, дорогі у Христі, материнському заступництву Пресвятої Богородиці. Вона, наша Небесна Ненька, нехай провадить нас до свого Божественного Сина! Нехай моляться за нас святі покровителі української землі, а особливо – блаженні новомученики минулого століття. Вони ціною важких страждань, а часто найвищою жертвою власного життя, робили нашу катакомбну Церкву справді живою і життєдайною. Їхній приклад і їхнє заступництво нехай будуть для нас знаком надії та запорукою Господнього благословення у нашій праці.

Благословення Господнє на Вас!

+ Святослав

Дано у Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
2 грудня 2011 року Божого

Омелян Ковч і Еміль Клугман у час людинонелюбства

2011-12-10T11:28:00.001+02:00

Марія Матіос
Історична правда

Мій вірний товариш по духу і впертості довго вчитується в пожовклі архівні документи, а тоді дивиться так, наче я приміряю скафандр космонавта: "Про що ти говориш?! І до кого? Про які загальнолюдські цінності? Про який суд Божий? І коли? Тепер час Печерського, а не Божого, суду, а ти про якісь моральні ефемерії та історичні паралелі. Кому? До кого говориш, людино?"

"До людей, – відповідаю". "Ага, до тих, що рахують гроші, а не свої дні". – цитує персонажа із моєї книжки "Армагеддон уже відбувся". Не полемізую, бо мій товариш мене розуміє. Тому далі кожен береться за своє: він – до своєї роботи, я – до своєї.

А в мене, як і в кожного письменника, робота монотонна: завжди, а токмо у пік людиноненависництва, нагадувати людям про всякі часи. Бо немає жодного часу – ні доброго, ні злого, – який оминув би людину на її довгому чи короткому віку. Жодного! І ніхто від часів – ні тих, ні інших – не застрахований.

В Онасіса чи Джобса не було нестачі грошей. Але гроші не подовжили їхні дні.

Є подовження кожного людського імені – добрими справами або доброю пам’яттю. А є подовження пам’яттю лихою. І все воно – безконечне у часі.

Я завжди плутаю, нашої чи до нашої ери відбулося Геростратове варварство. Та це не має значення: геростратове зло-діяння – безсмертне, та ще й іменне, називне.

Ви теж так думаєте, як я? І вас, як мене, подеколи гостро мучить питання, чи багато сучасних людей мислить, як мислив маршал Антонеску влітку 1941 року: "Стріляйте! Мені байдуже, чи увійдемо ми в історію, як варвари, чи ні"?

Кажете, тепер не війна? Ще яка війна, панове!.. Світова війна за людину не закінчується ніколи.

ВІЙНА: Омелян Ковч та інші

Трапилося так, що майже одночасно я прочитала багато більше, ніж до цього, про німця – комерсанта Шиндлера, румуна – адвоката Поповича і українця – священика Ковча.

І трапилося чомусь так, що на очі впали якісь недобрі чтива: їхні автори ставили під сумнів безкорисність вчинку Шиндлера і Поповича під час порятунку євреїв. Вигода, гроші, нажива… І взагалі… Бракує хіба що модного нині слова "піар". Отак ось. На кістках.

Ви знаєте про 1400-іменний "список Шиндлера" і не знаєте, хто такий Траян Попович? А йому зведений пам’ятник у Тель-Авіві, і він, як і доктор Шиндлер, визнаний Праведником Світу. Траян Попович – тодішній мер Чернівців (!) – у жовтні 1941 року відмовився виконати наказ про депортацію чернівецьких євреїв у табори Трансністрії.

Ціною гнучкого розуму, адвокатського вміння і бозна як ще мер Попович "зламав" волю губернатора Буковини Калотеску і врятував 20 тисяч чернівецьких євреїв від депортації з Чернівців, діючи всупереч наказу маршала Антонеску (королівська Румунія до літа 1944 року була союзницею гітлерівської Німеччини – М.М.).

Ні, Траян Попович не вдався до заколоту, коли наступила вирішальна мить прийняття колективного рішення крайової влади про початок репресій – Попович вдався до Питання Відповідальності:

"Я втратив контроль над собою, став агресивним — спосіб поведінки, не надто звичайний у стосунках між губернатором і мером. Адже губернатор, окрім усього, був прямим повноважним представником маршала.

Я вказав на відповідальність перед історією, яку губернатор несе персонально за те, що коїться, казав про шкоду для нашої репутації на міжнародній арені, про проблеми, з якими зіштовхнеться Румунія на мирних конференціях, коли ми постанемо перед очима цивілізованого світу.

Я не шкодував аргументів, аби обґрунтувати ненормальність майбутнього кроку. Говорив про культуру і людяність, традиційну румунську доброту, говорив про варварство, жорстокість, злочини й ганьбу. Закликав до пам’яті наших предків, які зневажали жорстокість і расизм.

Я казав: про те, що відбувається, писатимуть не євреї, історія не належить їм, — про це писатимуть історики всього світу".

(Із книги Траяна Поповича "Сповідь", переклад С.Воронцова).

Із 50 тисяч євреїв у місті тоді залишили 20 тисяч. У сусідніх містечках – Сучаві, Радауцах, Кимполунгу – депортації уникло тільки 179 осіб.

…Чудово розумію, що в такій масштабній історії порятунку величезної кількості людей від смерті, як у Шиндлера і Поповича, були і гроші, і золото, і хитрість, і особиста небезпека від протистояння із владою, і ризикований непослух їй. Не забудьмо – у воєнний час.

Але той, хто вимірює дії таких людей тільки матеріальними речами, сам ніколи не стане благородним, милосердним до беззахисного, не залежно з якої причини життя ще вчора безпечної людини опинилося під прицілом смерті. Не про це зараз мова. Мова про дуже конкретне Добро і Зло, а не про Користь і Наживу.

Омелян Ковч - священник УГКЦ

Бо, скажіть мені, яку користь мав український священослужитель, народжений у Космачі теперішньої Івано-Франківської області – греко-католицький отець Омелян Ковч, – будучи в’язнем Майданеку?

Колишній парох Перемишлян у грудні 1942 року потрапив до рук гестапо через те, що на території своєї парафії у час страшної ловитви – полювання одних людей на людей інших – вихрещував євреїв, намагаючись таким способом рятувати їх від смерті. За що був ув'язнений спочатку у Львові в тюрмі на Лонцького, а далі – Майданек.

Отець Ковч міг, звичайно, вижити – за нього заступалися церковні ієрархи, у тому числі Андрей Шептицький. Але…

Але оте – в усі часи благословенне чи в усі часи оте прокляте і незбагненне – "Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання?", спалило кістки о.Ковча у печах концтабору Майданек.

1999 року Єврейська рада України присвоїла о. Омеляну Ковчу звання "Праведник України". 2001 року Папа Іван Павло ІІ проголосив його блаженним. І тепер чимало небайдужих в Україні добиваються для блаженного отця Омеляна Ковча визнання Праведником світу.

…Коли цього року я надіслала до Єрусалима матеріали про Омеляна Ковча, що має у своєму розпорядженні всеукраїнський громадський комітет, який опікується цією справою – документальний фільм, знятий поляками, відеосвідчення черниці Марії (єврейської дівчини, що стала християнкою), і т.д., – за якийсь час отримала докладну інформацію.

Мої друзі після детального вивчення матеріалів і консультацій у Яд-Вашем підтверджують словами її співробітниці п. Гусарової: так, про добрі діла Ковча в цій інституції знають. Негативного рішення у цій справі нема. Отже, може бути рішення позитивне. Але до надісланих документів бракує... дуже багатьох документів.

І ми з небайдужими у справі Омеляна Ковча людьми знову б’ємо в усі дзвони і сіпаємо за всі нитки кого можемо: розсипану світами родину (порахуйте, скільки років минуло з того часу!), щоб відшукала (а раптом!) листи о. Ковча з ув’язнення; сіпаємо не заплилих від власної величі українських істориків іще раз спробувати здути пилюку з архівних матеріалів: а раптом у Львові чи Ватикані десь зберігається клопотання Андрея Шептицького до німців про помилування отця?

Ікона блаженого Омеляна

А може, десь там у німців ще є той документ, коли вони ставлять вимогу священику і його родині: не буде панотець допомагати євреям – німці йому подарують життя? Невже ті педантичні німці вибірково архівували свої документи? І лише про українського Дем’янюка і не про українського Ковча?

Я не знаю, чим я ще можу зарадити у цій справі. Вона не стосується мене особисто. Але я знаю, що людська велич, як і людське падіння, не мають терміну давності. Все має бути названо по імені. І якщо є найменший шанс добро назвати добром, а зло – його іменем, це треба робити. Задля справедливості. І не задля нічого іншого.

ВІЙНА: Еміль Клугман та інші

"Через 66 років я дізналася про свого односельця Еміля Клугмана, який загинув у моїх Розтоках 1944 року. І тепер його ім'я буде вписане у безконечно страшних і печальних персоніфікованих книгах пам'яті єрусалимського меморіалу Яд-Вашем.

Бо що я можу зробити більше для тих, хто загинув, ніж згадати їх поіменно? Ми всі можемо робити цю роботу. Хто як уміє. Для тих, кого вже нема. і задля тих, хто ще не народився" – це самоцитата. З "Української правди" за 21 червня 2011 року, з матеріалу "Мир. Війна. І люди".

…А 5 вересня ц.р. моїй тітці в село Розтоки на Буковині прийшов лист із Єрусалима, за номером 212246. Наводжу його мовою оригіналу:

"Шалом! Благодарим Вас за личное участие в Международной акции "У каждого человека есть Имя", посвященной памяти жертв Катастрофы (Холокоста) еврейского народа. Нами получен: лист свидетельских показаний на имя Эмиля Клугмана, 1 копия документа (воспоминания).

Сведения о погибшем будут увековечены в Зале Имен мемориального комплекса Яд-Вашем и опубликованы в компьютерной базе данных в течение года. Каждый Лист – это символический памятник погибшим.

С искренним уважением, Катя Лихт, отдел приема и регистрации Листов свидетельских показаний Зала Имен".

…Цю історію загибелі Клугмана у дуже промовистих деталях, які я залишаю поза цим текстом, розказував мій дід наприкінці 80-их, озираючись на двері: щоб не почула моя бабуся Гафія, 1911 року народження (сама вона була жінкою відважною і мудрою, але всіляко оберігала - особливо внуків - від "зайвих" на радянський час знань).

Я тоді від діда не записувала імен, сподіваючись на молоду пам'ять. А вже тепер, "копаючи" буковинську історію у своїх книжках, кожна тогочасна деталь – на вагу золота, якщо ще є від кого про неї дізнатися. Так я вернулася до дідової розповіді про події 1944 року, тепер уже устами моєї тітки.

Отже, про розтіцького Клугмана. Еміль Клугман (по-сільському Мільо або Зісьо), сидів із моєю тіткою за однією партою у школі. Можна припустити, що вони ровесники – 1929 року народження, говорив українською, на перервах обмінював у тітки борошняні коржики на мамалигу і маленькі шматочки сала.

Убитий улітку 1944 року коло школи, разом із своїм батьком-шинкарем і сім’єю сільського лікаря Коргана, в якого дружина була англійкою, та ще кількома сільськими євреями.

Поховані там же, недалеко від школи. Могили, звісно, нема. На моїй пам’яті там була сільська бойня (!!!). Літо 1944 – час безвладдя в Розтоках – коли Румунія вийшла із альянсу з Гітлером, румунська адміністрація покинула село, де ніколи не було воєнних дій, село контролювало мадярське військо, але влади як такої не було.

Вбивали сільські люди. Не упівці, не бандерівці (тоді УПА на Буковині ще не діяла). Із жадібності. Від масового психозу. Від безкарності. Очевидно, коли би була змога розпитати убивць, кожен знайшов би свій мотив. Але убивця людини є вбивця, що б ним не керувало. І по-іншому він не називається.

…До речі, один із тих, хто вбивав, був знайдений мертвим десь у 70-і роки дуже і дуже далеко від села. Я це пам’ятаю. В селі навіть уже тоді говорили, що то "за людську кров, яка на його руках". Родина цього чоловіка – діти, внуки, правнуки, – як кажуть сільські баби, "дотепер відбувають кару Божу".

Ще дід мені казав: "жиди у нас всю войну прожили", аж поки у 1944 році відступаючі німці не евакуйовували жителів Розтік у Самаково (це в гори кілометрів за 30) і коли між людьми почався хаос. Тоді прокинулися приспані дикі інстинкти деяких місцевих. Ось тоді й наздогнала 15-річного Еміля Клугмана смерть-бойня.

А в 41-ому у Розтоках, дід казав, масових погромів не було. Була смерть однієї родини на Смугареві (це так куток на виїзді з села називається) у день, коли німці з румунами 7 липня 1941 року увійшли в Розтоки. А далі в селі всю війну урядувала румунська адміністрація. І може, настирливість Траяна Поповича у Чернівцях також посприяла тому, що упродовж війни нікого з розтіцьких євреїв не депортовували з села і не забирали в гетто?

…А тепер подумаймо, якою "людяною", "винахідливою" і "пам’ятливою" була радянська влада, коли на місці масового вбивства сільських людей облаштувала сільську… бойню?! Я там у свої шкільні роки купувала "збій" – нутрощі забитої худоби: м’яса, як правило, там майже ніколи не було, мабуть, ішло у велику сільську їдальню, що стояла при дорозі в Розтоках і де завжди було чималенько вантажних машин, переважним чином, із Молдавії і східних областей України.

Вони у гори везли овочі і солому для колгоспів, а з гір вивозили деревину. Ця кооперація існує до сьогодні. Але на справжній ринковій основі. А приміщення колишньої бойні також стоїть. І людські кістки під ним. Та все менше і менше людей про це знають. Чи, може, й не хочуть знати – бояться?

Кожна людина має своє ІМ'Я?

Не знаю, чи небесним зорям Омеляна Ковча і Еміля Клугмана помагає те, що хтось із живих печеться, щоби бодай їхні людські імена залишилися занотованими, якщо у них немає людських могил? Щоби ці імена не щезли безслідно: один – яко праведник, інший – як невинно убієнний.

Але одночасно знаю: той, хто не розуміє, чому нам, українцям, дотепер так криваво болять події Голодоморів усіх років, чому так ятрять незафіксовані імена також невинно убієнних, хай прочитає спочатку оці мої нотатки.

Так, вони не про Голодомор і не Голокост. Вони про Людей і Нелюдів у час людинонелюбства.

Так, я знаю, що не існує особливого часу для Любові до Людини. Але я знаю, що кожен час однаково надається як для гідності, так для безчестя. І кожна людина завжди має вибір. Чи бодай шпарину для вибору.

Може, саме тому я дуже хочу, щоб невірники, циніки і людиноненависники (а їх – хоч гать гати!, починаючи з політичного партеру країни), на мить спинилися у своїй злобі, коментуючи Минуле на всіх українських землях. Задля неубієнної пам’яті убієнних людей. Їх незліченно багато – умертвлених невинно, зумисне не згаданих, поспіхом реабілітованих, але головно – забутих, забутих, забутих.

…У моїй пам’яті збережені жахливі бабусині розповіді про голод 1947 року в Бессарабії. Ці деталі про череди напівусохлих голодних людей на вулицях Розтік… ці руки-кості, що хапають подану мамалигу, давляться нею і знову просять, а за кілька годин ці люди-привиди вже мертвими штабелями лежать у придорожніх шанцях із намертво затиснутим харчем у побілілих пальцях… Як це забути? Якщо я пам’ятаю – я є передавачем пам’яті іншим.

Хіба це так важко: пам’ятати Минуле і називати речі і людей своїми іменами?! Хтось же і нас буде колись називати. Чи нам байдуже, як ми будемо вписані в небесні книги – людьми чи варварами?

Нострифікація диплому і премія шахрая Андрія Слюсарчука

2011-12-02T09:08:00.001+02:00

Сьогоднi ми друкуємо ту правду, яку мiнiстр освiти прагнув сховати за грифом "таємно"

Як петеушник, що немає жодної вищої освiти, зумiв отримати диплом доктора медичних наук? Як людина з дипломом "швачки" Червоноградського ПТУ змогла досягнути звання "професор"? Як могли першу державну премiю дати не одному з тисяч справдi гiдних педагогiв, а авантюристовi й аферистовi?

Отi три на цей момент ще кiнцево не розкритi таємницi досi не дають спокою тисячам людей, якi слiдкують за детективною iсторiєю псевдолiкаря Слюсарчука.

Будь-яка розумна людина скаже, що таке неможливе. Теоретично — це правда. Якщо заглибитись у Порядок присудження наукових ступенiв i вчених звань, справдi легко вiднайти досить громiздку вiдповiдну процедуру. До прикладу, щоб стати професором, слiд щонайменш бути доктором наук, захистивши вiдповiдну дисертацiю, працювати завкафедри чи проректором (ректором), мати стаж педагогiчної роботи, написати не менше як десять наукових праць, опублiкованих пiсля захисту дисертацiї, готувати кандидатiв наук.

Але є ще одна найважливiша умова: щоб отримати науковий ступiнь чи звання, людина повинна мати базову вищу освiту!

Що iз цього списку здобуткiв мав Слюсарчук станом на 17 червня 2010 року, коли мiнiстр освiти України Дмитро Табачник поставив свiй пiдпис на атестатi професора, який вручили Слюсарчуковi? Нi-чо-го! Але вiн, мiнiстр, це зробив.

Пiсля серiї резонансних публiкацiй в "Експресi" неабияк подивованi правоохороннi органи, щоб встановити iстину в цьому заплутаному питаннi, звернуться до Мiнiстерства освiти з вiдповiдним запитом. "Слiдством встановлено, що у Московському державному медичному iнститутi iменi Пирогова Слюсарчук не навчався та не отримував диплома про здобуття вищої освiти", - це цитата з подання мiлiцiї. Слiдчi услiд за журналiстами повторно встановлять, що в Слюсарчука нема вищої освiти, а його "дублiкат диплома про здобуття вищої освiти є завiдомо пiдроблений". А тому слiдчi попросять мiнiстра Табачника письмово пояснити, на якiй пiдставi Слюсарчук став "доктором медичних наук" i "професором", та надати вiдповiднi документи.

Слiдчi не помилилися адресою, оскiльки пiсля лiквiдацiї Вищої атестацiйної комiсiї уся документацiя щодо захистiв дисертацiй докторами потрапила до вiдомства Табачника, а документацiя стосовно набуття звання професора завжди тут була.

Появи мiлiцiонерiв у мiнiстерствi, видається, не чекали.

За вказiвкою рознервованого мiнiстра один iз його заступникiв зателефонував у Мiнiстерство внутрiшнiх справ i висловив своє обурення несподiваним вiзитом львiвських правоохоронцiв до столичного освiтнього вiдомства. Треба визнати, це подiяло. Мiлiцiонерам дали вказiвку зупинити примусове вилучення документiв, натомiсть чиновники Мiносвiти пообiцяли добровiльно видати "папери" через три днi, тобто в п'ятницю.

Цей тайм-аут Табачник i його спiльники взяли неспроста. Вони розраховували, що за той час зможуть знайти вихiд iз патової ситуацiї або якось вплинути на перебiг подiй. Скажемо бiльше: нам вiдомо, що тривога у "верхах" передалась i членам низового рiвня бригади Слюсарчука. Вони почали пропрацьовувати найрiзноманiтнiшi варiанти, щоб допомогти своїм патронам. Один iз них навiть передбачав сценарiй пiдриву примiщення редакцiї "Експресу". У буквальному сенсi цього слова. Їхнiй перший план полягав у тому, щоб домовитися з мiлiцiонерами, а "Експрес" - знищити. Вони серйозно вивчали таку можливiсть, цiкавились iншими способами за всяку цiну зупинити вихiд газети "Експрес", допоки їм популярно не пояснили, що таке зробити неможливо.

Тодi вони обрали iншу тактику захисту. Чиновники Табачника з'явились на телеекранах, щоб створити iлюзiю упевненостi мiнiстерства у своїй бездоганнiй роботi. Чиновники розповiдали, що Слюсарчук чесно отримав свої звання i ступенi, а всi його "дипломи справжнi". Це була гидка низькопробна брехня, однак у них, з їхньої точки зору, не було iншого вибору.

Коли журналiсти просили оприлюднити якiсь подробицi, вони вiдгороджувались вiд вiдповiдi фразою, що деталi повiдомити неможливо, бо, мовляв, науковi працi Слюсарчука "засекречено", а на всiх документах - гриф "таємно".

Вони грали так професiйно, що мiлiцiя вимушена була навiть подбати про те, аби отримати спецiальнi допуски до "таємних документiв", якi планувалось вилучити.

Звiсно, через три днi мiлiцiї не надали жодного документа, що були вказанi в запитi. Крiм одного - акта про те, що всi документи щодо здобуття Слюсарчуком ступенiв та звань знищено.

Чому чиновники Табачника пiшли цим шляхом? Бо вiдчули, що втрапили на слизьке. Вони зрозумiли, що земля горить пiд ногами. Вони почали поспiшати.

Поспiх - не найкращий помiчник у справi, де все треба ретельно приховати. Вони того не врахували.

Cьогоднi ми вiдхиляємо завiсу над кухнею, де створювали головнi фрагменти цiєї, без перебiльшення, найвидатнiшої афери наших днiв.

"ЗАСЕКРЕЧЕНИЙ ДОКТОР"

Крок за кроком, зiставляючи й аналiзуючи документи, свiдчення, подiї, ми вiдновили картину, що дозволяє зрозумiти, як петеушник за неповнi три мiсяцi став "видатним ученим" iз вiдповiдними дипломами й атестатами.

Чиновники, що допомогли йому це зробити, скористались процедурою, яка має доволi цiкаву назву - "переатестацiя та нострифiкацiя". За цiєю процедурою, квалiфiкацiйнi документи державного зразка, що їх видають органи атестацiї iнших країн, можуть бути порiвнянi на еквiвалентнiсть за спецiальною процедурою. Станом на 2010 рiк, коли впроваджувалась у життя ця афера, за переатестацiю дипломiв доктора наук вiдповiдала Вища атестацiйна комiсiя. А за нострифiкацiю (визнання) атестатiв професора - атестацiйна колегiя Мiнiстерства освiти України.

Себто: не треба писати наукових праць, не треба бути ректором чи проректором, не треба мати стаж, досить лише довести, що в якiйсь країнi в тебе все це колись було. А пiдтвердження цього — твої документи "доктора" чи "професора", виданi там, у тiй "iншiй" країнi.

У Слюсарчука була лише одна можливiсть скористатися цiєю процедурою - пiдробити росiйськi документи - "росiйський диплом доктора" i "росiйський атестат професора". Слюсарчук дуже хотiв стати "професором", це дозволяло йому вийти на багату клiєнтуру, рiзко збiльшити свої доходи.

I вiн пiшов ва-банк. Тим паче, характер послуг, який вiн надавав чиновникам, якi могли втiлити його мрiю, був таким, що вiдмовити своєму "постачальниковi" у цiй примсi вони не могли.
Слюсарчук за невеликi грошi отримав потрiбнi липовi росiйськi документи. А чиновники Вищої атестацiйної комiсiї та Мiнiстерства освiти, з поруйнованими збоченнями головами, допомогли йому реалiзувати надзвичайно зухвалий план.

За перший етап його плану вiдповiдав на той момент перший заступник голови ВАКу Вiктор Бондаренко (рiдний брат народного депутата Володимира Бондаренка, БЮТ). Цей перший заступник голови ВАКу — особа досить цiкава. Афера з так званою переатестацiєю тiсно пов'язана з його iменем. Як прослiдковується з документiв, саме вiн виконав усю брудну роботу, що мала створити видимiсть дотримання процедури. Вiн безпосередньо працював у тiсному контактi зi Слюсарчуком, узгоджував з ним деталi.

Що дозволяє дiйти такого висновку? Наприклад, ось цей ключовий "документ" зi штампом "Федеральной служби по надзору в сфере образования и науки". Це лист, який начебто адресований Бондаренковi з росiйського вiдомства i який має пiдтвердити, що Слюсарчук нiбито отримав у Росiї "диплом доктора" та "атестат професора".

Проаналiзуймо неупереджено цей документ. По-перше, то не вiдповiдь росiйського ВАКу, як потребує процедура, а лист якоїсь малозрозумiлої "федеральної служби". По-друге, як ми встановили, телефон, вказаний у штампi цiєї "служби", останнi тридцять рокiв належить приватнiй родинi, що проживає у Москвi. По-третє, у цьому "шедеврi" епiстолярної думки - дванадцять (!) помилок, а будь-який спецслужбiст скаже вам, що у правдивому документi спецслужби такого бути не може. I, по-четверте, звернiть увагу на напис "З оригiналом вiрно". Його начебто поставив керiвник вiддiлу українського ВАКу М.П. Петрук.

Де ж оригiнал, який нiбито надiйшов iз Росiї? А оригiналу нiколи й не було! Бо то не просто фальшивка. Це - фальшивка, яка потрiбна була Бондаренку. I з'явилась вона не як офiцiйна вiдповiдь на запит. Її виготовляли або безпосередньо пiдлеглi Бондаренка, або люди Слюсарчука за iнструкцiями Бондаренка. Щоб надати хоч якоїсь значимостi цiй пiдробцi, поставили штамп "З оригiналом вiрно" та круглу печатку канцелярiї ВАКу. I Бондаренко вдав, наче цей лист справжнiй i що вiн його справдi отримував на свiй запит. Браво, видається, київський цирк програв Мiнiстерству освiти, де нинi працює Бондаренко, конкурентну боротьбу за чудового клоуна.

12 граматичних помилок в одній підробці - це занадто. Соромно, фальсифікатори, мову Пушкіна треба вчити ретельніше.

Що було далi? Далi все значно серйознiше. У цю аферу дiйовою особою вступає голова ВАКу пан Мачулiн. Вiн видає секретний наказ, яким органiзовує "спецiалiзовану Вчену раду для разового захисту". Або, якщо хочете, раду одноразового використання. До її складу включають дуже вiдомих осiб - справжнiх медикiв, професорiв, заслужених людей.

Ось їх список:

Голова спецiалiзованої Вченої ради - Заруцький Ярослав Леонiдович, начальник кафедри вiйськової хiрургiї Української вiйськової медичної академiї МОУ. Спецiальнiсть - нейрохiрургiя.

Заступник голови спецiалiзованої Вченої ради, доктор медичних наук, професор Єна Анатолiй Iванович, начальник кафедри органiзацiї забезпечення збройних сил Української вiйськової медичної академiї МОУ. Сьогоднi працює у СБУ.

Вчений секретар спецiалiзованої Вченої ради, доктор медичних наук Бадюк Михайло Iванович, начальник кафедри органiзацiї забезпечення збройних сил Української вiйськової медичної академiї МОУ.

Склад ради:

Бiбiк Тарас Антонович, доктор медичних наук, доцент, начальник клiнiки амбулаторної допомоги Головного вiйськово-медичного клiнiчного центру Мiноборони України.

Бiлий Володимир Якович, доктор медичних наук, професор кафедри вiйськової хiрургiї Української вiйськової медичної академiї МОУ.

Бойчак Михайло Петрович, доктор медичних наук, професор, начальник Головного вiйськово-медичного клiнiчного центру Мiноборони України.

Варус Василь Iванович, доктор медичних наук, професор, начальник вiйськово-дослiдного iнституту проблем вiйськової медицини Збройних сил України.

Данчина Олександр Георгiйович, доктор медичних наук, професор, начальник клiнiки нейрохiрургiї i неврологiї Головного вiйськово-медичного клiнiчного центру Мiноборони України. Головний нейрохiрург Мiноборони України.

Кальниш Валентин Володимирович, доктор медичних наук, професор кафедри авiацiйної, морської медицини та психофiзiологiї Української вiйськової медичної академiї МОУ.

Клiшевич Борис Антонович, доктор медичних наук, професор кафедри вiйськової хiрургiї Української вiйськової медичної академiї МОУ.

Лурiн Iгор Анатолiйович, доктор медичних наук, професор кафедри вiйськової терапiї Української вiйськової медичної академiї МОУ. Спецiальнiсть - нейрохiрургiя.

Ярош Олександр Олександрович, доктор медичних наук, професор кафедри вiйськової терапiї Української вiйськової медичної академiї МОУ.

Цей наказ пiдписав Мачулiн. Вiзу поставив начальник вiддiлу технiчних наук Д.А. Пономаренко.

Ми спецiально друкуємо список осiб iз регалiями, щоб ви звернули увагу на одну особливiсть: усi люди - вiйськовi, офiцери.

Ось вiдеокамера випадково "схоплює" секретний документ, що лежить на столi чиновника Мiносвiти. Для уважного журналiста цього досить.

Аферисти, а iншими словами назвати керiвництво тодiшнього ВАКу язик не повертається, стимульованi Слюсарчуком, просто використають усiх цих знаних людей, як кажуть, "у темну".

Iмовiрно, ще тодi, у той день, вони зрозумiли, що їх мають за нiщо, що їх принижують i використовують. Але нiхто, пiдкреслимо, нiхто з них на той момент не обурився, що їх змушують виконувати злочинний наказ - надати диплом доктора медичних наук бездипломному петеушнику.

Тодi вони виконали цей наказ, як часто роблять вiйськовi, не ставлячи його пiд сумнiв. Сьогоднi вони почали говорити. Вони пiдтверджують, що ця подiя справді вiдбулася. Хоча й розповiдають про це не дуже охоче.

Засiдання проводилось на базi Головного вiйськово-медичного клiнiчного центру Мiноборони.

Говорить заступник голови тiєї "разової" спецiалiзованої Вченої ради, доктор медичних наук, професор Єна Анатолiй Iванович.

- 7 квiтня ви були членом спецiалiзованої Вченої ради, на якiй захищався Слюсарчук?

- А, пам'ятаю, пам'ятаю. Значить, це був не захист, а пiдтвердження документiв, які нiбито були ранiше захищенi в Росiї. Формально всi документи були представленi правильно. Нам наказали прибути на захист i провести його. Це було доручення одного з вiце-прем'єрiв.

- Ви можете його назвати?

- Нема сенсу. Я знаю, про кого йдеться. Думаю, i ви про це знаєте. Якщо нi, захочете й дiзнаєтеся. Ми - вiйськовi, нам сказали прибути та провести в стислi термiни захист у закритiй кiмнатi на територiї госпiталю. I все - ми прибули й розглянули. Нострифiкацiя - не захист. Це простiша процедура. Документи всi наявнi. Ми ж не мали, скажiмо так, нi можливостi, нi повноважень перевiряти цю iнформацiю через iншi органи.

Спецiалiзована Вчена рада була скликана термiново, сказано, що це розпорядження одного з вiце-прем'єрiв, названо навiть прiзвище. Що це мало вiдбуватися навiть не у нас, у вiйськовiй медичнiй академiї, а в госпiталi. Там i вiдбувся розгляд. От i все. Розгляд був формальний.

- Що вас ще здивувало на тому захистi?

- Здивувала швидкiсть захисту й жорстка детермiнацiя усiх рiшень "згори".

- А сам Слюсарчук був на захистi?

- Звичайно, був. I виступав, вiдповiдав на запитання конкретно. Питання йому задавали по сутi роботи.

- А вiн щось на тому знався?

- Я розумiю, що вiн - авантюрист, але авантюрист пiдготовлений.

- Наскiльки ця робота була таємною?

- Якщо вiдверто, її не подавали в повному варiантi. У мене i ранiше викликала сумнiв таємнiсть iнших робiт, що були закритi й навiть пiдозрiлiшi, нiж та. Мене вже нiчого не дивує в цiй країнi, пiсля того, що вiдбувалося. Мене це обурювало, i я не приховував свого обурення. Навiть прийняв рiшення закiнчити службу.

- А чому пiдставляли вiйськових?

- Ви розумiєте, що є спецiалiзована Вчена рада, яка займається спецiалiзованими темами. Значить, не знайшли iншої. Або хтось вiдмовився, а нас пiдставили. Тепер можна тiльки здогадуватися про мотиви, якими керувалися люди, що ухвалювали таке рiшення.

- А безпосередньо вказiвку кому дали? Головi ради?

- Мабуть, так. Не знаю. Ми - як вiйськовi - отримали завдання взяти участь у засiданнi спецiалiзованої ради. Термiново прибути, термiново розглянути. От i все, що було.

Ми також звернулись за коментарем до голови тодiшньої спецiалiзованої Вченої ради Ярослава Заруцького. Ось його безпрецедентнi свiдчення.
- Коли вас призначили головою, хто телефонував?

- Це буде некоректно щодо моїх колег. Порушення корпоративної етики. Перш нiж з'явився наказ ВАКу, мене спитали, чи не погоджуся бути головою на секретному захистi. Тодi не знав, про кого саме йдеться i що за дисертацiї. Я дав згоду.

- А часто доводилось брати участь у захистах, коли робота таємна i її захищали в Росiї?
- Я - член таємної ради при академiї. Такi факти мають мiсце. Буває, що нострифiкують роботи, якi захищали в Росiї. Сьогоднi менi дуже прикро. I я хочу сказати вiд iменi колег, які брали участь у тому захистi, що вони свiдомо долучилися до цiєї спецради, думаючи, що слухатимуть якусь суттєву роботу. Принаймнi тi вiдповiдi, якi давав пан Слюсарчук, можу чесно сказати, з хiрургiчного боку викликали певнi запитання. Коли виникали якiсь питання, вiдповiдей не було, усе пояснювали таємнiстю роботи.

- Вас нiчого не здивувало тодi?

- Єдине, що мене здивувало в тiй ситуацiї, деяка неординарнiсть самого здобувача.

- Можете пояснити?

- Здобувач поводився не зовсiм ординарно. Документи були всi оформленi, у нас не було пiдстав не довiряти тим дипломам, що ми бачили. I то не входило в нашу компетенцiю - перевiряти дипломи. Нинi, коли з'явилось багато публiкацiй, бачимо певнi проблеми.

- Скiльки часу ви мали на вивчення роботи?

- Ця iнформацiя не зовсiм коректна. Я самої роботи не бачив, бачив лише доповiдь. Роботу ми не розглядали.

- Вона була настiльки таємною?

- Я не знаю, чи на сьогоднi гриф "таємно" знято. Якщо грифа не знято, то не маю права спiлкуватися на цю тему.

- А ви не думаєте, що вас пiдставили?

- Я уже потiм те зрозумiв. Але рiч не в тiй людинi.

- Вам дали вказiвку?

- Щодо вказiвки. З моїм характером мною важко керувати. Але рiч у тому, що справдi розглядали цю роботу. Коли мене попросили бути головою на цьому захистi, я поставив єдину умову, що хочу побачити доповiдь, якщо не можу ознайомитись iз самою роботою. Менi доповiдь подали.

- Доповiдь була iдеальною?

- Я вже не пам'ятаю свого сприйняття тiєї роботи. Але можу сказати, що вона була професiйною. Не була iдеальною щодо побудови, а з точки зору термiнологiї, питань, вiдповiдей досить непоганою.

- Вас використали чи пiдставили?

- Пiсля бiйки махати кулаками не треба. Стосовно мене це було все досить коректно побудовано. У Вченiй радi були професiонали своєї справи.

- Нiхто з вас не засумнiвався. Усi поставили свої пiдписи...

- Ну, ви розумiєте, що ми заслухали нейрохiрургiв, неврологiв, вислухали їхнi думки, попри те, що були досить жорсткi зауваження до здобувача, рiшення прийняли - нострифiкувати цей диплом.

- Ви сьогоднi маєте багато iнформацiї про цю особу, як можете прокоментувати те, що вiдбулося?

- Менi дуже прикро. Дуже прикро, вiдверто скажу. Особисто таке враження, що я не помив руки.

А от Бойчак Михайло Петрович, професор, начальник Головного вiйськово-медичного клiнiчного центру МОУ, щойно почув, що "Експрес" цiкавиться переатестацiєю Андрiя Слюсарчука, взагалi втiк вiд журналiстiв.

- Я вас попрошу, я зараз занятий. Зачекайте секретаря, вона пiдiйде i тодi зайдете. Потiм поговоримо. Але ви не там копаєте, - заявив пан Бойчак та втiк iз кабiнету.

Бiльш багатослiвним виявився ще один член спецiалiзованої Вченої ради Олександр Данчин.

- Я був на захистi. Але це не повноцiнний захист, там не було опонентiв Слюсарчука. Вiн вийшов, щось зачитав. Ми ж працi не бачили, ми почули лише п'ять вiдсоткiв усiєї роботи. Я так й не зрозумiв, про що та робота. Але Слюсарчук виглядав упевнено. Здається, усе тривало недовго. Мене дуже здивувало, що мене запросили на такий захист, я вперше брав участь у таємному захистi. Усе це виглядало дивно. Але, напевно, так комусь треба було. Хтось "згори" сказав, от й органiзували. Я хоч там був, а от наш начальник (начальник Бойчак Михайло Петрович, професор, начальник Головного вiйськово-медичного клiнiчного центру МОУ), здається, нi.

От вам i пояснення, чому пан Бойчак так несподiвано уник спiлкування зi журналiстами.
Навiть бiльше, у деяких членiв ради виникла амнезiя. Зокрема, Бiбiк Тарас Антонович, доктор медичних наук, доцент, начальник клiнiки амбулаторної допомоги Головного вiйськово-медичного клiнiчного центру МОУ, заявив, що не був присутнiй на захистi.

- Кажуть, що були. Принаймнi ваше прiзвище є у списку членiв тiєї Вченої ради.

- Не було. Нiчого не розумiю. Усi питання лише до командира.

У неофiцiйнiй обстановцi члени "спецкомiсiї" були ще бiльш говiркими. Вони лаялись, не добираючи слiв, називали подiї цього дня "пiдставою" та "аферою", казали, що їм соромно, визнавали, що не знають, куди сховати очi вiд сорому.

Ми записали i цi свiдчення.

У пiдсумку, 14 квiтня 2010 року з'являється рiшення Президiї Вищої атестацiйної комiсiї Українi №12-08/3-з, у якому зазначено: на пiдставi прилюдного захисту дисертацiї Слюсарчуку Андрiю Тихоновичу видано диплом "доктора медичних наук за спецiальнiстю нейрохiрургiя".

Це - iсторiя найбiльшого приниження найвiдомiших людей країни, органiзована збоченцями з колишнього ВАКу, а теперiшнього Мiнiстерства освiти.

"КИШЕНЬКОВИЙ ПРОФЕСОР I ГЕНIЙ ТАБАЧНИКА"

Пiсля "переатестацiї" дорога до звання "професора" була вiдкрита. Рiзниця у процедурi на цей раз полягала лише в нюансах. Якщо переатестацiєю Слюсарчука-"доктора" займався ВАК, то возвести його в чин професора належало Мiнiстерству освiти. А якщо точнiше - Атестацiйнiй колегiї мiнiстерства, яку очолює особисто мiнiстр Дмитро Табачник.

Зайдiть на сайт Мiнiстерства освiти. Тут у роздiлi "Дiяльнiсть", у пiдроздiлi "Визнання iноземних документiв" ви знайдете цiкаву iнструкцiю. Ось вона:

"Опис процедури визнання документiв про освiту, виданих навчальними закладами iнших держав (нострифiкацiйна процедура), включає в себе: а) перевiрку автентичностi поданих для визнання документiв — факту навчання та видачi документiв..."

Себто атестацiйна колегiя, перш нiж нострифiкувати начебто "росiйський диплом" Слюсарчука, мала перевiрити двi дуже важливi речi — факт навчання та факт видачi документiв. Натомiсть пiдлеглi Табачника поклали в особову справу копiю того липового листа нiбито з Росiї, який використали у процедурi переатестацiї у ВАКу, та виготовлену кустарним способом архiвну довiдку №264, яка мала начебто "пiдтвердити", що у Слюсарчука є вища освiта. I все.

Чиновники Табачника не перевiрили абсолютно нiчого, вони не надiслали до Росiї жодного офiцiйного запиту, вони не отримали офiцiйно жодної вiдповiдi з РФ. Зрозумiло, що нiхто i нiколи з чиновникiв мiнiстерства не пiшов би на це, якби не мав вказiвки найвищої посадової особи вiдомства - мiнiстра.

Тож уже 17 червня 2010 року, завдяки особисто Дмитровi Табачнику, Андрiй Слюсарчук стає "професором кафедри нейрохiрургiї". У складi атестацiйної колегiї - теж прiзвища дуже вiдомих у країнi людей. Серед них - науковцi, ректори, професори. Нiхто з них навiть припустити не мiг, що чиновники й особисто мiнiстр пошиють їх у дурнi.

Звiсно, тiльки наївнi люди можуть думати, що мiнiстр не вник у цю справу i поставив свiй пiдпис на атестатi автоматично. Зважте, що Табачник у цiй ситуацiї дiяв не просто як мiнiстр. Вiн ставив пiдпис як голова атестацiйної колегiї. I, звiсно, зобов'язаний був особисто перевiрити увесь пакет документiв Слюсарчука.

Мрія "професора" Слюсарчука - з особистим підписом Табачника.

А тепер помiркуймо разом. Ось на стiл Табачнику кладуть пакет документiв, якi мають зробити з петеушника Слюсарчука "професора". Впродовж року звання професора отримують в Українi зовсiм не багато людей, тому абсолютно зрозумiло, що мiнiстр освiти глибоко вник у кожен нюанс особової справи Слюсарчука. Чи мiг вiн не звернути уваги на той факт, що, згiдно з офiцiйною бiографiєю, Слюсарчук начебто в 19 рокiв закiнчує вищий медичний заклад улюбленої країни Табачника - Росiї? Звicно, Табачник розумiв, що це зi сфери фантастики, але все-таки пiшов на те, аби людинi без нiякої медичної освiти видати атестат професора кафедри нейрохiрургiї.

Подальшi подiї засвiдчують, що мiж аферистом Слюсарчуком i мiнiстром Табачником на певному етапi виник якийсь магiчний зв'язок. Мiнiстр дiє так, наче перебуває у станi глибокого гiпнозу. Вiн по-батькiвськи почав опiкуватися Слюсарчуком у наступнi кiлька мiсяцiв, обдаровує афериста небаченою увагою.

"ОБДУРИТИ ПРЕЗИДЕНТА"

Сьогоднi, наприклад, багато хто не може збагнути, як Президент України мiг пiдписати указ, згiдно з яким Слюсарчук та його водiй Саша Червоний стали лауреатами першої Державної премiї у галузi освiти. А уважний аналiз того, як то сталося, приведе нас навпростець до автора тiєї нової афери. I це - знову мiнiстр освiти Дмитро Табачник.

Саме Табачник згадає, що ще у далекому 2006 роцi парламент вiдповiдним законом запровадив цю премiю. Але її вiдтодi жодного разу не виплачували, бо бракувало механiзму. Люди Табачника пiдготували вiдповiдний проект указу Президента, i вiн був пiдписаний 30 вересня 2011 року. Головою комiтету з нагородження став... Табачник.

Того самого дня, 30 вересня, Слюсарчука беруть на роботу на кафедру iнформацiйних технологiй Львiвської полiтехнiки.

1 листопада комiтет почав прийом матерiалiв на здобуття держпремiї. 22.02.2011 року вчений секретар Полiтехнiки Юрiй Ятчишин пiдготує на пiдпис ректоровi Полiтехнiки Ю. Бобалу звернення щодо висунення на здобуття держпремiї чотирьох людей - завкафедри В. Пасiчника, Ю. Нiкольського, А. Слюсарчука i О. Червоного.

Подання на держпремію підписав ректор Політехніки.

Пасiчник - це "хрещений батько" афери зi ставленням "рекорду пi". Вiн особисто органiзував "експертну комiсiю", яка мала його засвiдчити. Але допустив кiлька органiзацiйних помилок, якi дали можливiсть через п'ять рокiв виявити, що це була звичайнiсiнька афера. Нiкольський - права рука Пасiчника.

Як пояснить у розмовi з нами вчений секретар науково-дослiдної частини Полiтехнiки Юрiй Ятчишин, список людей, яких слiд внести до подання, йому продиктує особисто Юрiй Нiкольський. Вiн надасть також вiдомостi, що ляжуть в основу подання. Жодної наукової роботи, про яку йдеться у поданнi, до того подання не докладуть. Пояснять, що автори мають намiр надiслати її до мiнiстерства особисто.

18 квiтня 2011 року в залi колегiї Мiнiстерства освiти вiдбулося засiдання комiтету пiд особистим головуванням мiнiстра Табачника. Вiн, виступаючи, наголосив на "чiткому дотриманнi процедури, експертизи та громадського обговорення видатних досягнень кандидатiв, колективiв, якi висунутi на здобуття державної премiї". За пiдсумками засiдання комiтету прийнято рiшення затвердити список кандидатiв на держпремiю.

Сталась лише одна дивна рiч - прiзвища Пасiчника i Нiкольського зi списку зникли. Пiзнiше вони пробуватимуть пояснити, що це тому, що вони вже колись були лауреатами держпремiї, а двiчi її отримувати не можна. Звiсно, це неправда. По-перше, Державну премiю у галузi освiти вручали вперше, ранiше її нiхто не отримував. По-друге, положення про премiю не забороняє отримати премiю тим, хто ранiше був лауреатом iнших держпремiй.

Пасiчник i Нiкольський виступили в цiй iсторiї "буксирами", людьми, чиїми iмена мали заретушувати недолiки безграмотного петеушника Слюсарчука та його водiя Червоного. Ще нюанси. Подання у мiнiстерство пiдписав особисто ректор Полiтехнiки Ю. Бобало. Це той самий Бобало, який 26.01.2006 року в листi тодiшньому мiнiстру освiти Нiколаєнку повiдомив, що "на пiдставi детального розгляду заяви батькiв студента - Микити В.А. та Микити Г.А. - спецiальною комiсiєю прийнято рiшення про виселення Слюсарчука зi студгуртожитку". Нагадаємо, що Микита - це студент, якого Слюсарчук, зачинивши в окремiй кiмнатi гуртожитку, накачував психотропними речовинами. Батьки силомiць викрали власну дитину з гуртожитку i доставили у психiатричну клiнiку, щоб врятувати вiд смертi.

Тодi виконувач обов'язкiв ректора Ю. Бобало чудово знав цю iсторiю. Але через п'ять рокiв вiн поставить свiй пiдпис на поданнi мiнiстровi Табачнику i цього разу проситиме мiнiстра нагородити афериста Слюсарчука держпремiєю. I зробить для Слюсарчука не лише цю послугу.

Чи мiг наважитись на такий крок ректор Полiтехнiки, шанована людина, не отримавши особистих гарантiй мiнiстра? Країна чекає пояснень, пане ректоре Бобало.

Подання пiсля одного iз засiдань уряду за пiдписом Табачника потрапило на пiдпис Президентовi.

30 вересня 2011-го став днем, який мiнiстр Табачник i його спiльники з Полiтехнiки - професори Пасiчник та Нiкольський - можуть записати до свого активу: вони талановито обдурили Президента, використавши його у своїх цiлях. Саме у цей день з'явиться воiстину унiкальний документ: указ про вiдзначення двох авантюристiв - Слюсарчука i Червоного - держпремiями.

На цьому Табачник не спиниться. Пiсля прийняття комiтетом рiшення про лауреатiв держпремiї Слюсарчука звiльнять iз Полiтехнiки. А вiзьмуть на роботу до Києва, в Iнститут iнновацiйних технологiй Мiнiстерства освiти.

Ось вона, хвилина слави мiнiстра: вiн оголошує лауреатами першої держпремiї аферистiв Слюсарчука та Червоного.

Трохи згодом саме мiнiстерство виступить патронатом ще однiєї афери - "шахового матчу столiття", де Слюсарчук начебто мав обiграти найскладнiшу шахову комп'ютерну програму. Ми вже ранiше з допомогою шахiстiв мiжнародного класу довели, як iз допомогою технiчних засобiв цей захiд перетворився на виставу. Однак смiялись не всi, наприклад, ТзОВ "Лайт сiстемз Україна", використовуючи офiцiйний "патронат Мiнiстерства освiти", зiбрало на цю "гру столiття" величезнi кошти зi спонсорiв. А мiнiстр особисто делегував на захiд керiвника одного з департаментiв мiнiстерства, щоб вручити аферистовi Слюсарчуку вiд його iменi спецiальну грамоту.

Усi цi факти свiдчать про те, що саме мiнiстр Табачник в останнi роки став головним покровителем бригади Слюсарчука. I тут немає нiякої полiтики.

Тут лише кримiнал.

СЕКС I НАРКОТИКИ

Якi висновки з цiєї iсторiї становлення "видатного науковця i професора Слюсарчука Андрiя Тихоновича" напрошуються? Дуже простi. Мiнiстр освiти Дмитро Табачник, його пiдлеглi чиновники з Мiнiстерства освiти, якi мали би бути еталоном чеснот, на практицi виявились нiкчемами, що забули про закон, совiсть, честь.

Мiнiстр, який став не лише прикриттям, а й активним учасником впровадженням у життя цiєї афери, не може заслуговувати лише на презирство. Не може щонайменш з однiєї причини: саме документи, виданi мiнiстерськими лиходiями, спричинили бiду i страждання десяткiв людей. Прикриваючись саме цими незаконно виданими документами, псевдолiкар Слюсарчук калiчив, убивав, зловтiшався.

Цi люди - Табачник, Баранов-Мохорт, Мачулiн, Бондаренко, Пасiчник та Нiкольський, якi ставили свої пiдписи на документах чи готували їх, чесно заслужили мiсце в закладi, де сьогоднi перебуває створений ними псевдопрофесор Слюсарчук. Разом їм буде що згадати i чим гордитись: так професiйно всю країну, у тому числi й Президента Януковича, ще нiхто не дурив.

Що керувало цими ницими людьми? Вiдповiдь на це питання криється в унiверсальнiй формулi, яка описує головнi мотиви, що рухають бiльшiстю людей: грошi, здоров'я, слава i... секс.

Цi люди не були бiднi. Цi люди дуже добре виглядають, що не вказує на очевиднi проблеми зi здоров'ям. Цi люди обiймали й досi обiймають найвищi посади в освiтнiй iєрархiї.

Отже, залишається секс. А якщо точнiше - секс i наркотики.

Продовження сенсацiйного розслiдування - у наступному номерi.

Свiтлана МАРТИНЕЦЬ, Iгор ПОЧИНОК

P. S. Висловлюємо подяку телеканалу TVI, зокрема його журналiстовi Денису Бiгусу, за допомогу i технiчне сприяння у пiдготовцi цього матерiалу.

Хто покривав шахрая, що вдавав із себе лікаря? Думка газети "Експрес"

2011-11-25T20:32:00.001+02:00

Таємнi покровителi "Доктора Пі"

ПАСIЧНИК В.В. "ХРЕЩЕНИЙ БАТЬКО"

Професор Львiвської полiтехнiки, доктор технiчних наук. Депутат мiськради. Член фракцiї Партiї регiонiв. "Хрещений батько" Слюсарчука. Знайомий iз шахраєм близько восьми рокiв.

Саме вiн стане автором мiфу про "суперпам'ять Доктора Пi". Саме вiн особисто органiзовуватиме "експертну комiсiю", яка має зафiксувати "рекорд України iз запам'ятовування числа пi". Саме вiн використовуватиме iмена i регалiї вiдомих людей — "членiв комiсiї", якi нiколи на встановленнi рекорду не були. Пасiчник використовуватиме своїх колег "утемну", як дiють закоренiлi "зеки".

Ми вже встановили, що цей рекорд сфальшували. Сфальшували також i протокол експертної комiсiї. Про це i заявили вiдразу два вiдомi професори, якi зрозумiли, що стали заручниками брудної гри Пасiчника. Шкода, що це трапиться лише через п'ять рокiв пiсля подiї. Шкода. Бо цей псевдорекорд, органiзований Пасiчником, стане трамплiном для псевдопрофесора у його кар'єрному ростi.

Пасiчник згодом скромно назве Слюсарчука "об'єктом" своїх дослiджень.

Пiд час перерви у роботи комiсiї журналiстської етики, де за заявою Слюсарчука "судитимуть" журналiста газети "2000" Романа Барашева, який поставив пiд сумнiв генiальнiсть "професора", Пасiчник розповiсть екс-народному депутатовi iсторiю про те, як Слюсарчук "врятував вiд епiлепсiї його доньку". При перевiрцi це теж виявиться абсолютною брехнею. Але ми би хотiли, щоби дiти Пасiчника нинi знали, на що здатен їх батько.

Пасiчник досi переконує журналiстiв, що Слюсарчук "працює радником першого вiце-прем'єра Клюєва". Ми документально встановили: це теж неправда.

Пасiчник лобiював створення Iнституту мозку, вочевидь, маючи на метi отримати доступ до бюджетних коштiв через свого ставленика Слюсарчука. А можливо пiд прикриттям кафедри, яка вiдiграє не останню роль для української держави i свого часу дослiджувала стратегiчнi вiйськовi теми, керувався не тiльки такими iнтересами. Але це мають дослiджувати не журналiсти, а СБУ.

Пасiчник зi Слюсарчуком презентували програму "Крок за горизонт". Її мета - ввести в оману багатих людей й залучати кошти начебто на пiдтримку фiктивних "наукових розробок".

Пасiчник забезпечив працевлаштування бездипломного "петеушника" у Львiвськiй полiтехнiцi на посаду "професора". Зробив це, користуючись тим, що свого часу взяв на роботу сина ректора Бобало.

Пасiчник поставив у вкрай незручне становище Президента Януковича. Адже саме кафедра, яку вiн очолює, готувала подання, що стало основою для нагородження держпремiєю бездипломного афериста.

Пасiчник - це цинiчна та аморальна людина. Ми готовi зустрiтися з ним у судi i довести кожне слово, написане у цьому роздiлi.

НIКОЛЬСЬКИЙ ЮРIЙ. "КЕГЕБIСТ"

Професор, доктор технiчних наук, кандидат фiзико-математичних наук. "Права рука" Пасiчника. У студентських колах має прiзвисько "кегебiст". "Друг" Слюсарчука - за особистим твердженням самого шахрая.

Нiкольський органiзовував технiчну сторону афер. Забезпечував шоу. Наприклад, фокус пiд назвою "Слюсарчук перемагає шахову програму "Рибка". Там Нiкольський на сценi, як Слюсарчук №2. Нiкольський, популяризуючи шахрая та прикриваючись своїми регалiями, допомагав останньому вводити в оману людей.

Пiсля виходу iнтерв'ю з шахiстом Юрiєм Гнипом, який чiтко розповiдає про те, як Слюсарчук i Нiкольський дурили країну, що опублiкувала наша газета, вiн телефонував пановi Гнипу й обiцяв "розiбратися".

КАШПIРОВСЬКИЙ АНАТОЛIЙ. "КУМИР"

Вiдомий iз 90-х як "цiлитель-гiпнотизер", який закiнчив свої сеанси провально. Кашпiровський на цю мить - найбiльш загадкова постать схеми.

Обожнюваний Слюсарчуком iз юних рокiв. "Моїм кумиром у професiї був, звичайно, Кашпiровський. Я повторював i аналiзував усi його ходи, поведiнку, методи. Я дивився його вiдеосеанси, записи виступiв. Вдивлявся уважно у його стиль i почерк", - напише Слючарчук у серпнi 2011 року.

Кашпiровський вiдповiдав публiчною взаємнiстю. Вiн особисто лобiював створення Iнституту мозку для Слюсарчука.

Вiн напише публiчного листа, де будуть такi рядки: "У зв'язку з необхiднiстю створення Iнституту мозку ... треба забезпечити належнi умови для роботи генiальному українському вченому. Рано чи пiзно його увiнчає лавровий вiнок переможця.

Взагалi було би справедливiшим, якби йому, попри Iнститут мозку, надали ще й велику квартиру з величезною бiблiотекою, комп'ютерами, засобами зв'язку. I все це було б не для танцiв та вечiрок, а для роботи. А ще - в нього обов'язково повиннi бути закрiпленi державою персональний водiй, помiчники, охорона".

Перебувають у дуже близьких стосунках. Про це свiдчать фотографiї, де вони сидять на диванi в обiймах один одного. Є таке ж вiдео.

Можливо, що певним чином команда Кашпiровського допомагала Слюсарчуковi здобути фiктивнi документи росiйського походження.

Вiн може бути одним iз тих людей, котрi забезпечували Слюсарчуковi канал постачань медичних препаратiв зi специфiчною дiєю на мозок людини.

На третiй тиждень скандалу Кашпiровський почне знищувати на своєму сайтi в iнтернетi всi слiди зi згадками Слюсарчука.

МАЧУЛIН В. + БОНДАРЕНКО В. "ВЕЛИКI МАХIНАТОРИ".

Мачулiн В. (на фото), до серпня 2011 року - голова Вищої атестацiйної комiсiї.

Професор, доктор фiзико-математичних наук, академiк НАН.

Бондаренко Вiктор, перший заступник голови ВАКу, нинi - директор Департаменту атестацiї кадрiв Мiнiстерства освiти, рiдний брат народного депутата Володимира Бондаренка (БЮТ).

Цi обоє - люди, якi у цинiчний спосiб забезпечили присудження "петеушниковi" Слюсарчуку наукового ступеня "доктор медичних наук" зi спецiальностi "нейрохiрургiя". Втягнули у цю аферу вiдомих та заслужених лiкарiв Мiнiстерства оборони України.

У наступному номерi ми детально розповiмо, як i хто готував цю "засекречену справу", скiльки коштувала, як здiйснювали.

Навiть сьогоднi, коли шило вилiзло з мiшка, Бондаренко, будучи посадовою особою мiнiстерства, продовжує вводити людей в оману, розповiдаючи про "справжнiсть" дипломiв псевдопрофесора.

Наш немедичний дiагноз - унiкальна i невилiковна аморальнiсть.

ТАБАЧНИК Д. "ДРУГ КЛОУНА". I ЙОГО "КОМАНДА"

Мiнiстр освiти. Член полiтради Партiї регiонiв.

Участь мiнiстра у цiй аферi за певних умов можна було би пробувати квалiфiкувати як службову недбалiсть, а його - жертвою змови власних пiдлеглих. Можна. Якщо б не факти.

По-перше, 27 травня 2011 року Табачник особисто пiдпише листа-довiдку Татарину Б., заступниковi прокурора Львiвської областi. Мiнiстр особисто пiдпишеться пiд тим, що "Слюсарчук навчався у Росiйському державному медунiверситетi з 1985 по 1991 рiк." Ми вже знаємо, що це - неправда. У цей час Слюсарчук протирав штани у двох українських ПТУ: спочатку в Козятинi, а потiм -- у Червоноградi.

По-друге, 17 червня 2010 року вiн поставить свiй пiдпис на атестатi Слюсарчука як "професора кафедри нейрохiрургiї". Вже не як мiнiстр, а як голова Атестацiйної комiсiї. А це - пряма вiдповiдальнiсть. Пiзнiше вiн буде пояснювати, що комiсiя лише "нострифiкувала" (себто пiдтвердила) росiйський диплом професора Слюсарчука. Але це - ганебна неправда. Адже у Слюсарчука немає i нiколи не було справжнього росiйського диплома професора.

По-третє, вину Табачнника пiдтверджують непрямi докази. Якби вiн почував себе впевнено, то пiсля оприлюднення резонансних фактiв мав би негайно створити службову комiсiю, яка швидко би розставила крапки над "i" та покарала винних.

Натомiсть вiн починає дiяти цинiчно i аморально. Не як мiнiстр.

На екранах i у пресi починають з'являтися чиновники мiнiстерства, якi пробують запевнити громадськiсть, що дипломи "Слюсарчука — справжнi". А на запит правоохороних органiв iз вимогою надати документи захисту докторської мiнiстерство надасть лише "Акт про знищення документiв".

Зрозумiло, у такий спосiб мiнiстр Табачник та його пiдлеглi пробують замести слiди. Ми наступного тижня пояснимо, де вони помилилися.

А ось - члени команди мiнiстра.

Некраса Iгор, 30 рокiв, директор департаменту по роботi з персоналом та керiвними кадрами Мiнiстерства освiти. "Ми подали запит у Вищу атестацiйну комiсiю Росiйської Федерацiї, де нам пiдтвердили атестат професора, виданий Слюсарчуковi. Його диплом про вищу освiту з медунiверситету Пирогова ми не перевiряли, його перевiряла росiйська ВАК", - так вiн збрехав.

Це неправда. Наступного тижня ми розповiмо, як це було насправдi.

Нагiрний Сергiй, начальник вiддiлу органiзацiйно-кадрової роботи та заохочень Мiнiстерства освiти.Вiн разом iз Бондаренком та Некрасою допомагав манiпулювати громадською думкою.

ТАТАРИН Б.+ ДУНАС Т. "СОЛОДКА ПАРОЧКА"

Пан Татарин (на фото) - прокурор, заступник прокурора Львiвської областi.

Особисто 2011 року перевiрятиме справжнiсть дипломiв шахрая.

Людина, яку i колеги "по цеху" чомусь називають "касиром прокуратури", обiймає керiвнi посади за усiх прокурорiв областi.

Татарин надасть Слюсарчуковi можливiсть отримати "документальне алiбi". 8 червня 2011 року його пiдлеглий прокурор, Дунас Т., за його особистою вказiвкою, напише аферистовi на бланку прокуратури листа, у якому лицемiрно зазначить:

"Вас звинувачено у пiдробцi документiв про вищу освiту, недiйсностi отриманих учених звань та ступенiв i у проведеннi, як наслiдок, незаконної медичної практики. Пiд час перевiрки такi факти не знайшли свого пiдтвердження".

Ось вам вiдповiдь на питання, чому прокуратура досi не погоджує мiлiцiї подання на порушення нової кримiнальної справи за статтею "незаконна лiкарська дiяльнiсть". Бо в прокуратурi Львiвської областi досi працюють люди, якi покривають убивцю - прокурор Татарин i прокурор Дунас.

А на чиїй сторонi Ви, прокуроре областi пане Ковбасюк, - на сторонi правди i жертв афериста чи на сторонi аферистiв i убивць?

ГРОМНИЦЬКА Ж.

Директор спецiнтернату в Гришкiвцях.

Громницька Жанна приховуватиме вiд правоохоронцiв та журналiстiв iнформацiю про те, Слюсарчук -- їх учень. Не надаватиме вiдповiдi на запити, чим порушить закон про доступ до публiчної iнформацiї.

Громницька завiдомо говорила неправду з кiлькох причин. По-перше, рiк i дату народження Слюсарчука у записах журналу переправили. Сторiнки з "поiменної книги" -- вирвали, записи у вiдомостях про цього учня - затерли. Кажуть, що Слюсарчук платив тут постiйно.

ПОЛIЩУК Л.

Заступник Громницької з виховної роботи спецiнтернату. Полiщук Лариса вибиватиме диктофон iз рук журналiстки "Експресу" Свiтлани Мартинець, яка на початках розслiдування намагалася з'ясувати, коли навчався Слюсарчук А.Т. у спецiнтернатi.

Полiщук, маючи 30-рiчний стаж роботи у цьому закладi, вiдверто брехатиме журналiстам, що Слюсарчук у них не навчався.

СТЕЦЮК А.

Директор Козятинського ПТУ, голова Асоцiацiї професiйно-технiчних навчальних закладiв України залiзничного профiлю. Покривав бiографiчнi данi шахрая.

У закладi, яким керує Стецюк, знищили офiцiйнi документи, що стосуються учня їх ПТУ Слюсарчука А.Т. У двох книгах наказiв та "поiменнiй книзi" вирвали сторiнки з прiзвищем Слюсарчука.

Вiдверто брехав журналiстам, що "Слюсарчук -- не їх учень". У Козятинському ПТУ, де директором Стецюк, померла архiварiус, яка вiдповiдала за знищенi документи. Жiнку знайшли утопленою зi слiдами насильницької смертi.

ЛЮДИ, ЯКI ПОСПРИЯЛИ ТОМУ, ЩО ПСЕВДОЛIКАР УНИК ВIДПОВIДАЛЬНОСТI

СТАВНIЙЧУК МАРИНА, заступник глави Адмiнiстрацiї Президента. Брала участь як член комiсiї у декiлькох фокусах-шоу. Можливо, що саме пiд її тиском 2009 року Слюсарчуковi вдалося уникнути халепи пiсля того, як його зняли з лiтака у Борисполi iз контрабандними психотропними препаратами.

ТУРЧИНОВ ОЛЕКСАНДР. Вiн упродовж бiльш як року забезпечив Слюсарчуковi посаду "радник першого вiце-прем'єр-мiнiстра". Посаду "петеушника" оплачували з бюджетних коштiв. Цiкаво, якi послуги надавав Слюсарчук тодi першому-вiце-прем'єровi?

ПОЛIЩУК МИКОЛА. Екс-мiнiстр охорони здоров'я. Взяв на роботу на кафедру нейрохiрургiї. Сьогоднi каже, що зробив це пiд тиском "дуже високопоставленої людини". Всi цi роки публiчно мовчав. Вочевидь, усвiдомивши свою помилку, сьогоднi почав робити все, щоби люди зрозумiли: Слюсарчук - аферист.

ПРЕЗИДЕНТ ЮЩЕНКО. Особисто пiдписав Указ "Про Iнститут мозку", керiвником якого мав стати Слюсарчук. Особисто зустрiвся з ним, що дало пiдстави людям думати, наче Слюсарчук - справжнiй професор. Через тринадцять мiсяцiв пiсля цiєї зустрiчi Слюсарчук, переконавши лiкарiв районної лiкарнi, що вiн - "справжнiй професор", вiзьме у руки скальпель i вб'є дитину.

ПРЕЗИДЕНТ ЯНУКОВИЧ. Вiдповiдним указом вiд 30 червня зробив Слюсарчука та його осбоистого водiя Олександра Червоного лауреатами держпремiї - кожному по 150 тисяч гривень.

Президент Янукович досi не скасував цього указу.

PR-ГРУПА

Дiяльнiсть псевдолiкаря медiйно "обслуговували" доволi талановитi журналiсти. Сьогоднi ми друкуємо
деякi з прiзвищ, що виконували цю брудну роботу найбiльш брутально:

Iгор Юрченко, головний редактор видання, засновником якого виступало держпiдприємство, створене Мiнiстерством освiти, донедавна спiвавтор (разом iз Слюсарчуком) програми "Iгри розуму на радiо "Ера ФМ", лауреат премiї "Золоте перо"

Сергiй Кривуля, автор сайту "Обозреватель"

Геннадiй Кириндiясов, прес-секретар уповноваженої з прав людини

Олександ Єгоров, ведучий програми "неформат"

БРИГАДА ПСЕВДОЛIКАРЯ

Покровителi з високими чинами з'являться у псевдолiкаря пiзнiше. Їх кiлькiсть зростатиме, особливо пiсля того, як "хрещеним батьком" шахрая стане професор Пасiчник.

Але, незважаючи на новi зв'язки, поруч iз ним завжди була його "бригада". Вiрна "бригада", що готова виконати будь-яку вказiвку.

Майже всi вони з'явилися у судi, де брали пiд арешт їхнього ватажка. Прихали на авто, оформленому на дружину водiя Слюсарчука.

Ми знали, що вони там будуть. Ми серед тисячi фотографiй, якi зробили нашi фотографи, яких ми завбачливо розставили на пiдходах до суду, знайшли їх.

Ось вони:

Червоний Олександр, особистий водiй Слюсарчука. Вiн же — "Саша анестезiолог", вiн же - "асистент професора". Вiн же — молодший науковий спiвробiтник кафедри "полiтеху" у Пасiчника.

Широкому загалов вiдомий, як "учень професора, якому той передає свої знання". У вереснi цього року разом iз Слюсарчуком стає лауреатом першої Державної премiї в галузi освiти розмiром 150 тисяч гривень.

Шмаков Олександр, колишнiй митник, а сьогоднi — безробiтний. Неофiцiйний фiнансовий директор групи. Вiн же - рекламiст, шукав та органiзовував для псевдолiкаря пацiєнтiв.

24 грудня 2010 року Шмакова звiльнять iз митного поста "Рава-Руська" за те, що пропустив через кордон без жодного оформлення авто "з хiмiєю". "Хiмiя" заховали мiж пластиковими вiкнами.

Ференц Ференс, помiчник прокурора Iршави. Юридичне забезпечення групи, отримував грошi вiд жертв, якi передавали Слюсарчуковi.

Макогон Юрiй. Прокурор Львiвської прокуратури. "Друг" Слюсарчука. За його особистим твердженням -- дуже близький друг. Упродовж тривалого часу рекламував "лiкарськi здiбностi генiя". Пiсля початку скандалу на телефоннi дзвiнки журналiстiв не вiдповiдає.

Макогон перебував на третьому поверсi у кiмнатi №306 гуртожитку полiтехнiчного, де проживав шахрай у той час, коли пiд час манiпуляцiй псевдолiкаря захлиналася вiд власної кровi Iрина Соколовська, комендант цього гуртожитку.

Саме вiн допомiг Слюсарчуковi уникнути кримiнальної вiдповiдальностi
за це вбивсто.

Любомир Гучко, кур'єр.

Програмiст. У нас є його фото. Ми встановлюємо його прiзвище.

Депутат Д.С. iз Закарпаття. Особистий друг спонсора Слюсарчука. Ми перевiряємо його роль у цiй аферi.

Продовження теми - наступного четверга, 1 грудня.

Свiтлана МАРТИНЕЦЬ, IГОР ПОЧИНОК

Про шахрая, який видавав себе за лікаря - продовження

2011-11-25T19:46:00.001+02:00

Людина без нiякої медичної освiти, але з розпаленою хворобливою уявою таки взяла до рук скальпель

- Я - професор! Я - авторитет!

Вiн кричав це в обличчя розгубленим медикам районної лiкарнi, котрi не знали, як дiяти в цiй ситуацiї. Вiн був збуджений, махав руками, вимагав негайно готувати операцiйну. Фраза "Побiйтеся Бога, це ж дитина", видається, вивела його з рiвноваги.

- Навiщо вам Бог, якщо тут я - професор, - аж сичав у вiдповiдь.

На календарi було 9 сiчня 2010 року. Слюсарчук вiдверто говорив неправду, бо на атестатi професора, який йому видадуть на пiдставi сфальсифiкованих документiв, стоятиме дата 17 червня 2010 року.

Мiсто Кременець Тернопiльської областi. Центральна районна лiкарня. Операцiйна.

...За дверима цiєї операцiйної - псевдолiкар Слюсарчук убив дитя. Данилковi Прокопчуку було лише три рочки. Хлопчик бавився i впав. У лiкарнi поставили дiагноз: закрита черепно-мозкова травма.

...Сьогоднi дверi операцiйної замкненi. Намагаюся зрозумiти, що все навколо -- не сон. Серцем прагну збагнути те, що вiдбувалося тут. Бо повiрити в таке страшно.

Уперше менi так важко писати. Так важко знайти слова, аби описати те, що тут вiдбувалося.

Асистентами псевдолiкаря пiд час нейрохiрургiчної операцiї на мозку дитини були справжнi провiднi хiрурги районної та обласної лiкарень. Можливо, хтось iз них i врятував би Данилка. Та вони були лише асистентами шахрая, що вирiшив розважитись, вдаючи iз себе "видатного нейрохiрурга".

...Я була там минулої п'ятницi, серце й досi крає бiль: "Як?! Як ми допустили таке?! Як допустили вбивство дитини? Що з нами сталося?"

Але правда нещадна: катом дитини стали шахрай та шахраї, якi всi цi роки покривали його, щоби заробляти. Покривали його "липовi" дипломи, це знаряддя вбивства дiтей. Бо тi посадовцi, якi знали, що Слюсарчук -- не лiкар, мимоволi стали спiвучасниками вбивства дитини.

...Данилко був сином священика. На операцiю, щоби морально пiдтримати родину хлопчика, приїхали отцi з Почаєва. Вони благословили "професора Слюсарчука". Накладаючи хрест на псевдолiкаря, служителi церкви не знали, що благословляють на операцiю не лiкаря, а шахрая, котрий видавав себе за лiкаря i став убивцею дитини. Не знав цього i батько дитини, який готовий був померти сам, аби лишень його маленький син жив.

Не знали священики, що благословляють на вбивство хлопчика, якщо хочете, служителя сатани. Бо це вiн, Андрiй Слюсарчук, два мiсяцi тому пiд час зустрiчi кричатиме менi в обличчя: "Я не вiрю в Бога! Бога нема! Нема!"

...Сiчень 2010 року. 16 днiв з життя малої дитини. 16 останнiх днiв. За цей час Данилко, який упав зi стiльчика й мав закриту черепно-мозкову травму, перенiс чотири операцiї. Три з них проводив Слюсарчук. Це засвiдчують документи. Оперував особисто.

...6 сiчня. До районної лiкарнi привезли трирiчного малюка. Дитя було непритомним. Мама готувала Святу вечерю, маленький син крутився бiля неї i впав на пiдлогу з дитячого крiселка. Всi й досi дивуються: висота невелика, а дитятко зомлiло. Лiкарi поставлять дiагноз: закрита черепно-мозкова травма, набряк мозку, крововиливи.

"Стан дитини був дуже важким, тому ми викликали санавiацiю та спецiалiстiв з областi", - згадує Галина Старик, дитячий лiкар. Роман Сагайдак, обласний нейрохiрург, який приїхав до Кременця з Тернополя разом iз анестезiологом Iриною Блажевич, прооперував маленького того ж дня. Та пiсля операцiї стан хлопчика не покращувався. Лiкарi знову i знову телефонували в область.

"Це єдиний випадок за всю iсторiю нашої лiкарнi, коли до одного хворого п'ять разiв викликали санавiацiю. Ми просили батька до слiз, аби дозволив вiдправити сина до областi. Пояснювали, що тут ми його не зможемо врятувати, бо у нас навiть немає томографа", - Iгор Бакулiч, лiкар-куратор Данилка, не може забути цiєї дитини.

Цього малого хлопчика, що помер у районнiй лiкарнi, вже нiколи не зможе забути жоден iз лiкарiв. Хiрурги, невропатологи, окулiсти, реанiматологи, завiдувачi вiддiленнями i звичайнi лiкарi - вони всi були на консилiумi, де "головним професором" у порятунку дитини прагнув стати псевдолiкар Слюсарчук.

"Я помiтив, що Слюсарчук пiд час операцiї тримав скальпель не так, як тримають хiрурги. Вони тримають його, як художник олiвець, а вiн - як ото рiзник тримає ножа", - хмурнiє Роман Костiв, завреанiмацiїї цiєї лiкарнi.

Тут сьогоднi чорнi як хмари багато лiкарiв. Є й такi, що вiдвертаються, не хочуть говорити i згадувати. Бо сьогоднi жоден iз них не може сказати, як трапилося, що псевдолiкаря Слюсарчука допустили до операцiйного блоку, де боровся за життя маленький хлопчик. Кажуть, що то батько дитини його привiв сюди.I саме вiн наполiг, аби оперував Слюсарчук...

Шахрай переконав згорьованого батька, що дитину не потрiбно вiдправляти анi до областi, анi до столицi. Переконав, що сам прооперує i вилiкує хворого. Батько повiрив. На жаль, повiрив...

"Менi рекомендували його як великого лiкаря. Ми шукали його дуже довго. Я знав, що про нього багато й на телебаченнi говорять як про великого професора", -- отець Георгiй, довiряючи життя власного сина псевдолiкаревi, тодi не знав, що має справу зi шахраєм.

У цьому прошитому журналі задокументовано страшний злочин: убивство псевдолікарем трирічної дитини.

...9 сiчня бездипломний убивця дитини взяв у руки хiрургiчний скальпель. Мозок маленької голiвки вже був оголеним. Трепанацiю зробив пiд час першої операцiї нейрохiрург Сагайдак. Саме вiн й буде асистентом псевдолiкаря на цiй операцiї дев'ятого числа. Анестезiологом був Iгор Бакулiч, лiкар-куратор...

"Слюсарчук усiм казав, що вiн -- вiдомий професор. Ось тут на столi лежали його посвiдчення професора, вiдрядження начебто з Республiканського центру екстреної медичної допомоги та рапорт iз цього центру. Подiбнi документи мають i лiкарi, якi приїжджають з обласної санавiацiї. Та й як ми могли його перевiряти: вiн професор чи нi, документи справжнi чи нi?" - Роман Костiв згадує, як зробив якось зауваження в присутностi колег, що Слюсарчук - поганий практик, i став для того ворогом на цi кiлька днiв.

...13 сiчня. Люди сiдали до Святої вечерi. А в операцiйному блоцi районної лiкарнi знову скоювали страшний злочин. Трирiчного Данила Прокопчука оперував псевдолiкар Слюсарчук А.Т. Вдруге. На цей раз асистентом був уже не обласний нейрохiрург, а районний - Iгор Джоджик, нинi завхiрургiї.

"Що тут творилося, ви навiть не уявляєте. Слюсарчук прилетiв до лiкарнi на гелiкоптерi. З ним увесь час був його помiчник iз машиною. Вiн увесь час бiгав кудись, розмахував руками, говорив по телефону. Священикiв було дуже багато - вони його благословляли на операцiю", - так говорять у кулуарах лiкарi.

"Мене здивували препарати, якi виписував малому той професор Слюсарчук. Такi дози, що дорослу людину можна вбити. Ми всi розумiли, що хлопчик помирає, але давати тi дози означало свiдомо вбити те дитя, - згадує Костянтин Буковський, невропатолог. Каже, що тих доз малому тодi таки не дали. Нiхто не пiдписався. Й додає, що це були психотропнi препарати. - Один в один як тi (що ви показували на фотографiї у газетi) рецепти Слюсарчука, якi вiн виписував хлопчинi з Iршави".

...20 сiчня. Люди пили святу Йорданську воду. А в операцiйнiй палатi районної лiкарнi чинили святотатство. Той, хто не вiрить у Бога, хто не має жодного диплома лiкаря, на рахунку якого - сотнi покалiчених i десятки смертей, знову тримав скальпель над голiвкою беззахисної дитини.

Асистентом пiд час третьої операцiїї на головному мозку трирiчного Данилка Прокопчука, де, як i на двох попереднiх, оперував псевдохiрург Слюсарчук, був районний хiрург Бригiдир. Анестезiолог -- завреанiмацiї Роман Костiв.

У попереднiх результатах операцiй чергова медсестра нiчого не запише. А в цiй, останнiй, у графi "результат операцiї" виведе чiтко: "помер"...

...Пiд час розслiдування дiянь псевдолiкаря нас, звиклих до всього журналiстiв, вражало багато що.

Розум вiдмовлявся вiрити, що ось так запросто вихованець iнтернату з дипломом ПТУ експериментував над людьми, манiпулюючи їх свiдомiстю, здоров'ям i життям. Аферист лякав їх смертельними дiагнозами, виписував на тi неiснуючi дiагнози лiки, якi оцiнював у тисячi доларiв. Робив переливання кровi у пiдсобках примiщень, через крапельницi вливав якiсь невiдомi медичнi препарати.

Чому люди вiрили псевдолiкаревi? Вiрили, бо безвихiдь була. Бiда була. А вiн знав, що людина в бiдi - беззахисна. I користався з того. Бавився. У "великого дохтура". А люди ставали калiками i помирали вiд тих його "дохтурських" забавок по-справжньому.

Ми дивувалися цинiзмовi правоохоронцiв та прокуратури, якi, знаючи, що це не лiкар, а шахрай iз "липовими" дипломами, дозволяли йому скоювати все новi i новi злочини.

Розслiдуючи, ми бачили, як iз дрiбного шахрая, що починав зi сеансiв "гiпнозу й екстрасенсорики", гастролюючи райцентрами i селищами й видурюючи у людей грошi, вирiс небезпечний рецидивiст.

Ми дiзнавалися щораз бiльше. I все ж у деякi речi ми вiдмовлялися вiрити. Тим паче, що вони нiяк не знаходили пiдтвердження.

Рiч у тiм, що ще з самого початку у нас з'явилася iнформацiя: псевдолiкар робив операцiї у лiкарнях. Ми не вiрили у таке. В гуртожитку, пiдсобних примiщеннях, у хатах, квартирах -- цi експерименти шахрая-псевдолiкаря ми задокументували. Але у... державних лiкарнях? Ми слухали думки вiдомих лiкарiв. Однi казали, що цей "псевдонейрохiрург" не вiзьме скальпеля у руки й не "полiзе" оперувати. Побоїться. Лише дехто скрушно хитав головою: вiзьме. Вiзьме, бо для нього людське життя - нiщо.

Ми аналiзували. Сперечалися. Нi. Такого не може бути. Не вiрили, бо ж перевiряли цю iнформацiю. У кожнiй областi. Надсилали запити, й кожен начальник управлiння охорони здоров'я кожної з областей України дав нам вiдповiдь: Слюсарчук не оперував нiде.

Сьогоднi ми мусимо визнати знову: ми помилилися вдруге.

Вперше тодi, коли засумнiвалися й заледве не повiрили директоровi Козятинського ПТУ, що "Слюсарчук у них не навчався". Бо тодi ми не знали, що директоровi це вигiдно: адже документи щодо учня його ПТУ знищили. I що вiн мав сказати? Засвiдчити власну недбалiсть? Та й директор майже не збрехав: Слюсарчук на штукатура у нього не довчився. Перевели до Червонограда. Там на швачку якось довчили.

I ось знову. Цього разу наша помилка в тому, що повiрили у наданi начальниками управлiнь охорони здоров'я офiцiйнi письмовi вiдповiдi на нашi запити. Деякi з них нахабно зазначили у своїх вiдповiдях вiдверту неправду -- про те, що лiкар Слюсарчук у них нiколи не оперував людей.

Оперував. Нелегально.

Вони збрехали, бо, мабуть, рятували свої. Збрехали, бо цiна правди надто висока - смерть i калiцтва людей. Це - результат операцiй, якi проводив в операцiйних блоках їхнiх лiкарень псевдолiкар i "генiальний професор-нейрохiрург" Слюсарчук. Ми вже сьогоднi знаємо, що пiд ножем рiзника Слюсарчука у державних лiкарнях України помре не лише хлопчик Данилко.

...Коли ми зранку надали мiлiцiї повну i вичерпну iнформацiю про цей випадок, вони спочатку нам не повiрили. Перевiрили ретельно. Помилки не було. I, починаючи з того моменту, вони, як видається, зрозумiли все. I ми їм вдячнi за це.

I вже за три години пiсля нашої розмови спецiальна група оперпрацiвникiв вилучала документи i проводила допити. Втрачати не можна було анi хвилини. Бо зникли останнi сумнiви — на волi розгулює манiяк.

...Я нiколи не бачила трирiчного хлопчика, сина сiльського священика, названого на честь пророка Даниїла, який пiсля операцiй псевдолiкаря Слюсарчука помер торiк у святi вечори.

Сьогоднi ми звертаємось до прокурорiв, мiнiстрiв, мiлiцiонерiв, чиновникiв, професорiв, усiх тих, хто 20 рокiв покривав i покриває псевдолiкаря Слюсарчука, - запам'ятайте смерть цiєї дитини.

Запам'ятайте: вина у смертi цього хлопчика нинi на кожному з вас.

...Данилко Прокопочук. 17.04.2006 - 22.01.2010 - цi дати викарбуванi на хрестi маленької могили. Хай їх запам'ятає кожен покровитель Слюсарчука.

Цiєї смертi ми не пробачаємо нiкому.

Свiтлана МАРТИНЕЦЬ, Iгор ПОЧИНОК

P.S. Ми звертаємось до всiх потерпiлих у результатi незаконної лiкарської дiяльностi - не мовчiть!
Телефонуйте: (032) 297-47-33 , (032) 297-47-01 .
Уже можна не боятися.
Кожне ваше свiдчення вiдновлює справедливiсть.

"Для мене Сталін — батько": у Кирила забули про найкривавішу державу в історії

2011-11-17T20:37:00.001+02:00

Gazeta.ua
Олександр Палій
"Катастрофою історичної Росії" назвав розпад Радянського Союзу московський патріарх Кирило. Невже патріарх забув, що це була найкривавіша держава в історії людства, що вбила тисячі священиків, мільйони мирян, зруйнувала тисячі церков і звела безбожництво в культ?
Тим часом настоятель севастопольського храму Святителя Филипа Української православної церкви Московського патріархату протоієрей В'ячеслав Костенко нещодавно заявив, що паства повинна шанувати генералісімуса Йосипа Сталіна. Бо той "з відзнакою закінчив духовне училище і навчався в семінарії, так що мав правильне поняття про духовність".

Протоієрей Одеської єпархії УПЦ МП Георгій Городенцев нещодавно заявив, що критикувати Сталіна і його діяльність означає "хулити Духа Святого, хула на якого не проститься ні в цьому віці, ані в майбутньому". Те, що завдяки Сталіну частина народу забула заповідь "не убий", схоже, не особливо турбує кандидата богослов'я та члена Богословсько-канонічної комісії при Священному синоді.
Іще раніше в церкві під Петербургом з'явилася ікона із зображенням Сталіна. Ігумен Євстафій сказав: "Що б не говорили, а для мене Сталін — батько. І я не хочу зраджувати його".
Якщо Сталін — найкривавіший убивця в історії людства — батько, то хто його діти?
Деякі критики Московського патріархату стверджують, що насправді він був заснований не князем Володимиром, і навіть не митрополитом Іоною 1448 року, а Йосипом Сталіним 1943-го, у результаті відновлення патріархії.
Панегірики диктатора в устах одразу низки священиків — лише зовнішня ознака патології.
Московський патріархат, замість концентрації на релігійних функціях, як це мало б випливати з його номінальної назви, працює рупором офіційної пропаганди, що не має нічого спільного з релігійними цілями та мораллю.
Нещодавно патріарх Кирило власноруч доповнив перелік смертних гріхів. Таким він назвав порушення військової присяги, дезертирство й ухилення від служби в армії. А ще священики Московського патріархату полюбляють "освячувати" зброю масового знищення — ядерні ракети.
Щойно Ліга арабських держав призупинила членство Сирії і пригрозила відкликати послів за загибель понад 3500 осіб в акціях протесту проти президента Асада, як московський патріарх цього ж дня відвідав Сирію і побажав місцевій владі успіхів.
Участю в реалізації політичних цілей, які не сумісні із релігією, церква саморуйнується. Ієрархи російської церкви вже відкрито говорять про необхідність нової євангелізації жителів Росії, тобто підтверджують їхнє масове безбожництво.Очевидно, Московський патріархат розуміє, що розмивається ставлення до нього як до церкви. Вихід бачать у пропаганді. Голова синодального відділу зі взаємин церкви і суспільства РПЦ, протоієрей Всеволод Чаплін, засудив манеру росіян одягатися:
— Добре було б і загальноросійський дрес-код придумати. На стрип-бари та будинки розпусти, так уже і бути, можна його не поширювати.
Тож, схоже, існування офіційно заборонених стрип-клубів і будинків розпусти власників лімузинів і дорогих годинників не надто бентежить, головне — аби "кокошник пасував". Чаплін навіть запропонував відкривати православні нічні клуби, які б діяли "і о другій, і о п'ятій ночі".
Соціологи доводять, що росіяни в переважній більшості менш релігійні, ніж українці. На Великдень у нас до церков прийшли 11 млн вірян із 45 млн населення, у Росії — 8 млн із 142. Тобто Пасху святкували майже 25% українців, а в Росії — лише 5. УПЦ МП пройшла унікальний шлях — стала релігійною меншиною, маючи кількісне переважання за парафіями: 12 тис. проти 4 тис. УПЦ КП.
Церква Московського патріархату в Україні перебуває у складній позиції. З одного боку, чимало її священиків щиро сприймають місію церкви. З іншого, ця місія несумісна зі статусом церкви як іноземного ідеологічного департаменту.

"Проффессоры" на марші. Плагіат з Вікіпедії і дива перекладу з російської

2011-10-31T11:52:00.001+02:00

Декілька слів від себе. Цю статтю, що з’явилася сьогодні на "Українській правді", також довелось підредагувати — як мінімум ліквідувати макабричне слово "задіяти" і деякі російські конструкції. Щоб було цікавіше, скоротила перші абзаци, які повторюють все, що буде в тексті. Більше ілюстрацій — у першоджерелі, я ж подала тут декілька, особливо ті, які змусили нестримно реготати 7 хвилин. (Якщо у когось тривалий сміх може викликати якісь фізіологічні порушення, подбайте про першу медичну допомогу перед читанням). О.С.

31.10.2011
Олена Русина
Старший науковий співробітник Інституту історії НАН України

Новітній доробок депутата Верховної Ради Володимира Зубанова (головного редактора й упорядника "України - Європи"), надрукований видавництвом його дружини, налічує аж 800 сторінок. І, зауважте, це тільки один том із серії, яка охоплює декілька тисячоліть європейської історії!

Ну, хіба можна не порадіти за сивочолого нардепа, який, невтомно працюючи на благо України, викроює час для такої активної культуротворчої діяльності - та ще й попри брак відповідної освіти й досвіду.

Як стверджують офіційні біографії, регіонал Зубанов закінчив гірничо-металургійний інститут і ледь не все життя пропрацював на сталедротовому заводі у Харцизьку - за що й удостоївся медалі та відзнаки "Ділова людина України".

Хтозна, чому така людина, замість дбати про сталедротове виробництво або, наприклад, добробут мешканців Харцизька (одного з найгірших за якістю життя міст в Україні), занурилась у глибини історії.

Можливо, не обійшлося без культурного шоку від споглядання панно "Творці незалежності", яке прикрашає "будівлю під куполом": непоказні, але цілком впізнаванні українські нардепи у компанії янголів, Богородиці, рівноапостольного князя Володимира, Богдана Хмельницького й Михайла Грушевського.

Чи, може, спонукою для п. Зубанова став приклад Віктора Пінчука, який на наших очах став"мислителем" світового масштабу - і, здається, вже й сам у це повірив.

Чи йдеться про внутрішній порив, що його так проникливо висловив друг і земляк нардепа -Анатолій Толстоухов. Мовляв, "мается душа", "ей нудно":

...Мало дел, нужны еще слова.
Чистые, как белый лист бумаги,
Честные, как исповеди слог,
Мы еще дерябнем для отваги,
Чтоб услышал и народ, и Бог...

Чи не такої миті й було задумано проект "Україна: історія великого народу"?

Щоправда, п. Толстоухов у цьому проекті тільки як співвласник авторських прав на всі видання, які друкує "Кріон" під відповідним логотипом. Натомість Володимир Зубанов показав себе справжнім універсалом, штампуючи товстелезні книжки стаханівськими темпами.

Як наслідок, маємо приклад приголомшливого ребрендінгу: вчорашній промисловець не лише уподобав собі шати культуртрегера, а й очолив - наберіться терпіння - підкомітет з питань книговидання та книгорозповсюдження комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності.

Як тут не згадати всесильного покровителя Паніковського - городового Небабу, який вартував на розі Хрещатика й Прорізної, а за нових соціальних реалій став музичним критиком!

Щоправда, нардеп більше схожий на іншого патрона "великого сліпого".

Як знаємо, свого часу Великий Комбінатор почав збирати гроші за вхід до п'ятигорського Провалу, зметикувавши, що "для людини, позбавленої забобонів", той може стати непоганим джерелом прибутків.

Так само незабобонний п. Зубанов вирішив брати гроші за користування Вікіпедією, яка має все для історика-початківця: фактаж, ілюстрації й навіть механізм синхронізації подій, що відбувались у різних країнах.

Так із глибин всесвітнього павутиння, як Афродіта із піни морської, постала "Україна - Європа" (далі: "УЄ"), що ґрунтується, головним чином, на загальнодоступній Інтернет-енциклопедії.

З'ясувати це доволі непросто: книжка містить розлогий список джерел, в якому Вікіпедія не значиться (натомість там присутні праці з історії Київської Русі, які не мають жодного стосунку до періоду 1500-1800 рр., що йому присвячена "УЄ").

Лише на останній, 800-й сторінці цього опусу літерами міліметрової висоти занотовано: "Автори проекту в частині статей з посиланням на Вікіпедію [а таких посилань у книзі немає. - О.Р.], а також їх модифікованні [sic!] версії, визнають право кожного на відтворення, розповсюдження, внесення змін згідно з умовами GNU Free Documentation".

Тобто, зрозумілою мовою, придбавши книжку п. Зубанова, можна вільно користуватися тим, що є вільним за визначенням.

При цьому, зауважимо, сама Вікіпедія, попри наявні у ній помилки, є значно надійнішим джерелом знань, ніж її версія, "модифікованна" депутатським "самвидавом" - хай навіть над "УЄ" попрацювала редколегія аж з чотирьох професорів, що з них троє (В. Горобець, О. Курочкін, О. Корнієвський) опікувалися історією, а один, М. Бровко, - філософією.

Як зазвичай і буває у створюваних "на коліні" працях, новий опус видавництва "Кріон", рясніє, як і попередні, кумедними помилками.

Відверті "ляпи" починаються з анотації, яка обіцяє читачеві, опріч "цікавих фактів", "барвисті ілюстрації" - і це у чорно-білому виданні, де кольоровою є лише обкладинка!

Не все гаразд і з задекларованою тут-таки "європейськістю" тематики, що під неї явно не підпадають розлогі описи експедицій Хабарова (379-381) або колонізації американського континенту (66-71).

Останню, до речі, ілюструє мапа "Завоювання Північної Америки до 1715 р." (68) - не тільки повністю "німа" у чорно-білій версії УЄ" (в її електронному оригіналі заокеанські володіння Франції, Британії й Іспанії помальовано у різні кольори), та ще й англомовна.

Відтак, допитливий читач не раз почухає потилицю, аби второпати, що ж то, скажімо, за землі, "ceded by France to Great Britain by the treaty of Utrecht", і де вони, власне, знаходились.

Та це випробування не є поодиноким: на бідолаху-читача очікують ще й карти французькою, польською та німецькою мовами (і казна-що на с. 308 - аби розгледіти цю мапу Тридцятирічної війни, потрібен потужний мікроскоп).

Загалом, з півтора десятка карт, поданих в "УЄ", лише декілька не призначені для поліглотів.

Зрозуміло, що творці цього опусу, виходячи з власних, украй специфічних, уявлень про культуру видавничої справи, не відчували потреби у перекладі картографічного матеріалу - та це було б їм і не до снаги: нескладно пересвідчитись, що вони не здатні навіть транслітерувати кирилицею невідомі їм іноземні імена.

Як результат - такі характерні метаморфози, як трансформація польського маляра Єжи (Jerzy) Сємігіновського у Джерзі (!) Семігиновського (494), англійця Неллера - у Кнеллера (466-467, 490, 522), німця Еренстраля - в Ехренстрахла (435, 436), француза Уасса - в якогось Хуассе (517).

Художникам у цій книзі взагалі якось не пощастило - їх імена спотворено до невпізнання не тільки невіглаством упорядників, а ще й електронним перекладом, до якого весь час вдаються у "Кріоні".

Тим, хто не гребує такими перекладами, звісно, відомо, якої ретельної вичитки потребують отримані у подібний спосіб тексти.

А от хто - комп'ютерна програма чи людина - додумалась до "Портрета Козімо Медичі в збруї" (205) чи "переробила" Трафальгарську площу (Trafalgar Square) на сквер (468), залишається тільки гадати.

Так проходить слава мирська: Франсуа Равальяка потрактовано як жінку, а Козімо Медичі - як коня ("УЄ", с. 205, 284).

Та годі розглядати "барвисті ілюстрації" - час перейти до обіцяних читачам "цікавих фактів".

Тут, звісно, також не обійшлося без "машинного" перекладу - і, відповідно, не скажеш, хто завинив, перетворивши церковні братства на "братерства" (224, 232, 266), запровадивши у Речі Посполитій "одноманітний державний устрій" (174) й оголосивши Івана Федорова видавцем першої в Україні "друкарської книжки" (яка звалася чи то "Апостол", чи то "Апостоли"), а заразом і особою, що здійснила "установку традицій" національного книговидання (78-79, 204).

"Цікавих фактів" з життя історичних осіб у книзі, насправді, хоч греблю гати: зокрема, Ломоносов тут "важко спілкується з академічним начальством" (597), Ньютон керує "Лондонським королівським суспільством" (356), цар Петро І "усмиряє своїх запеклих солдатів" і започатковує перший російський "прилюдний музей" (528, 574), а королева Єлизавета обіцяє своїм воякам полягти разом з ними "в гущавині битви" (157).

З "УЄ" можна дізнатися також про "монастирські устремління" автора "Утопії" (120), про те, що Босх дістав як придане "значне особисте положення" дружини (96), - або ж тут-таки з'ясувати, що Джордано Бруно був магом (252), а Америго Веспуччі - "головним пілотом (штурманом) Іспанії" (65; у Вікіпедії ж йшлося про призначення його "главным кормчим для путешествий, предпринимаемых в Индию").

Блиск правління шведського короля Густава ІІ Адольфа проілюстровано згадкою про корабель "Ваза", чи не "найбільший і найбагатший (= рос. "самый дорогостоящий")" у першій третині XVII ст. (292); при цьому якось забулося, що цей давній "Титанік" потонув, щойно його спустили на воду, і нині, піднятий на поверхню та відреставрований, є однією з найцікавіших стокгольмських атракцій.

Чи візьмемо для прикладу царя Івана Грозного (116-120). У дитинстві його обвивала "нескінченна стрічка палацових інтриг", і тому "у пору своєї юності Іван увійшов вже ментально зрілою людиною".

Зокрема, юний цар заходився довкола "оптимізації управління і вироблення нових реформ", з-поміж яких приголомшує своєю радикальністю "відміна харчування" (у російському оригіналі йшлося, звісно, про ліквідацію так званих "кормлений" намісників).

Годі й дивуватися, що "до кінця правління Івана Грозного країна знаходилася у пригніченому становищі" - плюс "залишав бажати кращого етичний стан царя".

Кращого залишає бажати й хронологія Іванового правління: воно розпочалось аж ніяк не у 1532 р. - та й Судебник царя побачив світ аж ніяк не у 1549 р. (116, 117, 136). Вартим уваги є й "подвійне" народження Грозного: на с. 115 воно датується 1529 р., а на с. 116 - 1530 р.

Дещо подібне сталось і з Миколаєм Реєм: згідно з хронологічними таблицями "УЄ", він примудрився з'явитись на світ і в Польщі (31), і - як Микола - в Україні (29).

Не може не зацікавити й сюжет про знаменитий Троїцький костел з волинського містечка Олика, яке творці "УЄ" воліють звати Олікою (352). З боку хронологічного тут усе вірно: споруду й справді звели у 1640 р. - хоч замість "Б. Моллего" (за версією "УЄ") до цього був причетний знаний архітектор-єзуїт Бенедикт Моллі. Та вже у другому реченні собор зветься "Єлецьким" - тобто з незрозумілих причин "телепортується" у Чернігів, де є православні Єлецький і Троїцький собори.

Зрушила з місця й могила Івана Сірка, опинившись, замість Копулівки, у якійсь Капилівці (466). Абсолютно незрозуміло, де саме у 1617 р. було укладено Столбовський мир - "в Столбовій" (301) чи "у селі Столбове" (302) - і де помер екс-цар Василій Шуйський: у Гостинінському (271) чи Гостинському замку (291).

Не менше інтригує те, що польський король Ян Собеський народився в "Олеському замку, що в Російському воєводстві" - і в тому-таки воєводстві (насправді, зрозуміло, Руському) побачили світ гуманіст Станіслав Оріховський і гетьман Петро Сагайдачний (90, 266, 332).

З'ясовується також, що князь Василь-Костянтин Острозький був "одним із найбагатших і найвпливовіших панів Російської Литви" (274), а кримські хани регулярно видавали володарям Литви ярлики "на всі російські землі Великого князівства Литовського" (92, 125, 159).

Звісно, прикро, що творці "УЄ", напевно, й не чули про "руську" самоідентифікацію давніх насельників України.

Гірше, що під їхнім пером "російським" стало те, що в оригіналі (мого, як це не сумно, авторства) фігурувало як "руське".

Тож, як бачимо, навіть високе мистецтво списування потребує певного фаху. Бо інакше моя "львівська вірменська громада" не стала би "львівським вірменським суспільством" (72), літописне оповідання - "сповіддю" про історичну битву під Оршею (128), місцеві князі - "міськими" (13), митрополича кафедра - "митрополитською" (62), а той-таки Оріховський - Оріхівським (90, 131).

Ба більше: "Трактат про дві Сарматії" не обернувся б на курйозний "Трактат про двох Сарматіїв", а автор латиномовних поезій Павло Русин з Кросна - на "короля Паннонії" (73, 98).

Загалом, думаю, треба мати якийсь особливий деструктивний хист, щоб, переписуючи найпростіші фрази та речення, повністю позбавляти їх сенсу. Так, мою фразу про Стародубську війну "Головним театром воєнних дій стає Сіверщина" трансформували у безглузде "Головною воєнною дією стає Сіверщина" (120).

Або, скажімо, козацький "присуд" (тут: юрисдикція) з якогось дива став "вироком" - з усіма похідними ідіотизмами: сеймовою постановою про скасування "автономного козацького вироку" та "становленням козацької влади і козацького вироку" на землях, захоплених козаками під час повстань 1590-х рр. (241, 295).

Варто занотувати, що в описі цих буремних подій та сама річка постає під двома назвами: Солониця і Солоніца (239-241). І це тенденція, а не поодинокий факт. На сторінках „УЄ" успішно "співіснують" Тиціан і Тіціан (162, 210), Мазаріні і Мазаріно (370-371), Рейсдаль і Рейсдал (383-385), Менглі-Гірей і Менглі-Герей (9, 56, 92), Фальконе і Фальконет (722), Жолкевський і Жулкевський (278, 283), Ришельє і Рішельє (184, 296-297, 323), Алевіз і Альовіз (23, 29), Шемячич і Шем'ячич (6, 32), Босуелл і такий собі Босузм (172).

Острозька Біблія зветься водночас Острожською (217), "Апокрісис" Філалета - "Апокризисом" Філарета (248, 275), син Нострадамуса - Цезарем і Сезаром (23-24), паризький театр, заснований у 1643 р. Мольєром, - то "Величним", то "Блискучим" (360, 455).

На 283-й сторінці "УЄ" король Генріх IV гине від того, що його двічі проштрикнули кинджалом - а на с. 165 маємо опис кожного з трьох ударів ножем, завданих Равальяком.

Камбрейська ліга фігурує у книзі і як Камбрійська, а укладений у 1529 р. у Камбре мирний договір - то як "Дамський мир", то як "так званий Ladies' Peace" (63, 64, 114).

Двічі й по-різному розповідається і про завершення московсько-литовської війни 1500-1503 рр. (16, 20). Окрім того, вигадується московсько-литовська війна 1507-1522 рр. (59), яка, вочевидь, є "синтезою" війн 1507-1508 рр. і 1512-1522 рр. Зрештою, черга доходить до кожної з них, і те саме перемир'я описується і під 1520, і під 1522 рр. (89, 105).

Звісно, у виданні такого штибу марно шукати якихось одкровень стосовно місця України в загальноєвропейському контексті (хоча, поза сумнівом, тішить, що Туреччина "досягла небувалої могутності на світовій арені" лише "завдяки жінці, ім'я якої - Роксолана" (103)).

Навіть банальності про Україну як перехрестя цивілізацій абсурдизовано тим, як в "УЄ" розуміють міжкультурний обмін - скажімо, Растреллі "поєднав елементи європейського бароко з російськими і українськими архітектурними традиціями, такими як дзвіниці, дахи" (667).

По суті, європейські сюжети в "УЄ" просто перемежовано із синхронними українськими; але якби ж йшлося лишень про синхронні події!

Формуючи свою книжку за принципом "в огороді (чи, точніше, Європі) бузина, а в Києві батько", упорядники з легкістю переносяться у нинішні часи - зокрема, рапортуючи про сьогодення українських міст, заснованих у проміжку між 1500-1800 рр., що його охоплює книжка.

Відтак, розгорнувши цей опус навмання, можна натрапити на речі, вкрай несподівані серед реалій XVI-XVIII ст. - як-от на увічненого у центрі Харкова Леніна, новобудови Дніпропетровська чи панораму Дніпровської ГЕС (393, 701, 719).

Сентиментальним пейзажам Клода Лоррена додає реалізму сусідство з "Весіллям у Малинівці" і другом Маркса й Енгельса М. Ковалевським (350-351) - а творчість Джошуа Рейнольдса (який зветься воднораз Рейнолдсом і Рейнольді) виглядає опукліше на тлі трудових звитяг 73-го мостобудівного треста (748-749).

А от "Королю-Сонце", гадаю, й у найстрашнішому сні не ввижалося, що коли-небудь його портретові складе компанію знімок убогого кременчуцького вокзалу - та й авантюрник Каліостро, як не вдивлявся у майбутнє, навряд чи бачив свій життєпис поруч з реляцією про миколаївський Південно-турбінний завод (184-185, 738).

Не поталанило й Колумбу, чию експедицію 1502 р. вписано до "УЄ" разом із встановленням влади Рад у Бахчисараї (13).

Загалом, думаю, погортати цю книжку варто хіба для того, аби зайвий раз переконатись у незнищенності Homo Sovieticus - із природною еволюцією у бік сучасної "ділової людини", готової "прихватизовувати" все, що бачить око, аж до неозорих просторів віртуального світу.

А результат... "Сумбур замість музики" - або, точніше, історія, яку не можна читати без хрестоматійного брому. Звісно, якщо робити це всерйоз.

Але, в принципі, знайомство з доробком нардепа Зубанова цілком може бути - вдамся до визначення зі с. 109 - "відпочивальною" справою: адже ледь не на кожній сторінці на охочих очікує якась нова "йолка" або "знайомий незнайомець" - Ян Дантишек, перетворений на Дантишенка, король Олександр у вигляді "О. Ягелончика" або художник "Рафаель Сан".

У чомусь це схоже на розглядання титрів, якими нас донедавна так щедро ощасливлювало вітчизняне телебачення (мені, скажімо, траплялися перли на кшталт "рицарів круглого стільця").

Або ж на думку спадають письмові роботи ледачих студентів, що їх гумористичний потенціал оцінили в Українському католицькому університеті, видавши книжечку «„Галопом по Європам": Надкоротка й не обтяжена датами історія європейської цивілізації" (Львів: Видавництво УКУ, 2006).

Прикро лишень, що "УЄ" - це не студентський реферат, а праця, освячена авторитетом аж чотирьох дипломованих науковців...

Що ж, буває. Особливо в Україні.

Такі вони, особливості національної науки.

Така вона - доба "проФФесорів".

Німецька пенсіонерка, яка живе без грошей

2011-10-30T05:53:00.001+02:00

Хайдемари Швермер уже 15 лет обходится совсем без денег — и говорит, что наконец-то узнала, что такое полноценная, свободная и счастливая жизнь

1 мая 1996 год успешная и состоятельная 54-летняя жительница Дортмунда, педагог и психотерапевт по профессии, ликвидировала свой банковский счет, раздала деньги и имущество нуждающимся и ушла из дома в «свободное плавание» с одним чемоданчиком, в который положила несколько личных вещей и фотографий. Первоначально она планировала продержаться без кошелька и банковского счета один год, но опыт оказался таким успешным, что Хайдемари решила больше никогда не возвращаться к прежней «нормальной» жизни, пишет Israelinfo.ru

С тех пор она странствует по Европе, переезжая с места на место, пишет книги, читает лекции, рассказывает всем желающим о своем опыте, а за все необходимое для жизни расплачивается своим трудом, «по бартеру». За крышу над головой она расплачивается работами по хозяйству, на еду зарабатывает, занимаясь уборкой в супермаркетах, парикмахерам платит, выгуливая их собак или оказывая другие нужные им услуги — и т.п. Когда какой-то европейский университет или общественная ассоциация приглашают ее рассказать о своем уникальном опыте, вместе с приглашением ей присылают билеты на транспорт. Одежду она получает также по бартеру — собственно, с организации бартерного клуба в ее родном Дортмунде все и началось: посмотрев, как развивается эта социальная инициатива, Хайдемари поняла, что сможет прожить совсем без денег.

Правительство ежемесячно перечисляет Хайдемари пенсию в 800 евро как бывшей учительнице, но пенсионерка раздает эти деньги знакомым и незнакомым людям, которым они нужны больше, чем ей. Гонорар, полученный от издательства за свою первую книгу, Швермер также раздала нуждающимся. Единственная страховка на случай чрезвычайной ситуации, которую позволила себе эта смелая дама, — купюра в 200 евро, которую она хранит в сумочке. По словам фрау Швермер, за все 15 лет у нее ни разу не возникло нужды в этих деньгах.

Корреспондент «Калькалист» Итай Лахат нашел героиню в городе Гамельне, где она прожила последнее лето, работая над своей новой книгой и обращая жителей в свою «веру». Журналист убедился, что в облике Хайдемари нет ничего, хотя бы отдаленно напоминающего о бездомности и бедности: здоровая, элегантная и ухоженная женщина с постоянной улыбкой на лице. Она ни о чем не тревожится и ничего не боится: на вопрос журналиста, как же она встретит старость без накоплений и страховок, Швермер ответила, что надеется остаться в форме до конца жизни, но если силы все-таки ее покинут, и ей станет трудно ездить с места на место, она сможет получить пристанище у своих двоих детей, которые любят мать и уважительно относятся к ее взглядам. Детям, как и всем остальным, женщина собирается платить за кров своим трудом.

В чем смысл этого радикального эксперимента над собой? Хайдемари объясняет, что ее всегда мучил вопрос: почему в современном обществе деньги стали играть роль главного мерила всех прочих ценностей? Почему деньгами измеряется человеческое достоинство и сама жизнь? Женщина прекрасно видит, как много хорошего создала денежная экономика, насколько велик ее творческий потенциал, и не считает, что всем стоит отказаться от денег по ее примеру. Однако Хайдемари убеждена, что опыт жизни без денег, временное возвращение к натуральному обмену могут расширить сознание людей, освободить их от иррациональных страхов и глубоких деформацией в системе ценностей, которые накопились в недрах современной капиталистической цивилизации.

Четыре года назад «Немецкая волна» рассказывала о Хайдемари как о европейском «курьезе», эксцентричной чудачке, нашедшей себе необычное лекарство от скуки. Но с началом финансового кризиса в Европе и нарастанием движения социального протеста у Хайдемари появляется все больше заинтересованных слушателей и последователей, готовых «расширить сознание» путем временного отказа от денег.

Твоє місце серед населення світу?

2011-10-29T11:27:00.000+03:00

http://www.bbc.co.uk/news/world-15391515
The world's population is expected to hit seven billion in the next few weeks. After growing very slowly for most of human history, the number of people on Earth has more than doubled in the last 50 years. Where do you fit into this story of human life? Fill in your date of birth below to find out.