Свободно та Чесно про Головне - РІДНА МОВА – ШЛЯХ ДО БОГА

Свободно та Чесно про Головне - РІДНА МОВА – ШЛЯХ ДО БОГА

Самітник в океані життя, або дні і труди Василя Барки

Раїса Мовчан
доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Шевченка

Я щасливий, бо написав твори, про які мріяв, і знаю, що вони будуть значною допомогою в духовному житті мого народу, особливо в майбутньому. 
Василь Барка

Василь Барка — відомий далеко за межами рідної землі український письменник, релігійний філософ, літературознавець, педагог.
Для звичайного читача в Україні поки що він — лише автор роману, який донедавна вивчався в загальноосвітній середній школі, — «Жовтий князь», про Голодомор 1932—1933 рр. Нині ж із Програми з української літератури його вилучено.

До речі, саме цей твір за життя автора закордонна громадськість двічі висувала на Нобелівську премію. Французька преса, зокрема, високо оцінювала його потужний гуманістичний пафос. Необхідна була підтримка з Батьківщини письменника, тоді радянської...

11 квітня 2003 року В. Барка помер. Нобелівську ж присуджують лише живим. В Україні його досі офіційно також не поцінували, хоча кілька разів і висували на здобуття Національної премії ім. Тараса Шевченка.

Останні 28 років свого життя Василь Барка провів у мальовничому курортному містечку Ѓлен Спей, що на півночі Нью-Йорку. Довгий час він мешкав у химерній споруді, що колись була водонапірною баштою — справжня вежа зі слонової кості! Тамтешні мешканці називали його «святим чоловіком».

Від кінця 1980-х років його почали відвідувати гості з України. Вони привозили зворушливі враження, інтерв’ю та частку його життєдайної енергії. Розповідали, що він по-дитячому радіє найбільшому Божому дару — життю, фанатично вірить у перемогу добра, світла, воскресіння духовності, України: «А чого тут журитися?.. Україна відродиться — і вже відроджується, бо вона саме й належить до структур, милих Богові»

Чи поширюється влада Януковича на міністра Табачника?

Володимир ПАНЧЕНКО

У Красному Лучі на Луганщині четвертий день триває голодування батьків проти закриття україномовної школи, а в Донецьку, щоб зберегти українську школу, батьки готові йти на самоспалення. Це безпрецедентно! Це ставить велике запитання до місцевої влади, проте, перш за все, це наслідки політики, розпочатої відповідним міністром. Тепер очевидно і невідворотно — або вище керівництво держави вживе заходів щодо Табачника, або воно потрапить у капкан, який своїми діями підготував одіозний міністр правлячій політичній силі.

Борис Ґудзяк: ректори університетів мають перестати боятися

Міністерство освіти під керівництвом Дмитра Табачника за рік вчинило наступ на автономію університетів й зупинило просування до Болонської системи. Таку думку висловив в інтерв’ю Радіо Свобода ректор Українського католицького університету отець Борис Ґудзяк. Він наголошує, що ректори вишів, як і усі люди, мають подолати страх і більше довіряти один одному, відстоюючи свою позицію.

Бернард Натансон

Можливо, для більшості читачів цього блогу ім’я Бернарда Натансона не говорить нічого. Для мене він є одним з дивовижних людей сучасного світу. Хоча й в минулому можна знайти подібні приклади. Маю на увазі феномен людини, яка відома тим, що заперечувала саму себе.
Лікар-гінеколог Бернард Натансон витратив багато сил і енергії, борючись за узаконення абортів у США. Для нього це було як виявом людської свободи, так і питанням глузду і законности: потрібно дозволити те, що заборонене і що, попри заборону, люди масово роблять. Так само й зараз ми висуваємо цей арґумент з різних нібито раціональних міркувань: якщо існує якесь явище чи практика, то краще хай воно не буде забороненим. Краще сказати людям: робіть це без страху за свою свободу — ми звільняємо вас від відповідальности за той чи інший вчинок, — аніж, забороняючи і притягуючи до відповідальности, бачити, як люди безглуздо гинуть великою мірою через те, що роблять щось в страху бути викритими.
Несподівано, коли справу було вже зроблено, Бернард Натансон отримав можливість і бажання подивитися: а як саме відбувається аборт зсередини. Те, що він побачив, змусило його заперечити все, що він робив досі, і почати боротьбу з тими, кого досі підтримував. Воістину, людина — дивне створіння: маючи можливість використовувати знання своїх попередників, вона з цими знаннями змагається, ставить їх під сумнів, і не повірить, що вони були правдивими, доки не переконається на власному, часто гіркому, досвіді.

Активіст рухів «за життя» і автор фільму «Німий крик» Бернард Натансон помер 21 січня у віці 84 років.

Бернард Натансон був американським лікарем єврейського походження. У 1968 році він став співзасновником «National Abortion Rights Action League» (NARAL) – найбільшої абортивної організації у США, а згодом очолив її. Будучи гінекологом і директором найбільшої у Нью-Йорку абортивної клініки, він був особисто відповідальний за вчинення близько 75 тисяч абортів. Однак, після винайдення у 70-х роках ультразвукових апаратів, коли він на власні очі побачив на екрані, як виглядає і як поводиться ненароджена дитина, – він радикально змінив свої погляди. В ту мить він пережив моральне потрясіння і став рішучим противником абортів.

У 1984 році Бернард Натансон зняв резонансний телерепортаж «Німий крик». У ньому задокументовано перебіг переривання вагітності та розпачливу втечу перед знаряддями вбивць, яку пробує вчинити в лоні матері абортована дитина.

У 1996 році Натансон прийняв хрещення з рук кардинала О’Коннора у катедрі св. Патрика в Нью-Йорку.

«Ми пам’ятатимемо його як несамовитого адвоката ненароджених дітей, – говорить Джоан Ендрюс Белл, активістка про-лайф і хрещена матір Натансона. – Він був як святий Павло: спочатку активний переслідувач Церкви, а пізніше, коли його осяяло світло Христа, – став найбільшим Апостолом Євангелії».

Бернард Натансон був автором багатьох книжок, серед яких слід згадати «Aborting America» («Абортована Америка») та його біографію «The Hand of God» («Рука Господня»).

Він помер у віці 84 років після довгої боротьби з раком.

http://www.credo-ua.org/2011/02/41212

Навколомовне питання. Про мавпування, Тютюнників, Табачників, Перевертнів і Голосраченків

Мови – як люди: живуть поруч себе, співіснують, підглядають за сусідами, переймають, запозичують. У когось виходить краще одне, у когось інше. У когось молитися, у когось освідчуватись у коханні, а в когось брудно лаятися чи погрожувати. Те, що в певній мові виходить краще, ніж у інших, іншими в неї і запозичується. У цьому сенсі чистих мов просто не існує – як не існує стерильних людей. Кожна мова є сумішшю власного й запозиченого, а часом і змавпованого, бо мови, як і люди, мавпують. При цьому всі живі мови (як і живі люди, зрештою) в найбільшому боргу перед своїми мертвими попередницями – латиною, грекою, санскритом.

ОДЕСА: РОСІЙСЬКИЙ МІФ І УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ

„Одесса всегда была русской!”. „Какие же вы одесситы, если говорите по-украински!”…

Ці та подібні „перли” нині можна почути від деяких осіб, які називають себе „карєннимі адєсітамі”, при тому, здебільшого, безпідставно. Але диму без вогню не буває. Російська мовна та культурна атмосфера створювалася в місті цілком штучними методами переважно за часи Радянського Союзу, а не за російської імперії. Серед різноманітних брудних засобів, в арсеналі був передовсім „російський міф Одеси”.

У своїй статті ми спробуємо спростувати нав’язані легенди і навести факти з історії нашої рідної Одеси, – українського міста біля моря.

Патріарх Української греко-католицької церкви Блаженніший Любомир Гузар по десятиліттю свого патріаршества вирішив залишити престол глави УГКЦ

Годі й перелічити всі глибокі, вражаючі моменти, сподівання, звершення, можливо, і розчарування, які були в цьому десятилітті. Так, Блаженнішому Любомиру довелося пережити багато розчарувань разом зі своєю паствою.

Міф про Василя Симоненка

Академік Іван Дзюба – не лише мудрий учений, а й людина великого такту – назвав свою статтю про Василя Симоненка «Більший за самого себе». «Є люди, яким судилося бути більшими за самих себе. Такий Василь Симоненко, – писав він. – Якщо спробувати одним словом виразити головне в поезії Василя Симоненка, то це буде слово: народність. Правда, це слово так часто й фальшиво вживали і так його скомпрометували, що доводиться спеціально застерігатися, що в цьому разі йдеться про істинну народність, рідко явлену і тяжко здобувану. А не про ту сухозлітну лакейську «народність», яка полягала в краснобайських віршованих вправах на задані теми, в епігонстві і в бездумному переспівуванні кон`юнктурних гасел, у простакуватості і спробах піддобритися до казенних смаків, у дешевому славослів`ї упривілейованим «передовикам».